За планами ворога протягом перших однієї-трьох діб стратегічної повітряної наступальної операції повинна була зникнути українська ППО, протягом тижня – залишки бойової авіації...
У листопаді перший заступник Голови Комітету ВР з питань нацбезпеки, оборони і розвідки, Герой України, генерал-лейтенант Михайло Забродський випустив на Укрінформ статтю «Вітчизняна війна. Сухопутні воєнні перспективи». І ось Укрінформ опублікував продовження теми від Михайла Забродського, але тепер вже про те, як нам перемогти ворога в небі.
Приголомшливі події останніх місяців на фронті викликають неабиякий спектр різноманітних емоцій. Цілком природно, що насамперед це відчуття національної гордості та твердої віри в хоробрість українського солдата і сміливість наших командирів.
Стабілізована ситуація на північній і північно-східній ділянках північніше річки Сіверський Донець. Жорстокі бої точаться навколо Бахмута, де противник не полишає спроб двостороннього тактичного охоплення цього важливого адміністративного центру Донеччини. Противником залишено правий берег річки Дніпро в районі Херсона. Такі значущі зміни накреслення лінії зіткнення, перш за все – на південному стратегічному фланзі, продовжують диктувати нові підходи як до оцінки загальної ситуації, так і більш деталізованого передбачення імовірних наступних подій у військовому протистоянні.
Попередньо ми розглядали імовірні варіанти нових або таких, що виникли знову, загроз і викликів для оборони країни на суходолі. Сьогодні ж хочу обговорити перспективи наступної за порядком, але не за значенням, сфери збройної боротьби – війни в повітрі.
Не викликає жодного сумніву, що повітряний простір залишається невід’ємною складовою збройної боротьби з РФ і ключем до успіху у відбитті повномасштабної збройної агресії. Незважаючи на багатократну перевагу в бойовому потенціалі, ЗС РФ з низки причин так і не змогли її реалізувати. Водночас Повітряні Сили Збройних Сил України все ще не здатні перехопити ініціативу внаслідок критичного дисбалансу спроможностей. Тож збалансоване та швидке нарощування як повітряного “щита”, так і “меча” має стати одним з ключових пріоритетів в розвитку Збройних Сил України.
Бліц-криг в небі, що не відбувся
Для кращого розуміння ситуації звернемося до подій на фронті кінця лютого і весни поточного року.
Потужні авіаційне угруповання та угруповання засобів ракетного нападу противника, які були зосереджені навколо наших кордонів, мали стати козирною картою сил вторгнення РФ та забезпечити абсолютну перевагу як в повітрі, так і на землі, нівелювавши певний паритет на суходолі.
Більше того, попри відому невизначеність у плануванні будь-якого масштабного заходу, здавалось би, саме повітряна частина плану “спеціальної військової операції” проти України не повинна була особливо турбувати російське командування. Дійсно, всі об’єктивні показники – від чисельної переваги до локалізації та неспівмірних можливостей засобів повітряного нападу противника та української ППО – вказували саме не це. Іншими словами, всі об’єктивні дані “воєнної математики” вказували на беззаперечну перевагу ПКС РФ, як в кількісно-якісному співвідношенні, так і в інших “мультиплікативних” складових, приміром, в здатності агресора забезпечити стратегічне охоплення театру воєнних дій, наявність у нього потужного та в цілому сучасного далекобійного ракетного арсеналу різних форм базування. Якщо додати до цього певну стратегічну і оперативну раптовість, технічні характеристики ракетних і авіаційних комплексів, неабиякий досвід підготовки та нанесення ракетних і авіаційних ударів, результат широкомасштабного “повітряного вторгнення” начебто не викликав у противника жодного сумніву.
Всі на фронті і в тилу пам’ятають жахливі березень і квітень. З перших днів широкомасштабного вторгнення в українському небі та в прилеглих районах одночасно могло перебувати до сотні бойових літаків та вертольотів противника. З урахуванням масованих пусків ракет, кількість повітряних цілей на екранах і планшетах відображення повітряної обстановки командних пунктів авіації та протиповітряної оборони вимірювалося сотнями.
Кількість російських лише крилатих ракет, використаних проти України за три перші доби, швидко стала співставною із загальною їх витратою в операції в Сирії. Пріоритетні цілі – цивільні і військові об’єкти в тилу. Українці всіх професій та вікових груп швидко вивчили страшні слова – “Іскандер” і “Калібр”.
Нищівні групові удари армійської і штурмової авіації по всій лінії зіткнення від Херсонщини до Полісся. Бомбардування із недосяжної для засобів безпосереднього прикриття військ висоти 6000-7000 м навіть окремих взводних опорних пунктів. Карусель із десятків фронтових бомбардувальників Су-24М і Су-34 над оточеним Маріуполем. Незатихаючі сирени повітряної тривоги над Києвом, Харковом, Дніпром, Одесою і іншими нашими містами. Так, все це і багато іншого вже не забудеться.
За планами противника протягом перших однієї-трьох діб стратегічної повітряної наступальної операції повинна була зникнути українська ППО, протягом ще одного тижня – залишки бойової авіації. Цілком можливо, що саме так і сталося. Втім не в реальності, а лише в переможних реляціях російських генералів, які, імовірно, летіли до Москви в перші тижні широкомасштабної агресії. У реальності українська ППО вистояла та відчайдушно продовжувала чинити спротив. Недооцінивши рівень її живучості, а також стійкість, відвагу та впертість наших льотчиків і зенітників, ворог зухвало списав її з розрахунків. Противник вирішив, що завоював панування в повітрі, та взявся до виконання свого головного завдання – авіаційної підтримки сухопутних угруповань. Цей катастрофічний для ворога прорахунок і надав вкрай необхідний для нашої ППО перепочинок та час на перегрупування.
У результаті число перехоплень повітряних цілей виявилося неочікувано високим для противника, хоча в той час і невтішним для нас в абсолютному вимірі. Виявилося, що “надсучасні” Су-34 та Су-35, модернізовані МіГи, Мі та Ка різних індексів, “Іскандери”, “Калібри” та “Ха-шки”, яким за твердженнями Путіна “аналоговнєт”, чудово виявляються, збиваються та падають, палаючи, на землю. Досвід російських орденоносних асів, який вони набули, бомбардуючи беззахисні міста і селища Сирії, виявився взагалі марним для війни в Україні, а кількість “тих, що не повернулися з бойового вильоту” російських пілотів, стрімко збільшувалася.
