«До мене не підходити! Міни!» Саме таким криком військовослужбовець із позивним «Старшина» зупинив побратимів, перш ніж ті кинулися на допомогу.
Оригінальна стаття опублікована АрміяInform.
«Свідомість зафіксувала, що чогось не вистачає. Армійського берця і частини ноги, яка була в ньому. Ворог гатив 120-ми мінометами. Під акомпанемент різнокаліберних стволів, куль, осколків мін та ВОГів з АГСа, усієї можливої смертельної номенклатури боєприпасів згори,мучила думка: не зачепити рукою підривач міни – смерті, закопаної під землею. Якщо надодачу до ноги відірве руку чи голову – все скінчиться». Але навіть у такий момент він залишався воїном і думав не тільки про себе. Попередити, крикнути. Інакше хлопці ляжуть тут же, поруч. А до безпечної від мін колії, де зможуть надати допомогу, найдовших у житті кілька метрів, і їх необхідно проповзти раніше, ніж через крововтрату станеться втрата свідомості…
— У 14-му забрали на службу мого друга, за мобілізацією. Він відмовлятися не став. Я походив ще якийсь час на роботу, думаю: «Що ж, я не чоловік?» А у нас на підприємстві робітникам давали «броню». Я хотів спочатку в «добробат». Знайомі порадили, що краще офіційно за повісткою. Зателефонував у військкомат. Прийшов начальник цеху. Каже: пішли до генерального директора. А той: «Прийшла повістка. Їдеш, чи ні?» Я кажу: «Їду». Він пише на повістці резолюцію: підготувати до призову, – згадує чоловік.
11 березня 2015 рокуОлександр із підрозділом приїхав у Житомир на полігон, де був 2 місяці. Згодом потрапив в окремий аеромобільний батальйон на базі 95-ї бригади. «Ми виїхали у Слов’янськ. Місто уже було нашим. Звідти виходили у рейди, ганяли по всіх точках із бригадою», – розповідає армієць.
«2016 року я демобілізувався, приїхав додому, відгуляв відпустку, попрацював якийсь час. А потім почало мене оце «муляти», і в жовтні 10 числа вже приступив до служби в батальйоні охорони у Чернігові. Чому в батальйон охорони? Дружина каже: я сама, двоє дітей, ти рік від’їздив. Досить. Можеш служити, якщо інакше життя не уявляєш. Але тут», – каже Олександр.
Так він і служив у батальйоні охорони. Двічі з’їздив під Маріуполь. А потім усередині березня потрапиву Гончарівське на навчання. Поки розкладалися, будували табір, замполіт вишикував підрозділ і сказав: 5 чоловік, що бажають, у відрядження в 72-гу бригаду…
— Склалося два в одному: я не переводжуся туди для постійної служби і їду у відрядження на фронт.І так з’їздив вперше з ними на Світлодарську дугу. А в жовтні торік закінчувався мій трирічний контракт. Дізнався, що в район ООС знову заходить підрозділ, у якому я був минулого разу.Той же командир роти залишився. Усе склалося, як і хотів… – згадує співрозмовник.
«Приїхали у район Золотого, Голубівки, Оріхового. Там і несли службу. Попереду у нас був Кіровськ, Первомайськ. Почалися втрати – снайпериу них працювали. Бог уберіг – лишився живим. Іншого хлопця – просто в око. І часті обстріли. «Трьохсоті» пішли. 1 лютого я заступив на чергування. Там у нас дві позиції. Відстань до ворога – метрів двісті. Вони прострілювали наші позиції часто. Не жаліли боєприпасів – в основному 120-ми мінометами. Щільно, якісно. Іноді міни лягали за 3-4 метри від окопу. Зі мною був хлопець, який приїхав у перше відрядження. По ТАПіку зі штабу виходять і питають: ну, що там, як? А його ж колотить, бо сидиш, а тут земля сиплеться. Каже: прийдіть і подивіться. І кинув слухавку. Ті дали команду замполіту роти піти перевірити моральний стан. Він і двоє, що супроводжували, прийшли до нас, побачили сліди мін. А там дірки, хвостовики 120-х, зрізані осколками гілки.
