Від самого початку відновлення української незалежності у 1991 році постало питання державних нагород як одного із символів державності. В процесі формування нагородної системи так і не було вироблено єдиної концепції її розвитку.
З одного боку, існувало бажання використати європейський та власний історичний досвід з іншого – тяжіло радянське минуле.
Відсутність єдиного бачення призвело до того, що українські нагороди засновувались ситуативно, коли виникала політична необхідність. Їхній дизайн також коливався то в один, то в інший бік.
Так, одні відзнаки отримали цілком європейський вигляд, інші мали радянські мотиви, хоч і на новий лад.
Гарним прикладом європейського підходу є орден князя Ярослава Мудрого. Як сама структура ступенів, так і вигляд орденських знаків не викликають надто гострих зауважень (іл. 1).
Типовий радянський підхід був використаний під час створення ордена Богдана Хмельницького (іл. 2), який за радянською традицією поділяється на три ступені. Дизайн його дуже схожий із дизайном емігрантської відзнаки “За Україну 1917–21” випущеної у 1967 році (іл. 3).
Та все ж він недалеко відійшов і від радянського ордена Вітчизняної війни, ступені якого розрізнялися наявністю або відсутністю на них позолоти. Зрештою, сама композиція подібна – червоний хрест (зірка), штрали (стилістичне сяйво), схрещені мечі (іл. 4). Два нижчих ступеня не мають колодок – знаки кріпляться безпосередньо до одягу і носяться з правого боку грудей один за одним. Звичайно, не можна сказати, що орден Богдана Хмельницького це аналог ордена Вітчизняної війни. Однак ментально він ближчий до радянської нагороди, а не до ордена князя Ярослава Мудрого, заснованого в тому ж таки 1995 році.
Орден “За заслуги” являє собою симбіоз двох підходів. Лаконічний дизайн з хорошими національними мотивами отримав такий типово радянський елемент, як штрали на знаках І та ІІ ступеня (іл. 5).
Орден “За заслуги”, як і орден Богдана Хмельницького, має три ступені. Звичайно, в Європі існують ордени і з трьома класами, але за умовною європейською логікою наш орден закінчується приблизно на рівні Гран-офіцер, а не Великим хрестом. При відзначенні орденом “За заслуги” ІІ і ІІІ ступеня військових, на колодку додаються схрещені мечі. Це не ознака бойових заслуг, а просто підкреслення нагородження саме військовослужбовця. Як не дивно, знак ордена І ступеня не має такого доповнення. Виникає питання – для чого взагалі доповнювати в такий спосіб нижчі ступені, якщо для вищого це вже не принципово?
Відомо, що відроджена Україна не збиралася вести ніяких війн. Військові місії за кордоном відбувалися переважно без прямої участі в бойових діях. Відтак система державних нагород розвивалась за умовами і потребами мирного часу.
Не дивно, що систему відзнак за хоробрість складали лише звання Герой України з врученням ордена “Золота Зірка” та орден “За мужність”. Попри те, що статути інших нагород також містили згадки про особисту мужність як критерій для отримання, насправді вони не відігравали такої ролі у системі нагород.
Звання Герой України є прямим нащадком звання Герой Радянського Союзу (іл. 6).
Загалом, звання Героя засновували під впливом СРСР лише у країнах соціалістичного табору або в деяких країнах-сателітах – наприклад, в Сирії. Крім того, такий вид нагороди з’явився і в сепаратистських утвореннях ОРДЛО (іл. 7).
Після розпаду Радянського Союзу багато його колишніх республік заснували власні звання Героя зі своїми національними особливостями.
Але і тут Україні вдалося виділитись своїм дуалістичним підходом.
З одного боку, зовнішнім виразом звання Герой України стало відразу два ордена: “Золота Зірка” (за геройський вчинок) та Держави (за трудові досягнення). В такий спосіб відійшли від радянського аналога, де знаком особливої відзнаки була медаль “Золота Зірка”.
Та згодом з’явилася однакова для обох орденів мініатюра, яка копіювала “Золоту Зірку” Героя СРСР (іл. 8).
В результаті український “Герой” повторив шлях радянського. Адже після заснування звання у 1934 році спочатку давали орден Леніна і лише у 1939 р. додали медаль “Золота Зірка”, яка й стала основним видимим знаком звання. Як наслідок, хоча мініатюра орденів “Золота Зірка” та Держави є вторинною і не повинна носитися одночасно з ними, загалом комплект знаків Героя України та спосіб їх носіння виглядає дуже по-радянські.
Досить дивним вийшов і орден “За мужність”. Він також має три ступені, вищий з яких представлений шийним хрестом і нагрудною зіркою.
При цьому орденський знак І ступеня разюче відрізняється від знаків ІІ та ІІІ ступенів (іл. 9).
Такий підхід у світовій фалеристиці зустрічається нечасто. Загалом, дизайн ордена “За мужність” ІІ та ІІІ ступеня взято із Воєнного Хреста, заснованого Українською Національною Радою (парламент УНР в екзилі) у 1958 році (іл. 10).
Натомість за своєю суттю він явно перегукується з останнім орденом СРСР – “За особисту мужність” (“За личное мужество”), заснованим у 1988 р.
Зокрема, в Статуті підстави для нагородження майже повністю повторюють радянські. Як і орден Богдана Хмельницького, нижчі ступені ордена “За мужність” відрізняються один від одного наявністю або відсутністю позолоти (іл. 11, 12).
Окремої згадки потребує стрічка ордена “За мужність”.
Для І ступеня вона синя із двома бічними білими смужками, натомість стрічка для ІІ і ІІІ ступенів містить ще й жовті та червоні смужки різної ширини.
Дивно виглядає декорація на стрічці ордена ІІ ступеня у вигляді вінка жовтого металу, покликана додатково відрізняти його від ІІІ-го.
Такий спосіб розрізнення ступенів використовується лише в ордені “За мужність”.
Взагалі ж, єдиної концепції тут немає. Так, для розрізнення ступенів ордена князя Ярослава Мудрого використовується дубова гілка, ордена “За заслуги” – штрали на самому знаку, натомість в ордена княгині Ольги від ступеня до ступеня змінюється стрічка.
Крім того, наявність ступенів в ордена “За мужність” є об’єктом критики.
Адже виглядає так, ніби ступені має сама мужність. І хоча йдеться всього на всього про рівень нагороди, а не про рівень мужності, це видається не надто доречним. Можливо, якби орденом нагороджували не від нижчого ступеня до вищого, а в залежності від значення вчинку, то критики було б трохи менше.
З початком у 2014 р. російсько-української війни нагородна система України зіштовхнулася з низкою проблем, які в мирний час були малопомітними. Першим постало питання – як нагороджувати державними нагородами за відсутності Президента? Адже за Конституцією особа, яка тимчасово виконує його обов’язки, не наділена правом нагороджувати.
