«Це чудово показує що крім війни з аборигенами в Іраку, Афгані, Сирії тощо, американці давно не брали участь у серйозній війні...»
Український військовослужбовцець розповів у твіттері як його підрозділ проходив навчання під керівництвом американських інструкторів на території Німеччини. Далі пряма мова.
Розкажу про них з точки зору простого солдата. Тоді я був у відділенні безпілотних літальних апаратів (БпЛА) взводу розвідки одного з батальйонів. Наша бригада направляється на закордонні навчання для опанування нової техніки та бойового злагодження. Ми мали прибути на американську базу, де вже пройшли підготовку багато українських військових. Але прийняти цілу бригаду вони мали вперше.
При зборі речей, головне правило, тільки український камуфляж ММ14. Ніякого мультикаму, мавки та інших патернів. Пофіг що у багатьох куплена своя зручна форма та екіпірування, ми мали бути одягнуті по статуту перед американцями.
Збори документів, автобус до кордону, митниця, автобус до аеропорту, літак, автобус до бази, і через 10 годин ми на місці. Логістичної все пройшло доволі швидко.
Так я був у взводі розвідки, навчали нас американські рейнджери. Програма була націлена саме на розвідку. Було три основних інструктори, ось такі мордовороти. Вони втрьох були однаково квадратними.
Шикування о 6 ранку, аби дізнатися, що навчання починається о 9. Навіщо? Американці чомусь люблять правило «Приїхати раніше, аби подовше почекати».
Перший день, знайомство зі зброєю. Нам детально розказали за М-16, усю конструкцію та основні механізми. Заняття було доволі корисним, видно що вони працюють з цією зброєю не один рік.
При спілкуванні з інструкторами, вони зрозуміли що серед нас багато людей з бойовим досвідом. деякі хлопці воювали не один місяць. Тут прийшло розуміння, що їхня програма не розрахована на людей з бойовим досвідом. Вони думали що приїдуть новобранці, а усі навчання мали стати КМБ [Курс Молодого Бійця, тобто базова військова підготовка].
Ми одразу описали свої можливості, що нам необхідно (стрільби, злагодження підрозділу, та з іншими родами військ, саперна справа, польоти на дронах тощо). Вони пообіцяли що переглянуть програму, аби підлаштуватися під нас, але спойлер, майже ніяких змін не відбулося.
Заняття тривало десь 6 годин, і після обіду ми вже були вільні. Вільний час можна було проводити як забажаєш. Але розваг було не багато.
Про спортзал в сусідньому таборі, та зону відпочинку ми ще не знали, а те що можна туди піти нам ніхто не казав.
На наступний день у нас мали бути стрільби та пристрілка зброї. Тепер шикування о 5 ранку. Ми збираємося по повній бойовій, шикуємося і дізнаємося до початок стрільб о дев'ятій. Продовжуємо розуміти, що створення графіків не сильна риса американців.
Плюс раннього підйому був у можливості нормально поснідати та зробити зарядку. О 9 ми приходимо на стрільбище, за пару км від табору. Нам повідомляють техніку безпеки, а кулеметникам, що їм треба на інше стрільбище, на 11 годину. Вони були дуже задоволені, і пішли знову в табір.
Читати також:
Після інструктажу, ми пішли на стрільбище. Тепер ми мали чекати, аби відстрілялися усі взводи перед нами. +3 години очікування в полі. Добре що був намет з підігрівом, чай та кава в термосах. Отже, ми прокинулися о 5, аби постріляти о 13. Чому? Не знаю
Пристрілка абсолютно стандартна, один магазин, спеціальна мішень, і пояснення як налаштувати прицільний засіб. Далі ми пішли стріляти по мішенях, що падають, на 100-200-300 метрів. Ще два магазини. Після цього, я не стріляв зі зброї понад місяць.
Закінчився другий день, і нас нарешті перестали викликати на супер ранні шикування. Нарешті вони хоч якийсь графік зробили, і ми могли поспати до 7, поснідати, і на 9 піти на заняття.
Далі по плану у нас було орієнтування на місцевості, та картографія.
Тиждень нас навчали читати карти, відбивати координати, брати азимут, переводити азимут з компаса на карту і навпаки. Коли ми розказали що користуємося електронними картами на планшетах та телефонах, вони не сприйняли нас серйозно.