Все, що відбувалося і відбувається в повітряній війні з російського боку, сьогодні продиктовано вже не замислом, а виключно реакцією на розвиток подій. Перехід до тактики ракетного терору, збільшення дольової частки в ракетних ударах “ненових” крилатих ракет повітряного базування Х-22 і Х-59, застосування ЗРК С-300 по наземних цілях, принизлива для “наддержави” закупівля дронів-камікадзе у Ірану та їх широке використання проти цивільної інфраструктури – це далеко не повний перелік відчайдушних спроб РФ змінити перебіг подій та перехопити стратегічну повітряну ініціативу. Рішення російського командування стосовно застосування засобів повітряного нападу, в залежності від орієнтації експертів, можна називати “гнучкими”, “адаптивними” або “креативними”. Однак по суті, і це найголовніше, вони – ситуативні. Плановий російський стратегічний повітряний наступ, який мав би розчистити дорогу наземним угрупованням військ вторгнення і швидко примусити населення держави до припинення опору, провалено.
Водночас, треба визнати, досягнутий важкою ціною відносний паритет з ворогом в повітрі є хитким та нестабільним, а ситуація з протидією ракетному терору РФ, на жаль, далека від контрольованої. Перенесення противником повітряних ударів по об’єктах енергопостачання має руйнівні наслідки для мільйонів наших співвітчизників і національної економіки. Від атак з повітря продовжують гинути цивільні люди і нести втрати Збройні Сили України. Групові бомбові авіаційні удари противника відходять в минуле, але застосування крилатих ракет і ударних БПЛА, як і раніше, становлять смертельну небезпеку. В той же час ми повинні розуміти, що те, що відбувається, значно відрізняється від того, що мало б відбутися, за планами російського командування, ще більше як півроку тому.
Кількість на війні не завжди переростає в якість
Розглянемо предметно імовірні причини невдачі російського повітряного наступу. Точніше, питання можна звузити до більш професійного: в чому причини нереалізації противником свого бойового потенціалу та кількісно-якісної переваги в засобах збройної боротьби в повітряному просторі? Адже перевагу можна розглядати як подвійну категорію –– об’єктивно-фізичну (наявні в певний момент спроможності) та суб’єктивно-ментальну (здатність їх використати/реалізувати з максимальною ефективністю).
Почати необхідно із славнозвісної кількісно-якісної складової ПКС РФ, яка, вочевидь, виявилася дещо переоціненою. Кількість російських бойових літаків в складі авіаційного угруповання вторгнення, зазначена в оцінках минулих років, традиційно вражала всіх експертів тризначними цифрами і призводила до катастрофічного для України розрахункового співвідношення (Чисельні показники початкового кількісно-якісного співвідношення сил сторін наразі залишаються предметом дискусій. В залежності від “віку” і “національності” методики розрахунку, яка застосовується, відмічаються співвідношення від 1:7 до 1:30 і більше на користь противника).
За оцінками експертів РФ була і, в принципі, все ще залишається однією з небагатьох країн світу, що володіє наступальними спроможностями в повітряному просторі. Лише авіаційне угруповання вздовж наших кордонів, створене напередодні вторгнення, налічувало майже півтисячі бойових літаків та кілька сотень гелікоптерів. Цілком можливо, що дані були повністю адекватні, якщо за основу брати відомість чисельного складу літаків і вертольотів. Варто додати, що станом на лютий цього року лише зазначене потужне об’єднання ВКС РФ за кількістю бойових літаків чисельно переважало списочний авіаційний склад ПС ЗС України приблизно в чотири рази.
При цьому основу російського угруповання складали саме сучасні зразки авіаційної техніки, такі як Су-35, Су-34, Су-30, Ка-52, Мі-28 тощо. Літаки та вертольоти ранішніх модифікацій почали використовуватися тільки згодом, після непоправних втрат в сучасній техніці. Водночас на озброєнні Повітряних Сил Збройних Сил України перебували фізично та морально застарілі зразки авіаційної техніки та зенітні ракетні комплекси радянського виробництва, що давно виробили свій призначений ресурс та не зазнали жодної суттєвої модернізації.
Проте перебіг вже перших днів вторгнення продемонстрував, що “математичні рівняння” війни мають забагато невідомих членів, які кардинально можуть змінити результат. До таких “невідомих відомих” можна віднести такі чинники, як збережена з радянської практики вузька спеціалізація авіаційного парку ПКС РФ, незадовільна організація всебічного забезпечення бойових дій авіації, технічна недосконалість критичної номенклатури авіаційних засобів ураження, прогалини в бойовій та морально-психологічній підготовці льотного складу, незадовільний рівень організації управління бойовими діями авіації.
Чому російська авіатехніка та засоби ураження виявились настільки недосконалими?
Радянська і російська школи воєнного авіабудування фактично до останніх років минулого сторіччя дійсно займали передові позиції в світі. І поява бойових літаків типу МіГ-29 та Су-27 з їх інноваційними технічними рішеннями небезпідставно викликала глибоку стурбованість у країнах НАТО. Однак десятиріччя стагнації російської промисловості після розвалу СРСР та бурхливий розвиток авіаційної галузі на Заході швидко змінив ситуацію на протилежну. Захід пішов шляхом створення багатофункціональних авіаційних платформ, у той час, як в ПКС РФ продовжувалася зберігатися традиція родового поділу авіації. Навіть їх найбільш сучасні літаки, що пафосно називаються “багатофункціональними”, зберігають поділ за основним і допоміжним функціоналом. На військовій мові вони іменуються основним призначенням і здатністю до виконання певних завдань. Отже, Су-34 це все ж фронтовий бомбардувальник з обмеженими можливостями ведення повітряного бою, а Су-30 – в першу чергу залишається винищувачем.
Чому це важливо? Все досить просто. Незважаючи на усю динаміку збройної боротьби в повітряному просторі, – вона є лінійною за порядком виконання бойових завдань. Спочатку – боротьба за перевагу в повітрі, знищення системи управління, розвідки повітряного простору, системи ППО, бойової авіації ворога. Потім – виконання завдань з повітряного десантування, ізоляція районів ведення бойових дій з повітря, безпосередня авіаційна підтримка військ. І нарешті – нанесення ракетно-бомбових ударів на стратегічну глибину для зриву мобілізації війська та економіки.