Після обрання на цей пост Петра Порошенка конфуз зник сам собою, однак висновків так і не зробили. Наступним питанням було – а чим нагороджувати в умовах війни? Звісно, найбільш очевидним виглядало присвоєння звання Герой України з врученням ордена “Золота Зірка” та відзначення орденом “За мужність”. Тільки от в статутах обох нагород підстави для їх отримання описані надто розмито. Для того, щоб стати Героєм України, потрібно здійснити “визначний геройський вчинок”. При цьому ані умов, ані характеристик визначних геройських вчинків не зазначено. По суті, все залишено на власний розсуд тих, хто буде представляти до нагородження. Крім того, повторно звання не присвоюється, навіть якщо рівень заслуг буде той самий.
В Статуті ордена “За мужність” також відсутні прямі згадки про те, що його слід вручати за бойові заслуги під час захисту територіальної цілісності держави чи в закордонних місіях. Звісно, під ці потреби можна підтягнути деякі формулювання Статуту, наприклад, “інші надзвичайні обставини” або “при виконанні військового, службового, громадянського обов’язку”. Але знову ж таки “мужність і героїзм”, які слід здійснити в цих умовах, не конкретизовані. Тож чим героїзм Героя України має відрізнятись від героїзму кавалера ордена “За мужність” – не уточнюється.
Окрім нагород, згаданих вище, для потреб війни надається також орден Богдана Хмельницького. Але і в цьому випадку Статут прописаний двояко. З одного боку, орденом нагороджують “за особливі заслуги у захисті державного суверенітету, територіальної цілісності, у зміцненні обороноздатності та безпеки України”. Під “особливі заслуги” можна підтягнути як особисту хоробрість, так і заслуги в керуванні військами. З іншого боку, критерії нагородження прописані окремо для кожного ступеня, що є досить дивним для нагороди, яка вручається послідовно від нижчого ступеня до вищого.
Так, орден ІІІ ступеня слід давати “за бездоганне виконання військового та службового обов’язку, виявлену при цьому доблесть і честь”. Загалом, тут уже є більш конкретні обставини, які можуть вказувати на війну. Однак “доблесть і честь” знову ж таки залишаються суб’єктивними поняттями.
Підстави для отримання ордена ІІ ступеня дещо інші: “за особисту хоробрість, самовідданість і мужність, виявлені у зміцненні обороноздатності та безпеки України”. Термін “зміцнення обороноздатності та безпеки” абсолютно не асоціюється із мужністю, виявленою на полі бою. Спадає на думку радше якась повсякденна робота – закупівля озброєння або якісь організаційні заходи.
Умови отримання ордена І ступеня схожі, але все ж мають суттєву різницю: “за визначні особисті заслуги у захисті державного суверенітету, територіальної цілісності, у зміцненні обороноздатності та безпеки України”. Тут уже про мужність не йдеться – лише про “особливі заслуги”. Хіба що прямо вказується на захист територіальної цілісності, а “зміцнення обороноздатності та безпеки” йде вже роздільно через кому. Тобто слід розуміти, що це не одне й теж. Виходить, у випадку ІІ ступеня про захист державного суверенітету і територіальної цілісності не йдеться.
Не відразу, але стали практикуватися нагородження за бойові заслуги орденом Данила Галицького. Згідно зі Статутом, це нагорода “за значний особистий внесок у розбудову України, сумлінне та бездоганне служіння Українському народу”. Під це коротке формулювання із загальних фраз можна підтягнути будь-що. Подібно до ордена “За заслуги”, у разі відзначення ним військових на колодку додаються схрещені мечі.
В системі державних нагород також існує орден Героїв Небесної Сотні (іл. 14). Теоретично він заснований для відзначення “за громадянську мужність, патріотизм, відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, активну благодійну, гуманістичну, громадську діяльність в Україні, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності (листопад 2013 року – лютий 2014 року), інших подій, пов’язаних із захистом незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України”. Тож до певної міри орден міг би бути придатним для вшанування бойових заслуг оборонців нашої держави. На жаль, ця нагорода, заснована у 2014 році, вийшла “мертвонародженою”. За кількома виключеннями, орденом нікого не відзначають. Річ у тім, що він був передбачений насамперед для посмертних нагороджень загиблих на Майдані активістів. Однак під суспільним тиском їм присвоїли звання Героя України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”. Внаслідок цього орден Героїв Небесної Сотні втратив актуальність.
З-поміж нечисленних медалей для війни підходили медалі “За військову службу Україні” та “Захиснику Вітчизни” (іл. 15–16). Підставами для нагородження першою є мужність і відвага, самовіддані дії, виявлені у захисті державних інтересів України, зразкове виконання військового обов’язку. Не зважаючи на пряму згадку про мужність і відвагу, на практиці медаль була радше нагородою за “зразкове виконання військового обов’язку”.
Медаль “Захиснику Вітчизни” окрім першопочаткової функції відзнаки для ветеранів Другої світової війни, могла вручатись “за виявлені у захисті державних інтересів особисті мужність і відвагу, зміцнення обороноздатності та безпеки України”. Тут знову “мужність” йде пліч-о-пліч зi “зміцненням обороноздатності”, створюючи враження, ніби це тотожні речі, нерозривно пов’язані між собою.
Здавалося б, що попри всі казуси у формулюваннях, нагород, придатних для воєнного часу, назагал вистачало. Біда в тому, що більшість із них були дискредитовані нагородною практикою попередніх років і втратили своє значення. Найбільше це стосується орденів Богдана Хмельницького і “За мужність”, а також медалі “Захиснику Вітчизни”.
Всі вони масово вручалися ветеранам Другої світової війни. Відтак до 2014 року кількість нагороджених орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня сягала бл. 50 тис., орденом “За мужність” ІІІ ступеня – в районі 300 тис. осіб. У свою чергу, кількість нагороджених медаллю “Захиснику Вітчизни” перевищувала кількість лицарів і кавалерів обох орденів разом взятих.
Обидва ордена давали спортсменам за спортивні досягнення або взагалі за громадську роботу. Такі нагородження відбувались навіть під час війни, коли Президент одним Указом нагороджував орденом “За мужність” військового за відвагу на полі бою, а іншим – спортсменів-олімпійців.
Звання Герой України також вже не могло виступати як суто бойова нагорода. У період з 1998 по 2014 роки звання Герой України з врученням ордена “Золота Зірка” неодноразово присвоювали з порушенням Статуту. Наприклад, значну групу складають ветерани Другої світової війни, відзначені за вчинки, здійснені задовго до відновлення незалежності України. Натомість згідно з пунктом 7 Статуту звання Герой України “не присвоюється за заслуги, які мали місце в минулому і не пов’язані зі становленням та розвитком незалежної України”. Ще одну групу нагороджених складають спортсмени, які здобули чемпіонство на світових турнірах і змаганнях. Можна ще згадати шахтарів, які за свої трудові досягнення також ставали Героями з врученням ордена “Золота Зірка”. Загалом серед Героїв України кількість військових у порівнянні з цивільними була не дуже високою.
У 2014 році на вимогу громадськості звання Герой України отримали загиблі мітингувальники на Майдані Незалежності у Києві. В такий спосіб відзначили більше сотні громадян. Підставою слугував сам факт загибелі без з’ясування конкретних вчинків кожної особи. Зважаючи на трагізм ситуації, сакральність жертви й те, що це відбулось у мирний час, керівництво країни, хоч і неохоче, та все ж пішло на такий крок. Але слідом за революцією в Україну прийшла війна і кількість її жертв швидко перевищила кількість загиблих на Майдані. Трагізм ситуації був аж ніяк не менший, але звання Герой України за фактом самої лише загибелі бійцям на фронті уже не присвоювали.
Ще одним масовим нагородженням за фактом трагічної загибелі було відзначення екіпажу літака, збитого в Ірані у 2020 році. При цьому його члени навіть не підозрювали про небезпеку, яка загрожувала їм у польоті. Натомість екіпаж військово-транспортного літака ІЛ-76, збитого у 2014 році під час доставки десанту в охоплений боями Луганськ, відзначили орденами Богдана Хмельницького.
Наведені вище факти свідчать про те, що звання Герой України не є суто бойовою нагородою. Його присвоєння часто-густо є політичним рішенням, ґрунтованим на трагізмі ситуації. До цього штовхає сама назва нагороди, адже для нас кожен громадянин, який віддав життя за Україну, є героєм. Кожна жертва відлунює болем у наших серцях, та все ж неможливо присвоїти вищу державну нагороду усім загиблим. Тому найкращим виходом із ситуації є перейменувати звання Герой України і нагороджувати з огляду на конкретні заслуги кожної окремо взятої людини.
Варто також звернути увагу на нагородну практику і політику під час війни. Загалом всі згадані вище ордени та медалі активно використовуються. Необхідно лише додати медалі “За бездоганну службу” та “За врятоване життя”, які хоч не часто, та все ж вручаються. Уже з першого року війни відбулось розділення нагород на переважно офіцерські і переважно солдатські. Так, орденами Богдана Хмельницького і Данила Галицького здебільшого відзначають офіцерів. Натомість орден “За мужність” зазвичай отримують сержанти та солдати. При нагородженні медалями офіцери частіше представляються до медалей “За військову службу” та “За бездоганну службу”, тоді як до медалі “Захиснику Вітчизни” набагато рідше. Солдати і сержанти також доволі часто отримують медаль “За військову службу Україні”, але цілком очевидним є те, що основною медаллю для них є медаль “Захиснику Вітчизни”.
Для того, щоб не залишити загиблих бійців без нагороди, усталилась практика відзначати їх орденом “За мужність” ІІІ ступеня, рідше – якимись іншими нагородами. Звичайно, не можна сказати, що всі загиблі отримали орден, та сам факт такої практики неможна не відмітити. Медаль “Захиснику Вітчизни” досить часто використовується як медаль за поранення, особливо щодо солдатів і сержантів.
Окремо слід сказати про звання Герой України. Неможливо не відмітити, що переважна більшість тих, хто отримав це звання є офіцерами, велику групу серед яких складають старші офіцери від майора і вище. Солдати і сержанти явно рідше стають Героями України і майже завжди посмертно. Серед усіх живих Героїв з цієї категорії військовослужбовців набереться заледве п’ять чоловік.
Зважаючи на всі недоречності та прогалини в системі нагород, вже неодноразово порушувалося питання про її реформування. Писалися відповідні статті, проводилися брифінги, навіть був розроблений відповідний законопроект. Однак за вісім років війни жодних змін не відбулось. Попри необхідність перезавантаження всієї системи, найбільш нагальними є саме військові нагороди за хоробрість та бойові заслуги. Тож яких нагород і яких змін потребує система, щоб ситуація покращилася? Погляди і підходи щодо цього є різними. Втім, всі сходяться на думці, що слід, за можливістю, зберегти наявні нагороди. Необхідно лише чіткіше прописати їхні статути і додати до деяких орденів ступені. Окремі ордени повинні бути перепрофільовані або взагалі скасовані, оскільки більшість з них дублюють одне одного, маючи схожі підстави на нагородження.
Ключовим питанням у всіх концепціях реформи є окрема лінійка бойових нагород. У вирішенні цього питання є три підходи:
- Підлаштування наявних (не обов’язково військових) нагород під воєнні потреби.
- Спеціальний військовий багатоступеневий орден.
- Лінійка окремих нагород за хоробрість.
Наразі превалює перший підхід, коли більшість нагород призначені для вшанування як загальних заслуг, так і бойових, зокрема, хоробрості на полі бою. Подібні підходи існують в деяких європейських країнах – наприклад, Франції та Бельгії. Там засновані спеціальні нагороди за відвагу нижчого порядку, а коли потрібно підняти значимість нагородження, то використовують уже нагороди подвійного призначення. У Франції це Воєнний хрест (Croix de Guerre) або Хрест Військової доблесті (Croix de la Valeur Militaire), старшими над яким є Військова медаль (Médaille militaire) і орден Почесного легіону. У Бельгії це Військова відзнака (Décoration Militaire/Militaire Decoratie), далі йдуть по старшинству національні ордени, до яких за потреби додаються мечі або лаврові гілки. Недоліком такої системи є те, що нагороди подвійного призначення знижують престиж бойового нагородження. Більше того, в деяких випадках неможливо зовні відрізнити нагороду за відвагу від нагороди мирного часу.
Другий підхід є похідним від першого. Він також передбачає існування спеціальної бойової нагороди, але тут вона є старшою і на ній в основному й замикаються всі нагородження за заслуги у воєнний час. Так, спеціальний військовий орден існує у Болгарії (“За хоробрість”), Польщі (Virtuti Militari), Швеції (Меча) і т.п. Зазвичай у мирний час такі ордени є “сплячими” і або взагалі не вручаються, або вручаються вкрай рідко. Цей підхід також не позбавлений недоліків. Річ у тім, що такі ордени обмежені певною кількістю ступенів, причому в деяких країнах ступінь ордена відповідає рангу військового. Тобто є ступені для нижніх чинів, для офіцерів, для генералів. Все це ускладнює повторні нагородження, якщо в них з’являється потреба. Навіть якщо ступені ордена не прив’язані до звань, то все одно у разі тривалої війни виникають обставини, коли військовий заслуговує більше нагород, ніж є ступенів у ордена. До того ж, у разі послідовного нагородження від нижчого ступеня до вищого, неможливо оцінити значущість кожного подвигу. Адже в такому випадку нижчий ступінь можна отримати за більш вагомий вчинок, ніж старшу. Також досить часто такі ордени вручаються не тільки за хоробрість, а й за бойові заслуги в цілому, наприклад, за командування військами.
Третій підхід називають також рівневим підходом. В цьому випадку засновується три чи чотири відзнаки, які вручають відповідно до рівня відваги на полі бою. Такі системи існують у Великій Британії та в країнах Співдружності, США, Італії, Ізраїлі тощо. Британську систему складають чотири рівні нагород. При цьому нагороди третього рівня в кожному виді збройних сил “свої”. Так, у випадку Армії (тобто сухопутних військ) нагородою першого рівня є Хрест Вікторії, другого – Хрест визначної відваги (Conspicuous Gallantry Cross), третього – Військовий хрест (Military Cross), четвертого – Згадування у зведеннях (Mentioned in dispatches). Також у Великій Британії існує кілька орденів, покликаних винагороджувати військову службу та бойові заслуги, не пов’язані із особистою мужністю. Вони призначені головним чином для офіцерів та генералів.
У США система подібна до британської. Там також є розподіл за видами збройних сил і чотири рівні. Якщо знов-таки взяти за приклад Армію, то нагородою першого рівня є Медаль Пошани (Medal of Honor), другого – Хрест видатної служби (Distinguished Service Cross), третього – Срібна зірка (Silver Star Medal), четвертого – Бронзова зірка (Bronze Star Medal). Для відзначення заслуг у командуванні військами існують окремі медалі.
В Італії чотирирівневу систему складають Золота, Срібна й Бронзова медалі “За військову доблесть” (Al Valore Militare) та однойменний хрест, який замикає лінійку нагород за бойові заслуги.
Незалежно від країни, при рівневому підході нагорода першого рівня зазвичай надається за особливо видатну хоробрість, пов’язану з майже неминучою загибеллю. Тож не дивно, що нагороджені стають національними героями. Далі відбувається пониження значимості хоробрості. Так, нагорода другого рівня надається за конкретний подвиг, недостатній для нагороди першого рівня. Нагорода третього рівня, якщо узагальнити, призначена для вшанування хороброго вчинку, недостатнього для другого рівня, або кількох вчинків у кількох боях протягом однієї ротації, чи одній масштабній битві, які самі по собі не “тягнуть” на нагороду, але за їх сукупністю заслуговують на неї. Нарешті, четвертий рівень є таким собі “пограничним”, коли особиста хоробрість і загальні бойові заслуги мало відрізняються один від одного. При потребі повторних нагороджень тією чи іншою нагородою зазвичай використовують додаткові декорації на стрічку у вигляді спеціальних застібок, зірочок, дубових чи лаврових гілок тощо.
Загалом, рівневий підхід видається найбільш оптимальним і таким, що може покрити всі потреби воюючої армії. До кожного рівня виробляються конкретні критерії, які зменшують суб’єктивну оцінку того, хто буде приймати рішення про нагородження. Крім того, для вирішення питання щодо присудження вищої нагороди можуть збиратися спеціальні комісії, які вивчають усі обставини здійснення подвигу і самого претендента на нагородження.
Таким чином, у нашій нагородній системі, можна використавши міжнародний досвід і створити спеціальні нагороди для позначення рівня і значимості подвигу. Для кращої візуалізації нагорода кожного рівня може змінювати свою форму. Наприклад, медаль для третього рівня, хрест – для другого, зірка – для першого. Четвертим рівнем могла б слугувати вже існуюча медаль “За військову службу Україні”, оскільки вона приблизно і виконує цю функцію зараз.
Для нагородження бойових заслуг командного складу можливо використовувати ордени Богдана Хмельницького і Данила Галицького після їх реорганізації і чіткого розподілу умов отримання.
Деякі проекти реформи відомчих нагородних систем включають в себе нагороди за особисту хоробрість. Автори проектів аргументують це рішення потребою пришвидшити нагородження. Мовляв, подання на державні нагороди проходять ряд інстанцій, що гальмує процес. Такий підхід не видається правильним, оскільки відомчі відзнаки передбачають у першу чергу нагородження за заслуги корпоративного характеру, тобто в інтересах самого відомства чи навіть конкретної місцевості. Наприклад, пожежник гасить пожежу, поліцейський охороняє порядок у місті, в якому обидва проживають, військовий зразково служить у своїй частині. І все це відбувається в локальному масштабі. Зовсім інше під час війни, коли героїчні вчинки здійснюються в інтересах усієї держави. Відповідно, і нагорода має бути державною. Звичайно, це не означає, що державні нагороди не можуть присуджуватись у мирний час на місцях. Але для таких випадків мають існувати ордени і медалі іншого порядку.
Окремої нагороди за мужність потребують цивільні особи. Під час нашого протистояння Росії звичайні громадяни не раз демонстрували відвагу перед лицем ворога. Та оскільки їхній статус і характер дій відмінні від військових, то й нагорода має бути відмінною.
Скажімо, у тій таки Великій Британії існує окрема система нагород за хоробрість для цивільних, яка також має чотири рівні. Цими нагородами можуть відзначатися і військові за акти відваги у мирний час на загальних з цивільними підставах.
Траплялось, що в умовах війни для цивільних засновували спеціальну нагороду воєнного часу. Наприклад, у Бельгії під час обох світових війн на основі вже наявної Цивільної відзнаки (Décoration Civique) створювали Цивільну відзнаку воєнного часу (приміром, Décoration Civique 1914–1918) (іл. 17). Від нагороди мирного часу вона відрізнялася окремими деталями дизайну, мала іншу стрічку та застібку з роками війни. Давали Цивільну відзнаку за спротив ворогові або виконання своєї роботи в умовах загрози життю – наприклад, рибалкам, які виходили в море під загрозою потоплення ворожими кораблями.
В системі державних нагород України нагородою мирного часу якраз і виступає орден “За мужність”. Зрештою, саме для цих потреб він початково й задумувався. Воєнною ж нагородою він став лише тому, що нічого іншого у нас не було. Тому після реорганізації його можна було б залишити саме в такій ролі.
Окрім відзначення хоробрості воююча армія потребує нагороди за поранення. В різних країнах до цього підходять по-різному. Одні мають спеціальні медалі, інші підлаштовують під таку потребу наявні нагороди (приміром, як у нас медаль “Захиснику Вітчизни”), треті обходяться нашивками на військовому однострої. Як би там не було, військові тяжіють до нагороди за поранення у вигляді медалі.
Наприклад, у Франції 100 років існувала спеціальна планка у вигляді муарової стрічки з червоною зірочкою (іл. 18).
Але поранені вояки дуже часто самостійно замовляли у виробників нагород медаль, яка мала вигляд червоної зірки, що носилась на такій самій стрічці, як на планці.
Явище було настільки масовим і тривалим, що врешті-решт довелося заснувати повноцінну медаль (іл. 19).
В Україні також простежується бажання мати нагороду за поранення саме у вигляді медалі.
Це підтверджують численні громадські відзнаки, а також заснована Міністерством оборони медаль “За поранення” (іл. 20), яка в дійсності вручається вибірково і не всім пораненим.
Як і у випадку із нагородами за хоробрість, медаль за поранення мала б бути саме державною, а не відомчою. Адже вояк на полі бою відстоює інтереси всієї країни, а не окремого відомства. До того ж на таку медаль можуть претендувати не лише військовики Збройних Сил, але також Нацгвардії та СБУ, прикордонники, поліцейські, рятувальники тощо. Вони теж зазнають поранень у боротьбі з ворогом, відтак на період війни медаль мала б бути єдиною для всіх.
Досить нечасто, та все ж у деяких країнах засновувались спеціальні комбатантські відзнаки. Вперше відділяти учасників бойових дій від некомбатантів стали ще на початку ХІХ ст. під час Наполеонівських війн. Тоді це були пам’ятні нагороди за війну, які відрізнялись для військових і цивільних або військових, які не брали участь в боях. Такі нагороди з’явились у Російській та Австрійській імперіях, Пруссії. Надалі ця традиція продовжувала існувати у Російській та Німецькій імперіях.
Під час Першої світової війни в Австро-Угорщині був заснований Військовий Хрест Карла (Karl Truppenkreuz). Ним відзначали всіх фронтовиків за дванадцять тижнів служби на передовій (іл. 21). Це робилося для того, щоб підняти бойовий дух війська. Іншою причиною було те, що досить часто командири зловживали медалями “За хоробрість”, присуджуючи їх бійцям, які тривалий час воювали, але не отримували ніяких нагород. Крім того, Військовий Хрест Карла виділяв фронтовиків від військових-учасників війни, що служили в тилу.
Нагороди такого самого штибу, але вже після війни, були засновані у Франції та Бельгії. Спочатку в обох країнах бійці отримували спеціальні картки, які засвідчували їхню фронтову службу. Це був свого роду аналог нашого посвідчення учасника бойових дій, який давав право на пільги. Та згодом для власників карток вирішили створити окрему нагороду. У 1930 році у Франції заснували Хрест комбатанта (Croix du Combattant), мінімальним терміном для отримання якого були три місяці служби у бойових частинах (іл. 22). Поранення або потрапляння в полон давало право на нагороду без урахування згаданого терміну. Хрест Комбатанта існує у Франції і понині та вручається всім учасникам бойових дій. У 1935 році французи встановили додатково Хрест комбатанта-добровольця (Croix du Combattant Volontaire). Ним відзначали французів та іноземців які за законодавством підпадали під визначення добровольця (іл. 23). Таким чином, ця категорія осіб мала дві комбатантські нагороди.
У Бельгії в 1934 році був заснований Вогняний хрест (Croix du Feu/Vuurkruis), який давали за 12 місяців служби у бойовому підрозділі, що брав участь у боях з ворогом (іл. 24). Крім комбатантської нагороди Вогняний хрест мав ще й ознаки пам’ятної, позаяк на ньому містились дати війни. Для відзначення за участь в інших війнах він не використовувався.
У США до окремої комбатантської відзнаки прийшли не відразу. Так, після Першої світової війни фронтовики отримували на спомин про участь у конфлікті Медаль Перемоги (Victory Medal). На стрічці розміщувалися застібки із зазначенням місць битв, в яких брав участь ветеран (іл. 25). Некомбатанти мали на стрічці застібки з назвою країни, в якій несли службу: Франція, Італія, Англія. Військові, які не покидали США під час війни, але працювали в забезпеченні діючої армії, отримували медаль без застібок.
Під час Другої світової війни, для підняття морального духу і престижу служби у піхоті, наприкінці 1943 року був заснований нагрудний знак Бойового піхотинця (Combat Infantryman Badge) (іл. 26). Знак надається від рядового до полковника включно за виконання обов’язків під вогнем противника.
На флоті подібна відзнака була створена у 1969 році. Вона має вигляд медальної планки (Combat Action Ribbon) (іл. 27).
Лише Повітряні Сили США мають “повноцінну” медаль (Air Force Combat Action Medal) за активну участь у наземних або повітряних боях. Цю медаль заснували у 2007 році (іл. 28). Медична служба Армії США має власний бойовий знак – Combat Medical Badge.
В українській фалеристиці також існують приклади комбатантських відзнак. Першою нагородою, яка за деякими своїми ознаками могла б підпадати під критерії комбатантської, була відзнака Залізного Хреста, заснована в УНР у 1920 році (іл. 29). Нею відзначались учасники Першого зимового походу тилами більшовиків та денікінців. З одного боку, відзнака Залізного Хреста була радше пам’ятною нагородою, оскільки присвячувалася конкретній кампанії.
З іншого боку, виходячи з напису “За зимовий похід і бої” (іл. 30), її можна віднести і до комбатантських нагород. Адже участь в боях і походах є головною умовою всіх нагород такого штибу.
На прикладі відзнаки Залізного Хреста можна побачити, наскільки близькими є комбатантські і пам’ятні відзнаки.
Ще однією нагородою для українських ветеранів Визвольних змагань 1917–21 років став заснований емігрантами в 1940 році Український комбатантський хрест (іл. 31). Цей хрест також мав ознаки як пам’ятної, так і комбатантської нагороди.
На основі цього хреста Міністерство у справах ветеранів України розробило у 2021 році проект відзнаки “Воля та Гідність” (іл. 32).
Нею передбачалось нагороджувати за “внесок у реалізацію ветеранської політики та розвиток ветеранського руху, нашу державність”.
Але проект не був реалізований і в скорому часі, з деякими змінами, відзнака перекочувала до почесних знаків Головнокомандувача ЗС України під назвою “Комбатантський хрест” (іл. 33).
Попри назву нагорода не є комбатантською, адже підставами для її вручення виступають 25 років вислуги у ЗСУ або звільнення зі служби за станом здоров’я.
На даний момент в ролі комбатантської відзнаки виступає нагрудний знак “Ветеран війни”, заснований Кабінетом міністрів України у 1994 році, (іл. 34).
Від початку свого створення він передбачався як додаток до посвідчення ветерана війни і в першу чергу для учасників Другої світової війни. Всього існує чотири види нагрудного знака: “Учасник бойових дій”, “Особа з інвалідністю внаслідок війни” (до 2018 року – “Інвалід війни”), “Учасник війни”, та “Особливі заслуги”.
До початку війни з Росією в 2014 році, нагрудний знак був майже забутий, по суті він майже не використовувався. Коли було урегульоване питання видачі посвідчень учасника бойових дій тим, хто брав участь у відсічі російської агресії на сході України, нагрудний знак до посвідчення став вручатись не всім відразу. Скоріш за все, це пов’язано не з тим, що потрібне було якесь окреме для цього рішення, а з тим, що у військкоматах не було достатньої їх кількості. Про це говорить те, що в 2015 році вручались знаки зразка 1990-х, які карбувались в порушення Положення з латуні, до того ж багато з них були уже в патині, а іноді у них взагалі відгнивала шпилька від колодки.
Коли старі запаси цілком вичерпались, певний період посвідчення УБД видавалось без нагрудного знака. Згодом, коли налагодили їх випуск, стали вручати навздогін посвідченню, через що нагрудний знак став сприйматись як самостійна медаль. До того ж нові знаки стали виготовляти, як було прописано в Положенні про нього, із алюмінієвого сплаву темно-жовтого кольору. Різниця в порівнянні із старими знаками була очевидною. Шар покриття нових знаків не дозволяв зрозуміти із чого вони зроблені, тому виник скандал, ніби учасникам бойових дій дають пластмасові медалі. Досить швидко всі розібралися в ситуації, але ця історія не додала статусності і так не надто вдалому нагрудному знакові.
Звичайно, знак “Ветеран війни” не є цілком комбатантською відзнакою, так як вручається лише за фактом надання статусу учасника бойових дій. Згаданий статус не передбачає обов’язкову участь у боях з противником – достатньо нести службу у зоні бойових дій. З іншого боку, знак не є й пам’ятною медаллю чи медаллю за заслуги.
Виходячи із вищесказаного, спеціальна комбатантська нагорода могла б бути доречною серед державних нагород для військових та інших категорій осіб, які за міжнародним правом підпадають під цей статус. Попри те, що участь у війні від кожного вимагає сміливості, всіх бійців неможливо відзначити нагородами за хоробрість, адже для цього потрібно виділитись більше, ніж усі інші. З іншого боку, комбатантська нагорода дає можливість виокремити всіх фронтовиків від учасників війни, які не брали участі в боях. Прописавши чіткі критерії комбатанта і учасника війни чи учасника бойових дій можна уникнути того, що цю нагороду будуть давати лише за перебування в зоні бойових дій, таким чином буде винагороджена сміливість кожного фронтовика.
Досить часто після війни, а іноді й під час, виникає питання заснування медалей за конкретні битви. Загалом в західній фалеристичній традиції доволі рідко засновували подібні медалі на державному рівні. Зазвичай обходилися спеціальними застібками на стрічках пам’ятних медалей учасників війни.
Наприклад за дві світові війни таких медалей західними країнами було встановлено всього декілька штук. Існувала практика, коли міські адміністрації засновували власні медалі для своїх оборонців.
Прикладом можуть слугувати міста Верден у Франції (іл. 35), Льєж у Бельгії під час Першої світової війни. Схожа відзнака з’явилась в 2015 році у місті Маріуполь від громади міста – “Маріуполь. Відстояли – Перемогли”.
Досить часто в країнах, де не засновували на офіційному рівні медалі чи застібки конкретних битв, бажання ветеранів мати такі відзнаки виливалось у те, що їх випускали ветеранські організації від свого імені.
Найчастіше медалі, присвячені окремим баталіям, карбували в Російській імперії XVIII–XIX ст. Найвідомішою з них є срібна медаль “За захист Севастополя 1854–1855” (іл. 36), присвячена обороні Севастополя під час Кримської війни 1853–56 років.
Особливого розмаху подібні нагороди набули у Радянському Союзі під час Другої світової війни, коли було засновано ряд медалей “За оборону”, “За звільнення” і “За взяття” окремих міст (іл. 37–39).
Якщо говорити про сучасні війни, то після Другої Карабахської війни 2020 року таку практику відтворив Азербайджан, де заснували десять медалей “За звільнення” різних міст.
Оскільки Україна вперше зіштовхнулась із масштабним конфліктом і питання медалей для великих битв постає вперше, до нього потрібно підійти виважено та з чітко виробленими критеріями. Адже це рішення буде прецедентом і створить фалеристичну традицію.
Протягом восьми років війни в Україні до лав Збройних Сил та інших військових формувань долучилось чимало іноземних добровольців, особливо після повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році.
На відміну від українських добровольців, які стали на захист власного дому, такі люди нічим не були зобов’язані нашій країні і покинули свої сім’ї та безпечне життя за покликом серця. Тож виглядає бажаним розглянути питання про створення спеціальної нагороди для цієї категорії захисників України.
Кожна війна супроводжується тим, що військові і цивільні протиборчих сторін потрапляють у полон. В деяких країнах на державному рівні були засновані медалі для таких осіб. Йдеться насамперед про Францію та Бельгію під час двох світових війн.
Одна із французьких медалей, створених тоді для полонених – “Медаль Втікачів” (Médaille des Évadés) для тих, хто втік з полону, формально існує і зараз, хоча вона вже давно не вручалась (іл. 40).
У 1985 році Медаль військовополоненого (Prisoner of War Medal) була заснована в США (іл. 41).
Більш поширеною світовою практикою є різного роду громадські відзнаки для полонених. Починаючи з 20-х років ХХ ст. і по сьогодні такі відзнаки існують у ряді країн.
В Україні також є відзнака, що вручається від Всеукраїнської громадської організації “Країна” – Хрест Петра Калнишевського “За гідність у полоні” (іл. 42).
Тож залишається вирішити посприяти громадській організації, щоб кожен полонений був відзначений нею, або подумати над заснуванням нагороди державного рівня.
Після завершення майже кожної війни країни-учасниці засновують для своїх ветеранів пам’ятні нагороди. Іноді це відбувається ще до завершення конфлікту. Зазвичай таке рішення приймають у разі тривалого протистояння, коли служба великої кількості військових, які беруть участь у війні, закінчується ще до завершення бойових дій.
Як приклад тут можна навести медалі США за службу у В’єтнамі, Іраку та Афганістані (іл. 43–44). Такі пам’ятні медалі не містять звичних дат початку і кінця війни. Зазвичай на них пишуть “За службу”, “Іракська кампанія” і т.ін.