Вони взагалі не сподіваються на електронні прилади, і те що ми з китайськими смартфонами та планшетами йдемо на місії, було для них дикістю. Так, техніка може сісти, вийти з ладу, а паперова карта з тобою буде завжди (якщо не буде пошкоджена).
Але після «Кропиви» повертатися до паперових карт взагалі не хочеться. Теж саме і за квадрокоптери. Концепції Мавіків і використання цивільних коптерів у них просто немає навіть в планах. Вони звісно вивчають нашу війну, але і досі дивуються що ми таким користуємося.
Для скаутів абсолютно нормально залізти на якийсь пагорб, по паперовій карті й азимуту відбити координати точки, викликати на неї арту по рації, по рації корегувати й повернутися назад. Звісно, БпЛА у них є. Літаки різного типу, але це чисто бригадний рівень.
Це чудово показує що крім війни з аборигенами в Іраку, Афгані, Сирії тощо, американці давно не брали участь у серйозній війні. У їхньому війську навіть немає аналога китайському «Мавіку 3», це був для нас шок.
Після лекцій, ми перейшли до практичних занять. Задачі доволі прості. Тобі дають карту місцевості, список точок з координатами, або азимут та дистанцію, і ти маєш знайти ці точки. Так ми ще тиждень ходили по Німецькому заповіднику, шукали й відбивали точки.
Якщо чесно, ці два тижні були найцікавішими, бо нас по справжньому чомусь вчили, хоча і доволі рудиментальним речам. В цей момент, до речі, я в собі побачив певний хист до читання карт.
Далі, використовуючи досвід орієнтування по картах, ми почали навчатися корегуванню. Заняття проходили у спеціальному кабінеті з великим екраном. Перед тобою велика карта, а на екрані проєкція місцевості. Виглядає так, наче ти дивишся з пагорба на місцевість яка у тебе на карті.
Перед корегуванням, лекція про види артилерії, типи снарядів, протокол виклику вогню і т.д. Американські скаути самі замовляють артилерійський удар, тип боєприпасу, кількість пострілів тощо.
Для них виклик арти це роз'єбати якусь одну ціль і місія виконана. Тому цей концепт навряд спрацює у нас, при обмеженій кількості боєкомплекту, та величезній кількості цілей.
До речі, не жартуйте з американцями про білий та червоний фосфор. Вони дуже напружилися коли ми почали замовляти тренувальні постріли фосфором по живій силі умовного противника. Фосфором можна бити по ворожих складах. На питання, що робити якщо там будуть люди, вони не відповіли.
Навчання корегуванню зайняло три дні, і це був теж класний досвід. Навіть трошки було схоже на корегування з дрона. З'являється ціль на карті, ти відбиваєш її на карті, даєш кори, і на екрані туди б'є арта. Правда не дуже правдоподібно. Арта завжди б'є по корам які ти сказав.
Далі перший вихідний. Хоч ми й були на території Німеччині, з бази нікуди не випускали. Тому ми просто відпочивали у себе в наметах, прали речі, і просто відпочивали. Дізналися про спортзал в сусідньому таборі та навідалися туди.
Ми мали навчитися керувати технікою, вивчити її, освоїти навички пересування в різних формаціях (колона, клин тощо), спішування та інше. Якщо раніше лекції проводилися в приміщеннях, то тепер ми приїжджали на техніці до полігону, і слухали все на відкритому повітрі.
Основна тема, це методи пересування групи. Яка машина і де має знаходитися, де перебуває командир та як він керує колоною. Що робити під час вогневого контакту, або якщо машина підбита.
Цікаве спостереження, якщо ми задавали мало питань по темі, не влаштовували дискусії, а просто слухали інструкторів, то заняття закінчувалися раніше графіка. Вони просто розказували весь матеріал, і ми чекали поки можна буде повернутися в табір.
Другий цікавий факт, скаути пересувалися на неброньованих «Хамві», і ніколи їх не глушили. Машина з пічкою могла працювати з ранку і до після обіду. Палива у них дуже багато.
В додаток до техніки, в нас було 4 браунінги та один Мк.19. Нас навчили встановлювати їх на машини, і... Все. Ніяких навчань по самій зброї, чомусь, не було. Нам один раз показали як її розбирати, для чистки. На цьому додаткова інформація закінчилася.
ТТХ зброї, тактика використання, прицільні засоби, підготовка до бою, усунення проблем — про це не розповідали. Хоча про ту ж М-16 ми отримали дуже детальну лекцію з майже усіма нюансами.
