Минулого тижня Генеральний штаб урочисто оголосив про завершення першого етапу реформування, який, за їхньою версією, полягає у створенні нових оперативних командувань. Насправді те, що зараз відбувається під виглядом реформ – черговий бюрократичний блеф, який опустить боєздатність і керованість армії на рівень 2013 року
Читати також: У Повітряних Силах ходили стройовим кроком з нагоди переходу на стандарти НАТО...
Заяву високого військового керівництва докладно розібрав Олександр Сурков – військовий експерт, волонтер, видавець, письменник, офіцер резерву ЗСУ, голова ради резервістів Повітряних сил, керівник проєктів Patriot Book, “Польова пошта, кур’єрська служба в зоні АТО”, видавець книжкових серій “Позивний Шульга”, “Гібридна війна в Україні ХХІ сторіччя” та ін.
Оригінальна стаття була опублікована на Patriot Book, також, зі згоди автора, переклад статті українською мовою опублікуала Новинарня.
Минулого тижня Генштаб урочисто оголосив про завершення першого етапу реформування, який, за їхньою версією, полягає у створенні нових оперативних командувань.
У чому ж тут реформа і чому це був “перший етап”?
Почнімо з того, що саме твердження про завершення якогось “етапу” принаймні двічі не відповідає істині. Простіше кажучи – є нахабною брехнею.
Для початку, це далеко не перший “етап” реформ. Багато що було зроблено з 2014-го до 2019 року. Скориговано, хоча й недостатньо, законодавство. Створено, нехай і в напівробочому вигляді, ООС і відповідні структури управління військами в зоні бойових дій. Відкрито школи й навчальні центри, де нарешті займаються не фарбуванням трави і шагістикою, а готують фахівців військових професій. Навіть посаду міністра оборони стала цивільною. До речі, сам нинішній міністр Андрій Загороднюк у 2015-му працював не де-небудь, а саме в офісі реформ при відомстві, яке він зараз очолює.
Друга брехня Генштабу полягає в тому, що вони створення на папері певних управлінських структур узагалі назвали “етапом реформи”, ба більше – його “завершенням”.
Те, що зараз відбувається під виглядом реформ - черговий бюрократичний блеф, який опустить боєздатність і керованість армії на рівень 2013 року.
Чому ця реформа – сам лише блеф? Які потрібно зробити фундаментальні зміни, перш ніж узагалі міркувати про “стандарти НАТО”? Давайте поговоримо про це докладніше.
Проблема перша – “сіамські близнюки”
Перше, що потрібно зробити, без чого в принципі неможливо рухатися далі і що досі не зроблено – це остаточно розділити Міністерство оборони та ЗСУ.
Проблема ця нам дісталася від СРСР і не вирішена досі. В радянській армії, на відміну від країн Заходу, міністр оборони був главою збройних сил, а Генштаб входив до складу міністерства. У нас ці відомства давно вже розділені, однак лише на папері, що створює море проблем.
Відомство пручається, і відчайдушно. Міністр оборони та його заступники під тиском і з величезною неохотою змушені були зняти погони тільки в 2019 році.
Однак і надалі Міністерство оборони залишається військовою організацією. Сьогоднішнє Міністерство оборони – це по суті клон “ЦК КПРС”, який утримує в багаторівневій залежності армію, намагається впливати на прийняття рішень, але при цьому не несе жодної відповідальності за результат.
До складу МОУ входять тисячі військових частин. Багато служб Міністерства, такі як інформаційна, квартирно-експлуатаційна, медична, кадрова, перекривають або дублюють відповідні управління Генштабу. Офіцери МО безпосередньо впливають на командирів частин і підрозділів.
Знову в очах медіа і громадськості “старший військовий начальник” – міністр оборони. Він “інспектує” війська, займається плануванням і керуванням розведення від лінії зіткнення. Людина, яка навіть по функціоналу не повинна мати вищої військової освіти і володіти оперативним мисленням, приймає оперативні рішення через голову НГШ і командувача ООС – це не просто ненормально, це небезпечно.
Чому цей поділ досі не вироблений? Насамперед тому що МОУ, як було, так і залишається одним із найбільших корупційних синдикатів країни. Міністерство розпоряджається колосальними ресурсами. Це не тільки бюджет і нерухомість. Це матеріальні потоки, кадри.