На практиці, при збереженні “вузької” спеціалізації авіаційної техніки в той час як винищувачі ведуть жорстокі бої за перевагу в повітрі, штурмовики та бомбардувальники стоятимуть без діла на аеродромах, очікуючи на свій час, і навпаки. Водночас, якщо у вас на озброєнні дійсно багатофункціональна техніка – ви в змозі значно меншими силами забезпечити ті самі спроможності, змінюючи лише конфігурацію засобів ураження в залежності від завдань на бойовий виліт. Тобто, незважаючи на значні кількісні показники авіаційного угруповання вторгнення, українській ППО необхідно було мати справу лише приблизно з третиною від її чисельності одночасно.
Подібно до цього, філософія технічних рішень, закладених в російські авіаційні засоби ураження, мала негативний для ПКС РФ вплив на перебіг боротьби в повітрі. Наприклад, основним засобом придушення ППО є протирадіолокаційні ракети (Протирадіолокаційна ракета (ПРР) — різновид керованої ракетної зброї, як правило типу «повітря — поверхня», з пасивною радіолокаційною системою наведення, призначеної для виявлення та ураження джерел радіовипромінювання. Широко застосовується, зокрема проти ЗРК, з 60-х років минулого сторіччя).
Російські ПРР типу Х-58 (та інші) мають досить складну тактику застосування. Для успішного наведення ракети на ціль льотчик має прийняти дуельний бій з обслугою зенітного ракетного комплексу та протягом досить тривалого часу фактично в стилі камікадзе здійснювати “лобову атаку” на ЗРК. Для підвищення своїх шансів противник залучає цілі ланки “літаків-мисливців” з чітким розподілом функцій в “зграї”. Але все це вимагає від пілотів високого професіоналізму, групової злітаності, готовності прийняти ризик та здатності до самопожертви. Всього того, чого так не вистачає російським пілотам, судячи з того, що випадків ефективного придушення наших українських ЗРК вкрай мало, а російські пілоти віддавали перевагу знищенню мирного населення наших міст. Водночас в ПРР типу AGM-88 HARM (та інші сучасні світові авіаційні засоби ураження), яку з успіхом адаптувала українська авіація, закладена зовсім інша філософія. Літак – часто лише платформа-носій. Хоча льотчик і може самостійно здійснювати вибір та обстріл цілі, переважно його задача полягає лише у виведенні ракети в точку пуску. Ракета може здійснювати самостійний пошук цілі у визначеному районі, або цілевказівка для неї може прийти з іншого літака чи пункту бойового управління. Отже, багаточисельна сучасна, а точніше – “нова” російська авіаційна техніка та засоби ураження сповідують застарілу філософію збройної боротьби та виявились неспроможними перемогти нечисленні, технічно застарілі, проте ментально інноваційні українські ППО та авіацію, підтримані західними партнерами.
Хто «провалив» забезпечення авіації агресора?
Іншим імовірним чинником невдач російської авіації є слабкий рівень всебічного забезпечення бойових дій авіації. Численні російські експерименти попередніх років щодо переводу авіаційних угруповань на систему авіаційних баз і знову – до полків і дивізій, вочевидь негативно відбилися на загальному рівні бойової готовності та здатності вести тривалі бойові дії у відриві від основних аеродромів. Показовим є той факт, що на 5-7 основних авіабазах й десятці оперативних аеродромів, розташованих навколо українських кордонів, а також в Криму і на території Республіки Білорусь, та які використовуються ВКС РФ для завдання авіаційних ударів, вже навесні важко було відзначити випадки базування на одному аеродромі більше 14-18 ударних літаків.
Чому таке сталось?
Можна згадати і про імовірний карколомний замисел російських авіаційних воєначальників з метою ввести в оману і розпорошити зусилля української ППО і про ще будь який вищий сенс. Насправді ж, пояснення цих двох особливостей є достатньо простим. Воно звучить так знайомо – технічна справність.
У військовій практиці згадане виглядає приблизно наступним чином. Напередодні вторгнення змішаний авіаційний полк зі складу 2-ї змішаної авіаційної дивізії 14 армії ВПС і ППО, який дислокується в Челябінській області та має на озброєнні 24 Су-34, отримує завдання на залучення до “спеціальної військової операції” в Україні. Після подолання всіх супутніх труднощів на білоруському аеродромі в лютому цього року опиняються 18 винищувачів-бомбардувальників. Цифра 18 в даному випадку є магічною і показовою. Це не ескадрилья, і не дві ескадрильї, і не чотири і не п’ять ланок. Це – реальність за технічним станом, а точніше 75% від загальної чисельності бомбардувальників в полку. Показник на межі обмеженої боєздатності. Бойові дії ще не починалися, а чверть складу літаків вже відсутні. В штабних розрахунках продовжує фігурувати змішаний авіаційний полк. І це стосується найсучасніших (точніше - найновіших) російських винищувачів-бомбардувальників покоління 4++, які прийняті на озброєння лише в 2014 році. Навряд чи загальна картина технічної справності для літаків старіших типів і серій виглядає краще.
Значно успішнішим виявився ракетний компонент повітряного наступу. Групові і масовані ракетні удари перших тижнів, здавалося б, мають швидко призвести до знищення військових запасів і об’єктів оборонного значення. Масованість і систематичність ракетних ударів, крім значної матеріальної шкоди, призводили до дезорганізації повсякденного життя, часткової паніки і появи у певної кількості наших співвітчизників відчуття невідворотності катастрофи. Протягом перших двох, найважчих, місяців широкомасштабного вторгнення середня кількість лише ракетних ударів противника становила близько 8-10 на добу із середньою добовою витратою до 15 крилатих і балістичних ракет. Крім того, витрата “Іскандерів” в першу добу вторгнення досягла показника, який пізніше став недосяжним для противника. Більше 80% засобів повітряного нападу становили російські “Іскандер-М”, “Іскандер-К” і “Калібри” – ракети наземного і морського базування.
Навіть без врахування ставки на швидкоплинне просування наземних військ, такі нищівні повітряні атаки “Іскандерів” і “Калібрів” мали б швидко подавити будь-яку волю Збройних Сил і цивільного населення до організованого спротиву. Вправне застосування Повітряними силами ЗС України обмеженої кількості наявних засобів ППО і винищувальної авіації в комплексі із заходами щодо розосередження, маскування і безпосереднього прикриття об’єктів і військ не дозволили противнику досягти задуманого. Незважаючи на технічну недосконалість і мінімальний досвід застосування засобів української ППО до початку широкомасштабного вторгнення, її дії неабияк здивували російських теоретиків-прибічників ракетного терору і самодостатності повітряного наступу. Одним із яскравих підтверджень тому є перенесення противником згодом повітряних ударів саме на інфраструктурні об’єкти України з метою створення надскладної економічної ситуації в середині країни, зокрема – в енергетиці, і з розрахунком на тривалий руйнівний ефект.
Що у них з кадрами?
Також вкрай важливим, якщо не вирішальним, є, беззаперечно, людський фактор. Можна згадати нездатність ПКС РФ забезпечити безпеку застосування авіації з оперативних аеродромів. Десятки обгорілих остовів вертольотів і літаків на аеродромах в Чорнобаївці чи Саках можна пояснити лише головотяпством та нехтуванням елементарними правилами безпеки відповідних посадових осіб. Мова також іде про екіпажі літаків, кораблів і обслуги ракетних комплексів. Одразу виведемо за рамки розгляду ту категорію особового складу, яка не наражає себе особисто на небезпеку при застосуванні своєї системи озброєння. Це і екіпажі стратегічних бомбардувальників Ту-22М3, які безкарно наносять удари з повітряного простору Республіки Білорусь або РФ, кораблів-носіїв ракетної зброї Чорноморського Флоту РФ та Червонопрапорної Каспійської флотилії, і обслуги ОТРК “Іскандер-М”, які здійснюють пуски із граничних дальностей. Зовсім інший набір професійних якостей потрібен пілотам винищувальної, бомбардувальної і штурмової авіації, не говорячи вже про екіпажі армійської авіації.
Вочевидь, саме з цією категорією особового складу противник мав і продовжує мати найбільші проблеми. Умови виконання завдань на авіаційних полігонах і в небі Сирії або Кавказу суттєво відрізнялися від українських реалій. І там, де особиста підготовка і бойові якості мали б проявитися найповніше, там почалися труднощі. Приписані нальоти годин і неготовність до ризику власним життям, самовпевненість і невиплачені житлові іпотеки, незнання театру воєнних дій і ступеню реальної загрози від української ППО – все можна знайти в протоколах допитів російських льотчиків, яким пощастило потрапити в полон.
Тимчасовим рішенням виявилося доручення бойових завдань лише вузькому колу найбільш досвідчених пілотів із числа звільнених у запас льотчиків або командного складу авіаційних частин. Втім співвідношення один “підготовлений” до двадцяти-тридцяти “недосвідчених” грало явно не на користь вирішенню проблеми. На початку широкомасштабного вторгнення поширеним було також направлення на виконання завдань “спеціальної військової операції” різного роду “оперативних груп” льотчиків від авіаційних частин і з’єднань: в середньому до 30% льотного складу. Незалежно від назви, такі групи пілотів були по суті призначені зі «всіх тих, хто на щось здатний”. Крім того, підготовка льотчика – це роки, але ніяк не тижні.
Сказане, однак, не означає, що агресор вичерпав свої сили та резерви. Противник продовжує мати достатню кількість умовно підготовленого льотного складу, вчиться на цій війні разом з нами і набуває бойовий досвід. Рівень професійної підготовки його окремих “спеціалістів” значно вищий, ніж нам того б хотілося. Однак, мова йде про реалізацію потенціалу, про масованість і кількісні показники, і в цьому сенсі ситуацію з льотним складом у противника важко назвати задовільною.
Також, судячи з розвитку ситуації, найбільш повно “людський фактор” розкрився в роботі органів військового управління повітряної компоненти агресора. Сама оперативна побудова авіаційного угруповання напередодні вторгнення не сприяла забезпеченню керованості. “Збірна солянка” з авіаційних частин і підрозділів з різних військових округів, їх розташування на кількох десятках аеродромів, невирішені проблеми взаємодії та координації – все це додавало проблем в організації бойового застосування. І найголовніше – стратегічні прорахунки на етапі планування, відсутність розуміння противника та розвитку ситуації і нездатність швидко адаптуватися до цих змін – призвели до провалу російської стратегічної наступальної повітряної операції.
Але, будемо відверті, незважаючи на все зазначене вище, РФ мала і досі зберігає значну перевагу в потенціалі над українською ППО та авіацією. “Математика війни” все ще демонструє, що ми повинні були програти битву за наш повітряний простір. І фактично єдиною причиною, окрім мужності і героїзму наших воїнів, завдяки яким нам вдалося витримувати повітряні удари та цю перевагу нівелювати – є абсолютна перевага над противником в роботі наших органів управління.
Що їм допомагає
Тепер про фактори, які значно сприяли і продовжують сприяти виконанню противником завдань повітряної війни. Їх умовно можна розділити на дві групи: ситуативні і ті, що діють постійно.
Почнемо з ситуативної. Суттєвий негативний вплив мають абсолютна схожість і добра обізнаність противника із парком авіаційної техніки і засобами ППО вітчизняних Повітряних сил. Тривала експлуатація і застосування практично ідентичних зразків надає можливість досконалого вивчення всіх особливостей їх бойового застосування і “слабких місць” в технічних характеристиках. Вказане дозволяє противнику будувати тактику застосування власних засобів повітряного нападу, використовуючи добре відомі слабкі сторони нашого ОВТ, та, за можливості, нівелювати сильні. Це проявляється в побудові авіаційних та ракетних ударів, обраних маршрутах та профілях польоту на різних відрізках траєкторії для підвищення вірогідності прориву системи ППО. У свою чергу, це змушує нашу ППО та бойову авіацію до постійних маневрів, зміни режимів роботи та екстенсивного використання залишкового ресурсу ОВТ.
Відверта технічна застарілість засобів ППО, які в своїй більшості є розробками 70-80 років минулого сторіччя, зокрема ЗРК, не дозволяє ефективно уражати певні типи повітряних цілей. У першу чергу це стосується малорозмірних об’єктів, балістичних цілей і гіперзвукових ракет повітряного базування. Але не тільки “Іскандери” та “Кінджали” є беззаперечною загрозою. Ракети типу Х-22 чи П-800 “Онікс” також є надзвичайно складними цілями для перехоплення нашою ППО. Теоретично з ними могли б боротися зенітні ракетні комплекси С-300В, проте в Україні відсутні відповідні протиракети до них
Для літаків нашої тактичної авіації, наприклад, фатальною виявляється відсутність станцій активних перешкод, яка має діяти на основний елемент сучасних РЛС – моноімпульсний пеленгатор. Окрім того, літаки нашої тактичної авіації не мають ефективних бортових комплексів РЕБ, здатних захистити їх від ракет противника. Більше того, з огляду на застосування противником мобільних ЗРК типу “Панцир” бойові вильоти в районі лінії зіткнення завжди пов’язані з суттєвою небезпекою, оскільки штатні бортові станції попередження про опромінення не здатні виявляти роботу радіолокаторів цього ЗРК.
Не останню роль відіграють також технічна зношеність, втрати, пошкодження і, як похідна від них, незадовільний рівень технічної готовності засобів ППО та авіаційної техніки.
Тепер розглянемо постійно діючі фактори. Найбільш значущим серед них є чисельна перевага засобів повітряного нападу, за межею яких навіть тактико-технічні характеристики зразків припиняють відігравати вирішальну роль. Іншими словами: впливає саме банальна недостатня кількість ЗРК та літаків винищувальної авіації. Особливо критичним це є при відбитті групових і масованих ракетних ударів противника. Не станемо забувати і про звичайну обмеженість в наявних запасах ракет для ЗРК старого парку.
Для перспективного планування важливо розуміти існуючу на даний час, з урахуванням втрат, диспропорцію між кількістю об’єктів прикриття і кількістю засобів ППО. Розрахункові методики минулого сторіччя вже не надають можливості оцінки кількісних показників для засобів прикриття. Причина цього полягає в іншому рівні розвитку воєнних технологій і ступені розгалуженості інфраструктури, яка забезпечує функціонування держави і добробут громадян. Досвід війни, вибірковість і адресність застосування противником засобів повітряного нападу примушують до перегляду існуючих розрахункових норм щодо кількості засобів ППО і запасів зенітних ракет.
Наявний чисельний склад сил і засобів ППО фізично не дозволяє створити ешелоновану ППО над усією територією країни. Наразі у нас обмежені можливості ефективно перехоплювати балістичні, боротися із крилатими ракетами та ударними БПЛА. Свого часу архітектура нашої системи ППО була, в основному, вибудувана ще за радянських часів та призначалася для боротьби з бойовою авіацією на малих висотах і вище. І це завдання вона успішно виконала. Але абсолютна більшість крилатих ракет та ударних БПЛА на маршруті летить на гранично малих висотах в 50-150м. В цьому діапазоні висот наявними зенітними ракетними комплексами можна прикрити незначну частину території країни. Саме тому, коли ми кажемо про перехоплення 70-90 % ракет противника, це лише завдяки майстерності особового складу наших Повітряних Сил.
Значна територія нашої країни, протяжний державний кордон із РФ, Білоруссю та приморський стратегічний південний фланг- також один з постійно діючих факторів. Використання акваторії Чорного моря, повітряного простору і території Республіки Білорусь дозволяє противнику збільшувати загальний фронт імовірних напрямків повітряних ударів майже втричі. І яскраво виражений з літа цього року “акцент” на застосуванні росіянами крилатих ракет повітряного і морського базування, крім об’єктивного показника наявності їх запасів, має і неабияке оперативне значення.
Не можна відмовити противнику також у вмілому застосуванні ще двох таких знайомих, але важко передбачуваних в довоєнний час компонентів військового протиборства в повітрі.
Перший – застосування літаків дальнього радіолокаційного виявлення типу А-50 та його модифікацій. Це дозволяє противнику контролювати повітряну обстановку на сотні кілометрів в глибину території, яка знаходиться по наш бік лінії зіткнення. Особливо критичним це є для контролю за діями нашої винищувальної і бомбардувальної авіації. Вже є окремі випадки перехоплення наших літаків в глибині нашої території за допомогою далекобійних ракет типу “повітря-повітря” за цілевказанням з борту А-50. У той же час дальність виявлення вітчизняних засобів ППО практично обмежується особливостями розповсюдження радіохвиль метрового і сантиметрового діапазонів.
Іншим фактором стало широке застосування противником засобів радіоелектронного подавлення засобів ППО через слабку захищеність наших ЗРК від їх впливу. Примітно, що для виконання цих завдань залучаються засоби не найновітніших російських зразків, а причина їх ефективності криється виключно в технічній недосконалості вітчизняних засобів ППО.
Уроки, які вони винесли, і що це змінило
Зовсім не безмежні російські запаси крилатих ракет сімейства “Іскандер” і мінімальні можливості з їх виробництва в умовах санкційного тиску примушують росіян шукати інші, більш доступні засоби ураження для виконання поставлених завдань. Першим подібним кроком був перехід до широкого застосування ударних БПЛА сімейства “Шахід”. Наступним кроком, який вже спостерігається, є перенесення основної маси завдань з ураження на крилаті ракети повітряного базування. Одночасно, з огляду на обмеженість запасів крилатих ракет типу “Іскандер”, їх застосування в середньостроковій перспективі стане більш вибірковим і очікується по найбільш важливих для противника цілях.
У подальшому, враховуючи ефективність систем ракетного озброєння, в яких застосовується балістична траєкторія або балістичний спуск на кінцевій ділянці траєкторії, найбільш імовірним є розширення обсягів їх застосовування. В цій ситуації смертельну небезпеку для об’єктів на всій території нашої країни становлять просунуті іранські репліки радянсько-китайських балістичних ракет Fateh-110 і їх покращена версія Zolfaghar, про можливість постачання яких до РФ говорилось ще місяць тому.
Характеристики щодо досяжності і точності, а також природна технічна складність перехоплення балістичних цілей і обмеженість України в необхідних засобах спонукають противника розглядати саме такий варіант.
Ситуація з організацією експлуатації авіаційної техніки в ЗС РФ з ряду причин навряд чи стане кращою, але у противника залишається можливість підтримання і нарощування угруповання авіації за рахунок вражаючої чисельності її бойового складу. Росія продовжує перекидати з “тилових” округів авіаційну техніку для поповнення втрат і має ще достатньо ресурсів для ведення боротьби в повітряному просторі з існуючою інтенсивністю протягом кількох наступних років. Показовим є факт, що чисельність авіаційного угруповання навколо України залишається майже незмінною з початку вторгнення, щоправда, його якісний склад суттєво погіршився, оскільки російська сторона змушена замінювати сучасні втрачені літаки та вертольоти застарілими модифікаціями, іноді навіть знятими зі зберігання.
Ситуація із стратегічною авіацією, зокрема із парком бомбардувальників-ракетоносців Ту-22М3 і Ту-95МС, здається, не повинна турбувати російське командування, адже серед цих літаків поки відсутні втрати в повітрі. В той же час спискова чисельність винищувачів-бомбардувальників Су-30, винищувачів Су-34 і Су-35 – основних зразків ударної авіації ВПС РФ - ще дозволяє легко поповнювати втрати авіаційної техніки. Враховуючи вирішальне значення застосування засобів повітряного нападу, командування ЗС РФ, здається, готове вживати саме таких заходів, іноді – навіть поступаючись необхідністю підтримувати баланс повітряної присутності в інших регіонах.
Російські запаси крилатих ракет повітряного базування, особливо сучасних зразків, як і будь-які військові запаси не є безмежними. Втім у цьому відсутній будь-який привід для оптимізму. Просто очікувати і сподіватися, що повітряні атаки припиняться з огляду на нестачу у противника засобів ураження, є найгіршим, що можна робити в поточній ситуації. На просте запитання "коли таке може статися?", існує не менш проста відповідь – ніколи. Можна із впевненістю казати, що пошуком виходу із зазначеної ситуації російське керівництво зайняте вже не перший місяць. І певні рішення вже реалізовуються російським керівництвом. Одне з них засноване на відносній доступності авіаційних і ракетних засобів ураження для зовнішнього постачання. Грошові витрати або зобов’язання перед партнерами здатні усунути для РФ проблеми, пов’язані із продовженням проєктування або нарощуванням виробництва засобів повітряного нападу. Певною мірою таке становище чимось подібне до українського, коли ми не маємо особливого вибору, втім повинні приймати як допомогу те, що нам пропонують або можуть собі дозволити пропонувати партнери.
Зимовий період певною мірою ускладнює швидкий маневр засобів ППО. Зауважимо, що в умовах чисельної переваги засобів повітряного нападу перед засобами ППО, такий маневр – ключ до успішної протидії.
Зниження динаміки дій наземних військ імовірно призведе до відносної стабілізації на всій протяжності лінії зіткнення. За умови ефективного використання засобів розвідки, можливість з виявлення і ураження цілей зростають з огляду на зменшення ступеню їх мобільності. Розташування і конфігурація системи ППО стають більш фіксованими і передбачуваними. Зазначене відкриває для противника певні можливості з планування успішного подолання зональної ППО на лінії зіткнення, а це означає можливість повернення до широкого застосування ударної авіації по об’єктах в оперативному тилу і в глибині території країни.
Зосередження на повітряних атаках дає можливість не зменшувати інтенсивність бойових дій не тільки на лінії зіткнення, а і в по всій території країни незалежно від імовірних маневрів угруповань військ. Для цивільної інфраструктури, перш за все – проти об’єктів енергетики, виведення з ладу в холодний період року більш болюче і потребує незрівнянно більших зусиль для відновлення. Відсутня необхідність додатково говорити про те, що енергетична система країни вже балансує на небезпечній межі. До того ж критична інфраструктура нашої країни не обмежується виключно об’єктами енергетики.
Суто військовою метою продовження і нарощування ударів з повітря по об’єктах в нашому тилу може стати зрив планової підготовки військ, відновлення боєздатності, постачання нових зразків озброєння і військової техніки. Це означає, що цілями повітряних ударів знову можуть стати військові полігони, бази постачання і місця зберігання, оборонні промислові об’єкти.
І згодом зосередження на повітряних ударах зберігає можливість спекуляцій і політичного тиску на керівництво країни та міжнародну спільноту, наголошення на реальності регіональної енергетичної катастрофи. Декому в керівництві РФ зазначене здається, не більш і не менш, таким собі ключем до успішного завершення “спеціальної військової операції” і перемоги над Україною. Подібні замисли є не лише черговим приводом стверджувати про їх безрозсудливий характер і безперспективність, але й – підкреслити серйозність подальших намірів противника.
Новації, на які вони розраховують
Слід ще раз зазначити, що подальший пошук шляхів реалізації потенціалу переваги в повітрі ведеться і ворогом. І ряд згаданих проблемних питань, або навіть більш широкий їх перелік, турбує російське командування в не меншій мірі, ніж нас. Цілком логічно, що слід очікувати вдосконалення існуючих або запровадження нових кроків і тестування нових підходів до війни у повітрі. Таких можливостей на сьогодні вбачається, щонайменше, три.
Удари БПЛА противника, в першу чергу - по об’єктах інфраструктури, будуть продовжуватися. Якщо за основу взяти спостереження вересня-листопада, то наявних і заявлених до постачання за іранськими контрактами ударних БПЛА може вистачити ще на два-три місяці. Не виключені нарощування власного російського виробництва і розширення номенклатури БПЛА, які будуть застосовуватись. За цей час при ефективному плануванні повітряних ударів вони здатні нанести значну шкоду нашим цивільним і промисловим об’єктам. Крім того, метою масованих атак БПЛА будуть залишатися виснаження системи ППО і примушення до надмірної витрати зенітних ракет. Незважаючи на високий відсоток перехоплення, з огляду на вартість ЗКР і наслідки ударів в моральному і економічному плані, БПЛА залишаться одним із основних видів зброї повітряної війни. Найближчим часом почнуть з’являтися творчі варіанти щодо комплексування ударів БПЛА і крилатих ракет або дублювання ураження особливо важливих цілей.
Максимальну користь противник буде намагатися отримати із технічної складності перехоплення балістичних цілей. Імовірним є нарощування ударів засобами повітряного нападу, які являють з себе для нашої ППО балістичні цілі, наприклад балістичними ракетами Zolfaghar із заявленою виробником дальністю польоту до 700 км. Не виключається і подальше “фонове” застосування противником крилатих ракет, або, навіть застарілих “Точка-У’ для ускладнення побудови ракетних ударів і перевантаження української ППО.
Нарешті, сказане жодною мірою не виключає продовження вибіркового застосування противником крилатих ракет типу “Іскандер-К” і “Калібр” по найбільш важливих цілях у нашому тилу. Вибірковість буде обумовлена кількістю ракет, яка залишиться обмеженою з огляду на труднощі із виробництвом, а точніше – із постачанням комплектуючих в умовах міжнародного санкційного тиску.
