Схоже, що ВМФ США готовий швидко припинити експлуатацію патрульних катерів класів Mark VI та Cyclone, отже у США вважають, що пора задуматись яким буде Mark VII.
Пише некомерційна аналітична організація U.S. Naval Institute (USNI).
Нагадаємо, що у лютому 2021 року стало відомо, що в американському флоті обговорюють можливе дострокове списання 72-тонних патрульних катерів Mark VI. Також цього року вивели з експлуатації три з тринадцяти наявних 330-тонних катерів класу Cyclone.
Доповнено 29.05.2021:
Аналітики USNI замислились яким може бути Mk VII, що замінить своїх попередників.
На їх думку Mk VII має бути ближчий за розмірами та можливостями до 55-метрових катерів класу «Циклон», які знімаються з озброєння. Ідеально підійде судно в 500-тонному діапазоні загальною довжиною від 200 до 250 футів (60-75 метрів). Новий катер повинен бути здатним залишатися в морі без поповнення запасів протягом 10-14 днів.
Кораблем командуватиме лейтенант-командер (О-4), а екіпаж складатиметься з 40-50 осіб.
На відміну від останніх корабельних програм (фрегати класу Constellation попередньо є винятком), Mk VII має уникати будь-яких нових, революційних, модульних, тих які готуються до випуску або інших модних технологій. Замість цього, для зниження ризиків і витрат, він буде покладатися на готові системи, які себе добре зарекомендували.
Mk VI стоять приблизно 15 млн доларів кожен, а Cyclones – 50 мільйонів (в сьогоднішніх доларах). Розумна цільова ціна Mk VII становитиме 100 мільйонів доларів за корпус.
Конструкція Mk VII повинна відповідати концепції моторних торпедних катерів часів Другої світової війни (катера PT, іноді звані «патрульними торпедами»), а саме: він повинен бути відносно простим і бути в межах можливостей безлічі невеликих верфей.
Це допомогло б диверсифікувати індустріальну базу суднобудування за межами декількох великих спеціалізованих верфей-підрядників ВМФ, а також стимулювало б інвестиції в навчання та утримання кваліфікованих американських робітників за межами центрів тяжіння Вірджинії, Флориди та Сан-Дієго. Крім того, виробництво суден на декількох верфях має знизити вартість внаслідок конкуренції, а також збільшити виробничі потужності в разі необхідності збільшення виробництва під час конфлікту.
Базова конструкція має бути простою та однокорпусною. Слід уникати дорогих методів зменшення сигнатури і екзотичних матеріалів на користь простій сталевій конструкції. Якщо поперечний переріз радара (електромагнітну сигнатуру об'єкта) можна легко зменшити, це повинно бути зроблено, але не за рахунок простоти виготовлення, обслуговування або ремонту. Метою має бути можливість серійного виробництва, а не захист від всіх мислимих загроз.
Гідрореактівний рушій на човнах Mk VI повинен бути пов'язаний з чотирьохгвинтовою конструкцією класу Cyclone. Водометні двигуни обмежать необхідну осадку Mk VII, забезпечуючи при цьому неперевершену маневреність, тим самим відкриваючи набагато більше потенційних портів для корабля.
Два зовнішніх керовані двигуни в поєднанні з двома внутрішніми водометами мають здатися знайомими кожному, хто знайомий з прибережним бойовим кораблем (LCS) варіанту Freedom, але Mk VII не повинен запозичувати нічого іншого у цього надмірно складного інженерного виробу. Замість цього судно повинно покладатися на ефективний дизельний двигун, безпосередньо пов'язаний з кожним водометом, як це зроблено на LCS варіанту Independence.
Принципом «по-перше, не треба ніяких винаходів» також треба керуватися при виборі зброї, як з міркувань простоти, так і з міркувань економії. Так, 57-мм гармата BAE Bofors Mk 110 вже встановлена на обох варіантах LCS і буде на фрегатах класу Constellation. Широке використання забезпечить зниження вартості однієї гармати та боєприпасів.
Запозичення ракетного модуля вертикального старту класу «земля-земля» у LCS також дозволить кораблю нести від 8 до 10 ракет Hellfire, для захисту від загроз з боку невеликих човнів. Але його справжні зуби будуть складатися з двох або чотирьох потужних ракет – Naval Strike Missiles, Tomahawks, Standard missiles, і всього іншого, що вміститься в комірку системи вертикального пуску Mk 41 в адаптованій палубній пусковій установці (ADL) від BAE.
Ця система може бути розміщена врівень з надбудовою, однім або двома осередками, щоб мінімізувати займану площу і уникнути збільшення загальної довжини. Ракети перетворять патрульний катер в серйозного гравця, здатного бути загрозою для набагато більших кораблів, а також мати можливість завдати удару по суходолу.
Що стосується радіоелектронного озброєння, тут знову ж нічого нового, революційного або модульного. Корабель повинен використовувати систему управління COMBATSS-21 від LCS і класу Constellation. Він повинен працювати в парі зі стандартним для флоту радаром управління вогнем AN/SPQ-9B, навігаційним радаром військового рівня і простим цивільним радаром надводного пошуку для резервування.