Коли офіцери комісії це все побачили, замполіт жартує: нічого собі, зараз подзвоню, сам скажу, хай прийдуть і подивляться. Інцидент був вичерпаний. Ми поговорили, вийшли, а там дві дороги. Одною можна було пройти прямо, але вона добре пристріляна ворожими АГСамий мінометами. А одна – кілометрів шість іти. Спочатку хотіли проскочити короткою, але потім вирішили рухатися безпечною. Я визвався провести їх. Відійшли від окопу метрів може сорок. Чуємо: тух, тух, тух – знову виходи. Розуміємо: зараз або одну, або другу дорогу критимуть. Ми – врозсипну, неподалік дороги спробували залягти, врятуватися від обстрілу. Знали, що ворог квадрокоптер часто використовує. Буває, 5-6 разів за день «квадріки» їхні знімають позиції. Розуміли: вони можуть коригувати вогонь і під час стрільби.
Ми не боялися проходу їхніх ДРГ, бо знали, що там усе заміноване. Одну з найновіших російських мін – «хижак», теж знайшли саме там. Тому стрибнув убік від колії, яка була чудовим орієнтиром для коригувальника.
І тут «бабах» – у голові думка: «Щось я не зрозумів». Повернувся, глянув: а мать його! Немає чогось. Частини ноги. Кричу: «До мене не підходити!» Бо навколо – очевидно – міни і не знаю, що може бути ще. Почав виповзати. Боявся, щоб не натиснути рукою на детонатор іншої міни, а то відірве ще й руку чи голову, і тоді – все.
Я виповз. Джгут допоміг накладати замполіт. Я виповз на саму колію. Тоді вже хлопці швидко порятували:каску зняли, бронежилет. Виявилося, що поранень більше немає. Тільки нога.
Далі – евакуація: Золоте, Гірське Сєвєродонецьк, потім – Харків,де хірурги щось обробили, вставили мені в хребет таку штуку, щоб вводити знеболювальні. І наступного дня – борт на Київ.
Відомо, що від мін на фронті гине найбільше людей, і що один рік війни дорівнює 10 рокам розмінування.
Олександр розповів про міну, на яку наступив. Це «чорна вдова» – так називають ПМН і ПМН-2. Там двісті грамів тротилу. Вона розрахована на те, щоби відірвати, посікти, поранити обидві ноги. Щоб людина загинула від кровотечі. Але він наступив напевне на неї під «неправильним» кутом…
«В Ірпені тепер нове відділення для реабілітації. Хлопці відзиваються про нього досить добре. Здоров’я іде на поправку. Дружина, два сини – треба вибиратися і рухатися вперед.Сини не знають. Ми їм не говорили. Хлопці тільки обличчя моє бачили. «Батько подряпався і застудився». Дружина – молодець. Вона, по-перше, давно усвідомлювала, що рано чи пізно може щось таке статися. Витримала, каже: без ноги – ти все одно наш. Не віддамо. А я їй: так нога ж майже є…
Коли бачиш, як чоловіки зі своїми дружинами говорять телефоном, кричать: а куди ти ті гроші діла чи ті – неприємно стає. Моя сидить вдома, не працює (два козаки, то в одного соплі, то в іншого – хто таку робітницю візьме). Хлопцям 9 і 10 років. Так що вона теж крутиться, але ніколи не скаже: дай ще грошей, чи ще щось зроби. У нас любов і порозуміння. Ось це мені душу гріє. А особливо зараз, коли по відеодзвінку: «Тату, привіт, як справи, не хвилюйся!»
Плани в мене наразі першочергові – щоби зажило усе. Далі Ірпінь, – стати на обидві ноги, побачити дітей та дружину. Потім подивлюсь, буде реабілітація. Якщо запропонують посаду при частині, що не треба виїжджати кудись –служитиму далі. Якщо не запропонують – друзі з Києва обіцяють допомогти з працевлаштуванням. Далі треба жити. Двоє синів – потрібно їх «піднімати».
Побачивши у палаті військового гантелі, дуже зацікавилась, де ж він їх узяв. На що Олександр одразу сказав: «Гантелі – це нам принесла дівчинка. Щоби ми не просто сиділи в гаджетах, а трішки м’язами рухали. От знімуть з мене оцю всю гарнітуру (показує на крапельницю) і потрішки займатимусь з гантельками. Вже пробував, але поки незручно – весь у дротах».
Наразі Олександр перебуває на лікуванні у шпиталі, і дуже хоче, щоби усі, хто зараз у відрядженні, повернулись живими. І ті, хто їх поїдуть міняти – теж. Щоби всі матері побачили своїх дітей. І щоби це все якнайшвидше закінчилося. Тому, що коли мати хоронить дитину, це дуже сумно.Я не знаю, якими шляхами – але хочеться, щоби перестали гинути хлопці.
Олена Степанюк
Кореспондент АрміяInform