Наші завдання на сьогодні для успішного завтра
Зрозуміло, порушувати питання зазвичай значно простіше, ніж пропонувати відповіді на них. Війна в повітрі завжди була карколомною комбінацією заходів прикриття власних військ і об’єктів від повітряних ударів з одночасним нанесенням максимальної шкоди противнику. Такий вишуканий танець із повітряними “щитом і мечем” відомий всім, а особливо – військовим професіоналам ще з часів воєн початку минулого сторіччя.
Розмову про зміцнення повітряного “щита” України слід починати з вирішення проблеми виявлення повітряних цілей. Адже “побачити” крилаті ракети, штурмову, бомбардувальну авіацію та ударні БПЛА часто значно складніше, ніж уразити. На сьогодні така задача вирішується Повітряними Силами ЗС України вправним маневруванням засобами виявлення з метою постійно ставити противника перед новою конфігурацією радіолокаційного поля, на «розгадку» якої йому знову потрібні час та ресурси. Втім, такий підхід більш притаманний для прикриття угруповань військ, ніж об’єктів у тилу, і застосовується певним чином вимушено. Ідеальним варіантом мала б стати побудова суцільного радіолокаційного поля із перекриттям всього діапазону висот, включно із гранично малими. Це не дешево і не скоро, але така мета має бути поставлена. І нарікання на відсутність коштів не повинні завадити надійному захисту життя цивільних громадян в тилу і військовослужбовців на полі бою. Не кажучи вже про те, що економічні втрати від повітряних ударів можуть на порядок перебільшити вказані витрати.
Додатково можливості з виявлення повітряних цілей і наведення засобів перехоплення можуть надати системи контролю повітряної обстановки, в яких реалізовано стандарт НАТО щодо обміну інформацією Link-16. Виробництво і вдосконалення вітчизняного зразка такої системи – “Ореанда-ПС” продовжується вже не перший рік. Одночасно негайним рішенням може стати постачання таких систем з-за кордону. Важливо, що необхідність такого “гарячого” рішення розуміють і наші партнери. Зокрема, голова Об’єднаного комітету начальників штабів ЗС США генерал Марк Міллі ще в жовтні цього року зазначав, що “…які б системи в результаті не були поставлені Україні, вони будуть об’єднані в одну спільну структуру, в якій буде забезпечений обмін інформацією”.
Попереду також спільна із партнерами системна робота з переоснащення Повітряних сил ЗС України зенітними ракетними комплексами. Попри аналогічну необхідність негайних рішень, оскільки загроза повітряних ударів противника є щоденною, при цьому необхідно врахування двох суттєвих факторів.
По-перше, це наявність об’єктивних можливостей і політичної волі наших партнерів. На жаль, зенітно-ракетні комплекси не відносяться до найменувань озброєння, які десятками років можуть зберігатись на базах і арсеналах, відповідно їх “запаси” є вкрай незначними. Виняток можуть становити лише ЗРК більш ранніх типів, або такі, що зберігаються у якості резервних. Це означає, що будь-яке рішення про передачу ЗРК Україні приймається і буде прийматися будь-якою країною, перш за все, на шкоду власній безпеці. Крім того, Україна наразі не в тому становищі, щоб відмовлятися від іноземної допомоги або висувати власні умови.
По-друге, критично важливим є запобігання формуванню і накопиченню в Повітряних Силах ЗС України різноманітного “зоопарку” із різнорідних ЗРК іноземного виробництва. Не варто, звісно, забувати про стандартизацію і взаємосумісність практично всіх зразків подібного озброєння серед країн НАТО і поза альянсом. Втім, нам необхідно пам’ятати, що реальна або потенційна загроза російських повітряних ударів, на жаль, не зникне ні завтра, ні навіть після закінчення війни. Застосування і експлуатація у військах різнорідних систем такого високотехнологічного озброєння як ЗРК завжди була і тривалий час буде залишатися серйозним викликом. Саме тому майбутня архітектура вітчизняної ППО в частині, що стосується ЗРК, вже зараз має бути чітко сформованою, узгодженою і прийнятою до реалізації нами і нашими партнерами.
На сьогодні чітко проглядається потреба в оснащенні ПС ЗС України ЗРК трьох класів за дальністю ураження повітряних цілей: малої дальності – до 40 км; середньої дальності – до 100 км; дальньої дії – понад 100 км ( Класифікація за дальністю наведена відповідно до прийнятої у ПС ЗС України. Один з розповсюджених світових стандартів класифікації ЗРК передбачає малу дальність – до 40 км; середню дальність – до 80 км; комплекси дальньої дії – до 150 км і більше.)
Сучасні розрахунки показують, що потреба в ЗРК зазначених класів становить близько двох третин, менше третини і 8 -10 % відповідно. Наповнення такої структури відповідною матеріальною частиною вже розпочато. Так, наприклад, розроблений під керівництвом німецьких спеціалістів ЗРК IRIS-T SL, американське сімейство MIM-23 Hawk і норвезько-американський NASAMS 2 в поточних комплектаціях є типовими представниками класу ЗРК малої дальності на заміну радянських "Бук-М1". Наступним має бути наповнення компоненту ЗРК середньої дальності на заміну ЗРК С-300. Таким комплексом для українських Повітряних сил в найближчій перспективі може стати французький SAMP/T із заявленою дальністю ураження до 100 км і здатністю до перехоплення балістичних цілей або ізраїльський Барак-8 із заявленою дальністю до 90 км. Серйозні переваги надасть і застосування американського MIM-104 Patriot в модернізації PAC-3. В подальшому в якості ЗРК дальньої дії, за умови прийняття партнерами відповідних рішень, можливе використання, наприклад, американського THAAD.
При цьому зазначені ЗРК середньої дальності та дальньої дії дозволять заповнити прогалини в спроможностях національної ППО щодо боротьби з балістичними цілями. Слід відзначити, що традиційна наступність і уніфікація абсолютної більшості зразків іноземного озброєння військ ППО дозволяють лише зміною комплектації і номенклатури зенітної ракети значно розширяти можливості самого комплексу. Так, наприклад, більш досконалий NASAMS-3 за умови застосування певних типів ракет з лінійки AIM-120 вже розглядається як ЗРК середньої дальності. Не повністю вичерпані і технічні можливості основного на даний час для ПС ЗС України радянського ЗРК середньої дальності С-300. Так, наприклад, при використанні “далекобійної” зенітної ракети 9М83М неновий ЗРК С-300В стає комплексом дальньої дії.