Сюди ж можна додати й заняття для кулеметників на М240. Були одні стрільби з пристрілкою, і все. А ви маєте розуміти на скільки важливі навчання і стрільби саме для кулеметників.
Читати також:
І так, їздити на машинах ми навчилися, час практичних занять. Ми доволі багато часу приділили поїздкам у формаціях, інструктори нас хвалили, їм подобалося що наш стрій не розвалюється, усі тримають дистанцію та слухають командирів. Нашим водіям теж було дуже весело і цікаво.
А от екіпажі усіх машин, майже весь час відігравали роль меблів і просто їздили в десантному відділенні. Спішування відпрацьовували мінімально. Евакуації з умовно пошкодженої техніки не було. Тренувальних стрільб на цьому етапі теж не було (хоча один раз ми постріляли холостими).
Далі нам почали розповідати про створення спостережних пунктів, маскування, тихе переміщення групи. Це були супер базові навички, доходило до стандартного «біжу крию». Ми постійно ставили питання про дрони, під час навчання.
Що більшість задач які роблять скаути пішки, можна виконати за допомогою дрона. І взагалі намагалися їм розказати як працює це зараз у нас. Їм звісно було це цікаво, але вони прихильники чисто пішої розвідки. Інколи ледь не читалося в їхніх інтонаціях «дрони для підарів».
Тут же ми почали просити, аби нам дозволили запускати дрони на цих навчаннях. Це було дуже проблемне питання, на території Німеччині для запуску коптера потрібно отримувати дозвіл, мати ліцензію пілота.
Ми стикаємося з купою заборон, хоча навіть якийсь американський генерал на зустрічі пообіцяв посприяти нам. Але, наші пташки так і залишилися лежати в рюкзаках. Тобто, наше відділення БпЛА не отримало ніякого досвіду з цих навчань, по своєму профілю.
Ми виконували задачі пішої розвідки, і отримували базові уміння. Так же й інші підрозділи, ніяк не взаємодіяли з нами як з аеророзвідкою, бо такого поняття на навчаннях просто не було.
На наступному етапі ми почали готуватися до великих батальйонних навчань, де мав взаємодіяти увесь батальйон. Нам необхідно було виконати бойову задачу проти американців. Застосовувалася система MILES.
Ми мали переїхати тимчасово в інший табір, ближче до необхідного полігону. Перед переїздом, одним з інструкторів запропонував нам факультативно постріляти з Мк.19 та браунінга з «Хамві». Звісно ми погодилися, і він просто сказав нам їхати за ним.
На стрільбище ми швидко отримали БК, пройшли інструктаж по техніці безпеки, нам показали як заряджати зброю і кожен відстріляв по цинку набоїв та гранат.
Але у нас було таке відчуття, наче сам інструктор розумів що нам трохи нудно, і він вибив для нас якесь бонусне БК на ці стрільби, аби просто нас порадувати.
Переїзд в інший табір, пів години в машині й ми на місці. З цього моменту, починається найнудніший етап усього нашого перебування в Німеччині.
За планом, кожен день ми мали виїжджати о 7 ранку з казарми, шикуватися в колону з іншою технікою батальйону, колоною їхати до великого полігону зі стрільбище, там розгортатися в бойові порядки, і відпрацьовувати під'їзд на вогневі позиції.
Далі мала спішитися піхота, зайняти рубежі й відкрити вогонь по цілях з усіх стволів. Стрільбище мало купу різних типів мішеней, що підіймалися і падали. Масштаб дуже великий, одночасно мали вести стрільбу до 6 одиниць техніки та взвод солдат.
Перед бойовими стрільбами потрібно було все відрепетирувати. Аби усі рухалися синхронно. Затримки починалися з самого ранку, коли ми дві години не могли пошикуватися в колону. Нам не пояснювали в чому причина таких затримок і ми просто чекали в техніці.
Інколи доходило до того, що ми могли чекати свою чергу на репетицію, але до нас вона не доходила. Весь день ми могли просто сидіти в «Хамві» й чекати, а в кінці дня поїхати заправляти машини.
Тут у нас виникла мемна фраза «дрочимо в хамві/м113». В один з днів інструктор нам знову каже «хлопці, треба почекати поки інша техніка закінчить заїзд». Зі строю запитали «а серветки дадуть?». Цю фразу переклали, хоча інструктор так і не зрозумів навіщо нам серветки...