Україна у 2015 році також зіштовхнулась з аналогічною проблемою. Постало питання медалей для військовослужбовців, яких демобілізовували і відправляли додому без жодних нагород. Оскільки на медаль від держави годі було очікувати, начальник Генерального штабу – Головнокомандувач ЗС України встановив пам’ятний нагрудний знак “Учасник АТО” (іл. 45).
Під формулюванням “нагрудний знак” приховувалася звичайна медаль*. Нагрудний знак “Учасник АТО” отримували військовослужбовці ЗС України, зрідка – бійці інших військових формувань. Тож всіх потреб він не покривав.
Так як було очевидним, що війна в Україні затягується на невизначений термін, а питання державної нагороди для її учасників потрібно було вирішувати, 17 лютого 2016 року були засновані дві президентські відзнаки: “За участь в антитерористичній операції” та “За гуманітарну участь в антитерористичній операції” (іл. 46–47). Першою передбачалось нагороджувати всіх учасників бойових дій на сході України, другою – цивільних осіб, в основному волонтерів, які здійснювали свою діяльність безпосередньо в зоні АТО.
Попри те, що про заснування відзнак було оголошено ще на початку 2016 року, процес створення розтягнувся на два роки і тільки у квітні 2018-го їх стали вручати. Але на той момент вже було зрозуміло, що відзнаки швидко втратять актуальність. Річ у тім, що в тому ж таки квітні 2018 року антитерористичну операцію переформатували в Операцію об’єднаних сил.
Питання пам’ятної медалі нікуди не поділось, ба більше – виникали нові питання. До цього слід додати, що процес нагородження відбувався вкрай погано – вручення розтягнулося і приблизно через півтора року, не завершившись, зупинилося. Таким чином, станом на 2022 рік багато учасників АТО не отримали жодної державної нагороди. Про учасників ООС годі й говорити.
Після повномасштабного нападу Росії на Україну відбувся новий виток війни, яка вийшла за межі визначення Операції об’єднаних сил. Попри це відділяти від сьогодення попередні етапи неможна, адже йдеться про один і той самий конфлікт. Відповідно, пам’ятна медаль має бути єдиною для всіх учасників війни. Через існування президентської відзнаки “За участь в антитерористичній операції” згадане питання стає досить проблемним. Звичайно, у світовій фалеристиці траплялись випадки, коли поспішно засновували пам’ятні медалі. Наприклад, так сталося у Японії та Великій Британії під час Першої світової війни. Тоді вийшли з положення тим, що повторно заснували таку саму медаль, але з виправленими датами на ній (іл. 48–49). Таким шляхом можна піти і в нашому випадку, перезаснувавши наявну відзнаку із деякими змінами. А для осіб, нагороджених відзнакою “За участь в антитерористичній операції”, які брали участь у війні після 2018 року, ввести спеціальну декорацію. Це дозволить уникнути дублювання нагород за одне й те ж.
Звісно, можна піти шляхом заснування абсолютно іншої відзнаки, яка б поширювалася на всіх ветеранів, а дію Положення про відзнаку “За участь в антитерористичній операції” зупинити. Такий крок також може бути раціональним, адже це дозволить не повторювати суперечливі моменти дизайну наявної відзнаки, а вкласти у неї новий, більш актуальний сенс. Мінусом цього рішення буде те, що в деяких ветеранів буде три пам’ятні медалі – одна від начальника Генерального штабу – Головнокомандувача ЗС України і дві від Президента.
Окремої згадки потребує відзнака президента “За гуманітарну участь в антитерористичній операції”. На відміну від відзнаки для військових, яка була пам’ятною, ця відзнака стала нагородою за конкретні заслуги. Адже вручалась вона далеко не всім волонтерам і цивільним, які забезпечували проведення АТО. Таким чином, постає потреба у спеціальній нагороді для цивільних за заслуги у війні.
Нагороди такого штибу є досить поширеними у багатьох країнах під час різних війн. Особливого розмаху ця категорія нагород набула у Німеччині, Франції та Бельгії під час Першої світової війни. Звичайно, тут можна обійтися наявними орденами та медалями. Але, як показує історичний досвід, все ж існує необхідність та бажання мати нагороду за віддану працю, яка наближала перемогу. В кожній армії злагоджена і ефективна робота тилу це запорука успіху у війні й заслуги в тилу не менш важливі, ніж на фронті. Тому доцільно розглянути можливість заснування однієї або двох відзнак, які поширювалися б не тільки на цивільних, а й на військових, що виконують свої обов’язки з організації тилового забезпечення. Наприклад, в Азербайджані така медаль була заснована в 2020 році після Другої Карабахської війни. У США для цього використовують різні медалі, наприклад, Медаль “За службу у війні з тероризмом” (Global War on Terrorism Service Medal) (іл. 50).
Після Першої світової війни у Великій Британії, Канаді, Італії та Німеччині були засновані спеціальні нагороди сім’ям загиблих бійців. Велика Британія разом із пам’ятними медалями вручала також іменні Меморіальні Плакетки (Memorial Plaque) із бронзи, які нагадували настільні медалі (іл. 51).
Канада, на додачу до Меморіальної Плакетки, погодила з королем Георгом V заснування Меморіального Хреста (Memorial Cross) для матерів та вдів загиблих (іл. 52). Цей хрест мав пурпурову стрічку і носився як звичайна нагорода. Нині такі хрести існують, крім Канади, у Великій Британії та Новій Зеландії.
У Німеччині в 1934 році був заснований Почесний хрест світової війни 1914–1918, яким нагороджували німецьких ветеранів. Хрест був трьох видів – з мечами і лавровим вінком для комбатантів, без мечів і дубовим вінком – для некомбатантів та без мечів і дубовим вінком, покритий чорним лаком – для сімей загиблих (іл. 54). Почесний хрест могли носити батьки, а також вдови.
Франція не засновувала спеціальних нагород для близьких бійців, що загинули, але у 1916 році французи стали вручати сім’ям “Диплом загиблого за Францію” (Diplôme de Mort pour la France) (іл. 55). У тому ж році аналогічну практику започаткували в Італії, але потім з’явилася згадана вище медаль. За французьким прикладом пам’ятні дипломи були встановлені також у США (іл. 56).
В Італії матері отримували спеціальні пам’ятні медалі, які можна було носити (іл. 53). Окрім медалі в Італії існував спеціальний значок, який держава давала дітям, чиї батьки загинули у війні, але вже за кілька років він був скасований.
У Бельгії сім’ям загиблих вручали посмертно всі нагороди, які міг отримати військовий за життя, але з чорними застібками на стрічках (іл. 57). В пам’ятні дні такі нагороди дозволялось носити вдовам і матерям загиблих. У Великій Британії також існує дозвіл на носіння родичам померлих ветеранів їхніх нагород, але лише на цивільному одязі і лише з правого боку грудей.