Пріоритетними завданнями авіації є і залишиться забезпечення переваги в повітрі та вдосконалення спроможностей для завдання авіаційних ударів. За оцінками вітчизняних фахівців, об’єктивно питання утримання існуючого авіаційного парку перед українськими Повітряними Силами як таке не стоїть. Як добре відомо, наша авіація “витискає” необхідний ресурс з наявного парку за межами будь-яких регламентів та запасів міцності. І якщо в умовах повномасштабної війни це цілком припустимо, то після її завершення абсолютна більшість авіаційної техніки, імовірно, підлягатиме списанню. Крім того, цей факт так само відкидає можливості подальшої модернізації, яка в абсолютній більшості випадків втрачає сенс, якщо авіаційна платформа фізично зношена.
Залишається закупівля або постачання за матеріально-технічною допомогою. Але це є традиційно довгим і фінансово обтяжливим варіантом. Як і у випадку з зенітними ракетними комплексами, світовий ринок бойової авіації досить обмежений. Виробничий цикл займає місяці, якщо не роки, а черга на закупівлю основних зразків сучасних багатофункціональних винищувачів розписана на роки вперед. Крім того, питання продажу бойової авіації завжди було політизоване, а тому вимагає певного консенсусу між виробником та урядом відповідної країни. Навіть якщо розглядати ринок вживаної техніки – він так само обмежений. Так само як існує черга на заводах-виробниках, на вторинному ринку існує не менша черга бажаючих закупити авіаційний “секонд-хенд”. Лише кілька країн мають суттєві запаси авіаційної техніки на зберіганні, як-то США, але з урахуванням власних амбіцій та зростаючих ризиків глобальної конфронтації, вони також неохоче розглядають можливість передачі цього важливого мобілізаційного ресурсу. Крім того, уся техніка на вторинному ринку (чи-то зі зберігання чи то зі стройових частин після переозброєння) потребуватиме щонайменше капітального ремонту чи навіть модернізації. А це так само вимагає часу і фінансових витрат.
А втім, це не означає, що робота з партнерами не повинна вестися.
Вже сьогодні необхідно вести переговори про авіаційний “ленд-ліз”. Це можуть бути багатоцільові винищувачі типу F-16 модифікації Block 50/52 або навіть Block 40/42 з баз зберігання або виведені з використання після переозброєння стройових частин (як найбільш ймовірний варіант в найближчій перспективі). І хай це не найновіші версії, але за своїми тактико-технічними характеристиками вони все одно переважають радянські МіГи, допоможуть компенсувати понесені нашою авіацією втрати і здобути необхідний досвід експлуатації західної авіаційної техніки. Необхідно взяти до уваги, що вони, імовірно, стануть витратним матеріалом у нашій війні, тому на даний момент не має сенсу прагнути отримати літаки “з конвеєра”. У подальшому необхідно зосереджувати зусилля на отриманні більш сучасних типів авіаційної техніки: тих самих F-16, але вже в модифікації Block 70/72, F/A-18 Super Hornet, F-15EX, шведських JAS 39E/F Grippen, або навіть F-35. Проте, як і у випадку з зенітними ракетними військами, виходячи із цілого ряду причин, бажано зберегти максимальну уніфікованість лінійки авіаційної техніки.
Як і стосовно ЗРК, прийняті рішення, імовірно, будуть мати визначальний характер на достатньо тривалий період часу. Метод “спроб і помилок”, з огляду на критичність ситуації і обмеженість у фінансових ресурсах, навряд чи спрацює. Практично це означає, що вибір одного з варіантів або їх поєднання буде визначати перспективи розвитку і оснащення бойової авіації ПС ЗС України на роки і десятиріччя.
Повітряним “мечем” мають стати комбіновані удари по стаціонарних цілям противника, в першу чергу по аеродромах базування російської ударної авіації та районах стартових позицій балістичних і крилатих ракет. Це надасть можливість Повітряним Силам і ЗС України в цілому перейти від відбиття повітряних ударів до нанесення ударів у відповідь, а також – превентивних адресних ударів. Виходячи із фактичного і ймовірного розміщення даного роду цілей, існує нагальна необхідність в засобах, здатних уражати цілі зазначеного типу на території, яка контролюється противником щонайменше на глибину 150-250 км.
Чи є це реальним?
Сьогодні проглядається, щонайменше, два шляхи досягнення цієї мети. Першим має стати нарощування можливостей ударної авіації за рахунок застосування більш досконалих зразків авіаційного та ракетного озброєння. Другий – збільшення можливостей щодо досяжності комплексів М-142 HIMARS із укомплектуванням їх ракетами сімейств ATACMS.
Успішні комбіновані удари на обмежену глибину вже ввійшли у практику бойової роботи авіації Повітряних сил і ракетних підрозділів ЗС України. Наразі вони обмежені лише технічними характеристиками певних зразків озброєння. Ідеальною залишається можливість по досяжності аеродромів базування ударної авіації і районів стартових позицій крилатих ракет наземного базування противника. Така можливість щодо “вирівнювання дальностей” одразу перетворює повітряну війну для росіян та їх сателіта із захопливої пригоди із бойовими пусками в смертельно небезпечну важку роботу.
Отже, цей огляд історії, поточної обстановки та імовірних перспектив протистояння в повітрі в ході відбиття широкомасштабної агресії дозволяє зробити декілька основних висновків.
Ставка на повітряний компонент була, є і залишиться однією із основних в планах російських стратегів. Такий підхід дозволяє противнику розраховувати на отримання суттєвої преваги в усіх ключових сферах військового протиборства: від воєнної до політичної.
Незважаючи на ряд вагомих перешкоджальних чинників, пошук нових підходів та наполегливість ворога в продовженні повітряної війни всіма доступними засобами є об’єктивною реальністю. Імовірними цілями подальших повітряних атак будуть залишатися об’єкти цивільної інфраструктури, перш за все - енергетики, і адміністративні центри нашої країни.
Продовження захисту повітряного простору і об’єктів стратегічного тилу держави має залишатись пріоритетним завданням ПС ЗС України. Успішне виконання такого завдання можливе лише за умови прийняття та реалізації комплексу системних заходів щодо нарощування можливостей із протидії противнику в повітрі і з повітря.
Ми це розуміємо і нам це під силу.