Врешті решт ми все ж відрепетирували свої заїзди, нам нарешті видали БК, і ми відстрілялися зі спокійною душею.
Етап від підготовки до самих стрільб зайняв десь тиждень, а більшість часу ми провели сидячи в машинах і очікуючи чогось.
До речі, в цьому таборі до нас о 6 ранку приходив американський сержант, і казав чому ми все ще спимо, хоча за графіком підйом о 5 (про графік нам ніхто не казав, окрім часу виїзду). Відповіли що виїзд має бути о сьомій, тому і спимо. Він знову каже, що підйом о 5, але на питання «що нам робити з 5 до 7» він не зміг відповісти і просто пішов. Тепер я розумію. Прокинутися раніше, аби довше почекати.
Після батальйонних стрільб почалися батальйонні навчання. Ми мали провести тренувальні бойові дії проти американців, за допомогою системи MILES. Детально про неї ви можете почитати в інтернеті. Якщо коротко, це симуляція реального бою, з використанням холостих набоїв.
Штаб почав готувати плани наступу, оборони й маневрів. А наш друг скаут зробив нам подарунок і познайомив наше відділення з операторами БпЛА Puma. Це було для нас справжнє свято. Нарешті ми зустріли колег по цеху, хоч і віддалених, все ж вони на літаках, а ми на коптерах.
Нам здалося, що наш інструктор навіть трохи приревнував, коли побачив з яким захватом ми спілкувалися з пілотами. Бо вони були такими ж молодими хлопцями як і ми, а він вже ветеран Афганістану, з понад десяти роками служби за широкими плечима.
Ми намагалися витягнути з них усе що тільки можна, дізнатися про їхню структуру, задачі що вони виконують, методи використання дронів, ТТХ їхніх літаків тощо. В замін показували як наші аси бомблять з «Мавіків».
Вони були дуже здивовані, і не могли повірити що є настільки прості, але смертності способи дістати до ворога. Одразу домовилися за зустріч за межами навчання, аби ще поспілкуватися, розказали їм за нашу структуру БпЛА, пілотів на рівні відділення, взводу, роти і т.ін.
Для них це все було в новинку, такі методи в основному використовували спецпідрозділи, а не лінійні війська. Від дрона камікадзе за 500 доларів вони взагалі були у шоку, особливо коли дізналися на яку дистанцію, з якою швидкістю, та яку вагу він може нести.
В замін інформація, зробили нам дуже потужний подарунок, деталі якого я не можу розповідати. Але зробити пару руських хорошими це допоможе.
Отже, великі батальйонні маневри. Чесно кажучи, розказати про них можу дуже мало. Причина? В день початку активних дій, на полігон опустив супер щільний туман, видимість впала до 20 метрів.
Ми мали взаємодія з американськими пілотами й корегувати дії наших сил, але в такий туман це було не можливо. Розвідка мала тихо ходити, викликати арту на ворожу техніку, засікати ворога, влаштовувати засідки. Через туман, ми ходили як сліпі кошенята (як і усі війська). Врешті решт відбувався наступ наших сил, нам повідомили що батальйон виконав задачу, і ми можемо збиратися в табір.
Що цікаво, як тільки пролунала команда про закінчення батальйонних навчань, туман різко закінчився. Ми навіть почали жартувати про кліматичну зброю. Або те що американці вміють на своїй базі керувати погодою.
Це був фінальний етап нашого перебування в Німеччині, далі ми мали здати техніку, перед тим помивши її. Здати зброю, перед тим почистивши. В нас залишалося пара днів до виїзду, в один з яких нам організували можливість зустрітися з сім'ями, якщо вони були в Європі.
В підсумку, може здатися що навчання були не дуже корисні. Але ми все ж отримали нові навички. Погано було те, що в програмі були відсутні БпЛА як такі, і багато часу ми просто очікували.
Проте, від моїх друзів медиків, механіків водіїв важкої техніки, артилеристів я почув, що для них навчання були дуже класними. Можливо, конкретно нам не пощастило з програмою.
Але я вдячний кожному американцю, німцю та в цілому західним союзникам за таку можливість. Навчання і правда були дуже масштабними.
В наступний частині я розкажу про базу, побут, і трошки про американців. Їхнє ставлення до нас, до росіян і війни в цілому...
Читати також:
