У США піддали критиці військову програму, відому як «Проєкт Пеле», яка передбачає створення компактних мобільних ядерних реакторів для живлення військових баз.
Доцент Техаського університету в Остіні Алан Дж. Куперман, координатор проєкту із запобігання розповсюдженню ядерної зброї, написав 21-сторінковий звіт під назвою «Пропоновані мобільні ядерні реактори армії США: витрати і ризики переважують вигоди»
Алан Дж. Куперман викладає програму магістра глобальних політичних досліджень та є координатором вже згаданого проєкту Nuclear Proliferation Prevention Project (NPPP). Його дослідження зосереджені на етнічних конфліктах, військовому втручанні та нерозповсюдженні ядерної зброї.
«Вони збільшують витрати та підвищують загрозу життю військовослужбовців США», – написав Куперман.
Програма Управління стратегічних можливостей Пентагону, відома як «Проєкт Пеле», має на меті розроблення концепції мобільного вдосконаленого мікрореактора та створення його прототипу.
За словами офіційного представника Міноборони США, командора ВМС Джоша Фрея, реалізація проєкту дозволить забезпечити збройні сили надійною, відмовостійкою та безпечною системою електроживлення для різних місій. Вона працюватиме упродовж багатьох років без дозаправлення паливом і матиме досить малі розміри, щоб її можна було транспортувати наявним військовим транспортом.
Мобільні реактори проєктуються і розробляються таким чином, щоб вони «були самокерованими та безпечними за своєю конструкцією навіть в разі повної катастрофи»
Представник Міністерства оборони вказав, що програма є спільним проєктом участю Міністерства енергетики, Комісії з ядерного регулювання, Інженерного корпусу армії США і приватного сектора. «Проєкт Пеле» не призначений для конкретного виду військ, але охоплює різних військових фахівців.
У 148-сторінковому звіті за 2018 рік, підготовленому на замовлення заступника начальника штабу армії з логістики (G-4), автори стверджували, що переваги таких реакторів зменшать проблеми з логістикою і зберіганням палива, допоможуть у виробництві електроенергії у районах де відсутні електричні мережі та забезпечать електроенергією енергоємні системи.
Початкова пропозиція, схвалена Управлінням стратегічних можливостей Пентагону, передбачає створення невеликого мобільного ядерного реактора масою менш як 40 тонн, який міг би працювати протягом трьох або більше років і забезпечувати потужність від 1 до 10 мегаватів. Згодом вимоги до вихідної потужності знизили до 5 МВт.
Планується, що реактор зможе перевозитись транспортним літаком C-17. Інші вимоги включають: автоматичну безпечну зупинку реактора в разі атаки, пасивне охолодження та уникнення значного викиду радіоактивності або наслідків для здоров'я людей поблизу.
Конгрес схвалив фінансування прототипів, і в березні 2020 армія уклала контракти на 40 млн доларів з трьома компаніями, що виробляють ядерні реактори: BWX Technologies Inc, Westinghouse Government Services та X-energy.
Куперман оскаржує доводи армії, називає проєкт непотрібним і небезпечним. У своїй доповіді він заперечив деякі з основних тверджень представлених у звітах Міноборони США:
Висока вартість – Куперман пише, що твердження про дешеву ядерну енергію для живлення передових баз «засновані на нереалістичних припущеннях». До їх числа відноситься те, що реактор матиме низькі експлуатаційні витрати та буде працювати по 18 годин на добу упродовж 40 років. На його думку, більш вірогідний сценарій, що мобільний реактор пропрацює половину цього часу упродовж приблизно 10 років. Це означає, що ядерна електроенергія може коштувати в 16 разів більше, ніж передбачає армія, що в сім разів дорожче, ніж енергія від дизельних генераторів.
Уразливість перед ракетними ударами. У доповіді вказується на ракетний удар 2020 року по військово-повітряній базі Аль-Асад в Іраку. Навіть попереджені за кілька годин до нападу понад 100 співробітників США отримали черепно-мозкові травми в результаті 11 ударів по об'єкту. І ракети були в 10 разів точніше, ніж прогнозує армія в своїй доповіді про уразливість реакторів для високоточних ударів. Подібний удар по такій же базі з реактором може привести до набагато більш руйнівних наслідків. Куперман зазначає, що навіть плани армії щодо захисту реакторів шляхом закопування їх під землю, можуть викликати розплавлення реактора через перешкоджання охолодженню повітря і перегрів.
Захоплені реактори. Якщо американська база, на якій знаходиться мобільний реактор, буде захоплена або покинута, радіоактивні відходи реактора можуть бути використані для терористичних атак з використанням «брудної бомби».
Для високоенергетичної зброї реактори не потрібні – Куперман пише, що майбутня високоенергетична або лазерна зброя, яку армія сподівається мати для захисту баз, не вимагає наявності реактора для роботи. «Високоенергетична зброя має бути застосована мільйони разів, щоб виправдати установку реактора», – сказав Куперман. «Насправді вона, можливо, буде застосована кілька сотень разів за час свого існування».
Транспортні проблеми. Армія хоче доставляти ці реактори на бойові пости повітрям. Куперман ставить під сумнів «нормативний кошмар», який може виникнути через перевезення реакторів та радіоактивних відходів. Це потребуватиме дозволів від країн, повітряні кордони яких перетинатимуться, а також приймаючої країни, де буде розміщений реактор.
Створення прототипів заплановане до 2022 року, при цьому оберуть один або кілька проєктів, які перейдуть до випробувань у 2023 році. Будівництво та демонстрацію першого мобільного реактора планується здійснити до 2024 року, а передати у війська до 2027 року.
У березні Міністерство оборони продовжило контракти двом з трьох компаній, що претендують на отримання контракту на проєктування реактора, – BWXT і X-Energy. Згідно зі звітом NPPP, за перші два роки на програму в цілому було виділено 133 мільйони доларів.
Під час холодної війни військові мали невелику реакторну програму. За програмою армійської ядерної енергетики, яка діяла з 1954 по 1977 рік, було розроблено вісім малих ядерних реакторів потужністю від 1 до 10 мегаватів.
Три з них, розміщені в Антарктиді, Гренландії та на Алясці виявилися «ненадійними та дорогими в експлуатації. А реактор SL-1 вибухнув в Айдахо у 1961 році внаслідок плавлення активної зони, через що загинули троє операторів.
Використані джерела:
Army Times