Мережа Link 16 дозволить кораблю працювати з більшими кораблями і літаками та краще користуватися можливостями ударних ракет. Пасивний варіант системи радіоелектронної боротьби AN/SLQ-32 може допомогти щодо раннього попередження про загрози, не вимагаючи будь-яких нових технологічних проривів. Додайте до цього комплекту засоби зв'язку, здатні працювати на високих, дуже високих і надвисоких частотах, і бойові системи корабля готові.
Корабель повинен мати кормову човнову апарель. Стандартного семиметрового надувного човна з жорстким корпусом буде досить, але одинадцятиметровий човен поліпшить можливості висадки на борт, а також збільшить можливості загонів спеціального призначення ВМФ.
При цільової вартості в 100 мільйонів доларів за корпус навряд залишиться багато бюджетних можливостей для надбудов. Але було б непогано мати систему озброєння ближнього бою (CIWS) або невелику льотну палубу (посадковий майданчик). Установка CIWS поліпшила б захист малих човнів, а також забезпечила б можливості протиповітряної оборони. Система є зрілою, і, хоча вона поступово поступається місцем SeaRAM, у неї є сильне товариство фахівців з обслуговування у флоті.
Льотна палуба не буде велика, але вона може значно поліпшити можливості корабля. Вона має бути досить велика для безпілотного літального апарату (БпЛА) середнього розміру, наприклад MQ-8 Fire Scout або ScanEagle, але не для літака з екіпажем. Це пов'язано з обмеженим простором, обмеженнями по вазі, а також з обмеженнями за чисельністю персоналу, при цьому знову отримуючи вигоду з вже вкладених доларів в дослідження і розробки.
Посадковий майданчик може бути обладнано висувним тентом, що дозволить використовувати цей простір як ангар, або евакуаційну палубу. Пріоритетом для оснащення будь-якого БпЛА буде радар для надводного пошуку, здатний передавати інформацію в бойову систему корабля, можливість електрооптичної / інфрачервоної EO/IR ідентифікації та класифікації цілей, а також можливість бути озброєним.
Mk VII були б корисні в багатьох морських районах: не лише в Південно-Китайському морі, але також у Перській затоці, Середземному морі, Африці, Японії, Сінгапурі, Кореї та Південному командуванні США у Західній півкулі.
Вони зробили б зручнішою взаємодію США з країнами-партнерами, особливо тими, чий військово-морський флот складається майже виключно з патрульних катерів або корветів. Прапор США, що розвівається з 200-футового корабля, пришвартованого біля їх пірсу в мілководному порту, зробить набагато більше для побудови відносин, ніж розпливчастий і зловісний силует есмінця, що стоїть на якорі на горизонті.
Хоча розробка з чистого аркуша бажана, абсолютно нова програма, безумовно, спричинить ризик. Але «нічого не вигадувати» могло вийти за рамки систем і включати й сам корпус, якби ВМФ адаптував його конструкцію на основі катерів швидкого реагування (FRC) берегової охорони класу Sentinel. Ця конструкція відповідає 80% перерахованим вище пропозиціям для Mk VII і коштує 65 мільйонів доларів за корпус в конфігурації берегової охорони. Пропоновані озброєння і системи підвищать вартість, але цілком розумно.
Головне завдання полягатиме в тому, щоб знайти місце для палубної пускової установки ADL (яка буває різної довжини, в залежності від очікуваного корисного навантаження). Кораблям також знадобиться канал передачі даних. Наявної 25-мм гармати і декількох установок для озброєння, що обслуговуються екіпажем, буде досить для більшості завдань, хоча для деяких може бути додана й 57-мм гармата Mk 110.
Екіпаж FRC становить всього 24 людини, що приблизно вдвічі менше, ніж передбачено для Mk VII. Збільшення цього числа на чверть не призведе до значного збільшення річних експлуатаційних витрат.
Спільні системи у ВМФ і Береговій охороні дозволять заощадити додаткові кошти. Корабель і конструкції досить малі, щоб їх могли будувати або обслуговувати багато верфей, а не тільки традиційні великі постачальники ВМФ. І конструкція вже відповідає критеріям Американського бюро судноплавства для високошвидкісних військово-морських суден, а також стандартам остійності Командування морських систем ВМС.
FRC, ймовірно, настільки близький до цілі, наскільки це можна розумно очікувати: перевірена конструкція, побудована на невеликій верфі в США (Боллинджер, Луїзіана), має місце для росту. З огляду на те, що ці кораблі вже введені в бойову експлуатацію, як ми можемо не брати до уваги їх?
Скромні (з точки зору суднобудування) вкладення в 4 мільярди доларів швидко й радикально позначаться на ВМФ. Приблизно за два есмінця типу «Арлі Берк» версії Flight IIA, ВМФ міг би розширити базу кораблебудування, розподілену летальність ВМФ і розмір флоту.
Модернізований FRC або Mk VIII нової конструкції не буде робити все, що може зробити есмінець – з одного боку, його протичовнові можливості, ймовірно, будуть дуже обмежені, а можливості протиповітряної оборони матимуть місце за рахунок ударної спроможності – але не кожен корабель повинен бути здатний виконати будь-яку місію.