43-й окремий полк зв’язку та радіотехнічного забезпечення повітряного командування «Південь», згідно з президентським указом №674/2024, отримав почесне найменування.
З метою відновлення історичних традицій національного війська, зважаючи на зразкове виконання покладених завдань особовим складом, військовій частині присвоєне почесне найменування «імені Івана Луценка». Надалі полк іменуватимуть як 43-й окремий полк зв'язку та радіотехнічного забезпечення імені Івана Луценка Повітряних Сил Збройних Сил України.
Особовий склад полку забезпечує безперебійний радіо- та супутниковий зв'язок, передачу даних. Крім того, зв'язківці власноруч знищують ворожі цілі мобільними вогневими групами. Від початку широкомасштабної збройної агресії російської федерації проти України бійці полку знищили кілька десятків ворожих повітряних цілей.
Луценко Іван Митрофанович (23.02(07.03).1863, с. Кейбалівка, нині Пирятинського р-ну Полтавської області – 25.03.1919, містечко Красилів, нині місто Хмельницької області) — громадсько-політичний і військовий діяч, лікар-гомеопат.
У С.-Петербурзі закінчив природничий факультет Університету та військово-медичну академію, де 1893 здобув ступінь доктора медицини. Відтоді мешкав у Одесі, мав приватну лікарську практику. Був головним лікарем Одеської гомеопатичної лікарні, читав лекції з гомеопатії в Одеській духовній семінарії.
Брав активну участь в українському громадському русі, зокрема діяльності Одеського товариства «Просвіта». Листувався з М. Коцюбинським та І. Нечуєм-Левицьким; разом із письменниками М. Вороним та І. Липою створив Одеську літературну спілку, що взяла участь у виданні альманахів «З-над хмар і долин» (1903) і «Багаття» (1905; обидва – Одеса); заснував газету «Народна справа» (1906). Обстежував стан здоров’я І. Франка під час відвідин ним Одеси (1909). У 1913 очолив раду старійшин товариства «Українська хата».
Під час 1-ї світової війни — полковник медичної служби російської армії.
Після лютневої революції 1917 став товаришем (заступником) голови Української партії соціалістів-самостійників. Обраний членом УЦР, Українського генерального військового комітету. Організатор Одеської української військової ради та Гайдамацького коша, генерал-хорунжий (від жовтня 1917) Вільного козацтва. Від грудня 1918 – голова цивільного управління Таврійської губернії, у 1919 — командир 1-го Поділ. січового куреня. Потрапив у полон і був закатований червоноармійцями.
Джерело: Центр. держ. арх. вищих органів влади в Україні. Ф. 3794 с, оп. 5, спр. 404; ф. 3795 с, оп. 1, спр. 1554, арк. 1–103; ф. 3799, оп. 1, спр. 17, арк. 45–46.