В Україні досить часто після загибелі бійця, як було сказано вище, вручають орден “За мужність” ІІІ ступеня, іноді це можуть бути й інші нагороди. З огляду на прагнення держави не залишати полеглих в бою без нагород, варто розробити єдиний підхід до цього питання. Так, доречно було б передавати всі належні загиблому нагороди сім’ям – наприклад, пропоновані вище комбатанську, за поранення й пам’ятну медалі. При цьому не використовувати інші відзнаки, які бійцеві не збиралися давати, якби він залишився живим. Також можна розглянути можливість створення спеціальних пам’ятних знаків для близьких полеглих воїнів.
Вже за рік після початку війни в Україні постало питання колективних нагороджень військових частин за стійкість та мужність у боях з російськими загарбниками. Практика відзначати цілі підрозділи є дуже древньою. Ще за часів Римської імперії до древків штандартів маніпул і когорт прибивали фалери, вінки і таблички, які надавались за визначні перемоги у битвах. Дуже креативно підходили до колективних нагороджень у Російській імперії, де для таких потреб використовувались спеціальні знамена, музичні ріжки, сурми, головні убори, стрічки на головні убори і т.ін. Під час Першої світової війни практикувались понаднормові нагородження Георгіївськими хрестами і медалями. Тобто на підрозділи, які особливо відзначились у боях, додатково виділялись, після представлення всіх гідних до нагород, певна кількість хрестів і медалей для роздачі серед тих, кого визначить командир та колектив.
Крім цього в деяких арміях практикувалося нагородження підрозділів особливими ритуалами, одним із таких є привілей французького Іноземного легіону крокувати із швидкістю 88 кроків на хвилину замість звичних 120-ти.
У наш час військові частини отримують колективні нагороди у вигляді тих таки орденів і медалей, які кріплять до бойових прапорів. У Франції таке нагородження тягне за собою присвоєння всім воякам частини фуражера – спеціального шнура у кольорах орденської чи медальної стрічки, який носиться на парадному однострої (іл. 58). Інший підхід у США. Там після того, як військове з’єднання відзначається на війні або навчаннях, весь особовий склад отримує право носити спеціальні стрічки у вигляді медальних планок, які розміщують з правого боку грудей (іл. 59).
В Україні чинне законодавство не передбачає колективних нагороджень. Щоправда, у 2015 році кільком бригадам вручили Стрічку до Бойового Прапора “За мужність та відвагу” (іл. 60). Попри всю очевидність необхідності такої відзнаки, всі присвоєння її частинам суперечили нормам закону.
Буквально в перший місяць після повномасштабного нападу Росії на Україну, ще в розпал боїв, ряду міст було присвоєно почесну відзнаку “Місто-герой України”. В цьому рішенні відчувається радянський вплив. Після Другої світової війни 11 міст отримали звання Місто-Герой, зокрема 4 українські – Севастополь, Одеса, Київ та Керч. Рішення було прийняте явно поспішно і необдумано. Окрім радянськості та небажаності існування нагород, що містять в своїй назві слово “герой”, постає питання – чи з’явилося б у нас при найгіршому сценарії, коли російські війська підійшли б впритул до столиці, місто-двічі Герой Київ чи Одеса? Яка була б тоді можлива колективна нагорода?
В європейській традиції у випадках, коли окреме місто виявляє стійкість перед ворогом, йому присвоюються, як і військовим частинам, ордени або медалі, які кріпляться до міського прапора. В деяких випадках такі нагороди входять у символіку міста. Яскравим прикладом є острів Мальта, який у 1942 році англійський король Георг VI відзначив Хрестом Георга за стійкість народу в обороні острова. Нині зображення хреста присутнє на державному гербі та прапорі Мальти (іл. 61).
В наших умовах запозичення європейського досвіду колективних нагороджень видається кращим, ніж повернення до радянських практик. Також слід виробити критерії, за якими мають здійснюватися такі нагородження. Нарешті, доцільно обдумати можливі повторні нагородження військових частин та з’єднань.
Чому нагородну реформу необхідно провести саме зараз? Адже багато хто може сказати, що в країні є більш нагальні проблеми…
По-перше, в будь-якій сфері, коли виявляється, що система погано працює, відбуваються зміни, особливо в критичний період. Державні нагороди, наряду з гербом та прапором, є зовнішнім атрибутом країни. Тому важливо мати чітку, продуману і гармонійну систему, яка була б актуальною і своєчасною.
По-друге, воєнні нагороди потрібні саме у воєнний час. Після війни їх актуальність значно зменшиться, а про своєчасність буде годі говорити. Найбільш цінна нагорода, отримана на полі бою, а не через кілька років у Центрі комплектування. Така нагорода з рук командира чи вищого керівництва, окрім цінності, впливає на бойовий дух бійців. Яскравим прикладом є показове вручення орденів в Гостомельському аеропорту після його звільнення.
По-третє, під час війни, а особливо після неї, почнуть відбуватися протокольні обміни нагородами з найближчими нашими союзниками. Наприклад, Президент В.Зеленський, як Глава держави, може отримати великий хрест якогось європейського ордена. Чим може відповісти Україна? Найбільш очевидним тут є орден князя Ярослава Мудрого І ступеня, оскільки орден Свободи буде виглядати явно недоречно. Річ у тім, що за способом носіння він буде відповідати одному з нижчих класів врученого Президентові ордена. Стає очевидним, що українські ордени поряд з європейськими будуть мати не найкращий вигляд. Звичайно, відбувались нагородження глав держав тим же орденом Свободи, але він не має тієї статусності, як великий хрест, і це явно не та нагорода, яку носитиме очільник країни при нагоді. До того ж не можливо всіх наших союзників відзначати лише орденом Ярослава Мудрого, є ближчі союзники є дальші, відповідно й нагороди мають різнитися. Таким чином великий хрест в ордені “За заслуги” був би цілком доречним.
По-четверте, це позбавлення зрадників і людей антиукраїнських поглядів українських відзнак. Всі вісім років, поки триває війна, такі люди не були позбавлені наших нагород. На жаль, згідно з чинним законодавством, без вироку суду законно цього зробити не можна. Якщо українських громадян ще можна притягнути до відповідальності за зраду, хоча такі процеси можуть тривати роками, то іноземців позбавити нагород майже неможливо. 14 квітня 2022 року був зареєстрований законопроект, яким пропонується внести зміни до чинного законодавства із спрощеною процедурою позбавлення нагород. Очевидно, він буде прийнятий, та все ж це точкове вирішення проблеми. Реформа державних нагород дасть змогу не приймати ситуативні і часто необдумані рішення, а нарешті залагодити питання, які не вирішуються десятиліттями.
Юрій Герасимчук