Лобі, що існує всередині цієї “підземної держави”, має необхідні засоби, адмінресурс, соціальні технології. Вого “з’їло” не одного міністра. Для боротьби з ним потрібні не лише політична воля, а й політична сила. Якої не мала попередня, не має й нинішня влада.
Про яку взагалі реформу і “рух у НАТО” можна говорити, якщо військове відомство контролюють “кроти” – підпільні мільйонери, що активно впливають на всю діяльність армії?
Як це змінити?
Усі військові частини слід якомога швидше, не звертаючи уваги ні на які крики та доповідні про “несвоєчасність” і “недоцільність”, беззастережно передати з підпорядкування МОУ в ЗСУ. Лобістів узяти на контроль і відпрацювати по правоохоронних органах. Ті частини, які ЗСУ непотрібні – скоротити.
ГУР – якщо вже так хочеться, щоб усе було “як у США” – виділити в окрему структуру. В Америці дійсно військове розвідуправління входить до складу МО, але у США розвідспільнота побудована на інших принципах, і калькувати її було безглуздо з самого початку.
Систему академій та інші непрофільні установи – приватизувати або передати цивільним відомствам – Міносвіти тощо. Проблеми, звичайно, будуть, але потрібно вирішувати саме їх, а не косметично вкотре “реформувати” середньооперативну ланку управління.
Проблема друга. Стандартів. Не калібри, а функції
Насправді фундаментальні “стандарти НАТО” – це не калібри зброї і не назви управлінь Генштабу з модним “джей”, а розуміння, що таке “генерація сили” і “застосування сили”.
Читати також: ЗСУ очікує велике переформатування – план на 10 років
Чому немає сенсу реформувати управлінські структури, поки не вирішено це питання? Перш за все, слід пояснити, про що, власне, йдеться. У нашій пострадянській армії далеко не кожен генштабівський генерал, який бадьоро віщає на нарадах про “прагнення в НАТО”, знає, що це таке.
Ідеться про те, що типова ситуація часів Другої Світової, коли в бойових діях бере участь дивізія, бригада або полк у повному складі, вже давно пішла в минуле. Країни НАТО формують ударні з’єднання з підрозділів рівня батальйонів, компонуючи їх відповідно до поставлених завдань. Таке угруповання, “заточене” на конкретну операцію, компонується з різних підрозділів, що передаються в підпорядкування командиру, який зайнятий винятково бойовим завданням.
Тобто є процес рекрутингу, озброєння, оснащення, навчання, бойового злагодження, дисциплінування – це генерація. А бойові дії – це застосування.
У Збройних Силах України цю проблему розкрила війна 2014 року. Швидко з'ясувалося що хороший комбриг-«генератор», здатний підтримувати порядок і високий рівень боєготовності у пункті постійної дислокації далеко не завжди виявляється ефективним бойовим командиром. І навпаки.
Та й функції, структури штабів для війни і “зимових квартир” – абсолютно різні. Саме тому навесні 2014 року в АТО з’явилися раніше неіснуючі сектори і батальйонні тактичні групи – тобто структури, які займалися не генерацією, а суто застосуванням військової сили, переданої до складу сил і засобів.
Насправді це і був перший та на сьогодні єдиний реальний крок у бік військових реформ. Що заважає впровадити принцип поділу генерації і застосування зараз? Насамперед загальний уклад. Країнам НАТО простіше. Такий поділ у них відбувається на фізичному рівні. Вони воюють далеко від своїх територій, тому передача підрозділів в оперативне управління розділено в просторі.
Нам же доводиться діяти на своїй землі, де від ППД військових частин до місця ведення бойових дій в найгіршому випадку – кілька сотень кілометрів. Бойові підрозділи в зоні ООС залишаються “прив’язаними” до своїх частин за впливом, управлінням і логістикою.
Саме для вирішення цієї проблеми було створено командування операції Об’єднаних сил. Начебто логічно – є зона військових дій, є формування, якому передають на час ті сили, які потрібні для виконання поставлених завдань. Але вийшов пшик.
У реаліях існування “сіамських близнюків” МО-ЗСУ командувач ООС – не самостійна фігура. У нього над головою, як і раніше, начальник Генштабу і міністр, а “збоку” його повноваження та можливості “підгризають” штаби видів Збройних сил і їхні оперативно-тактичні управління, які фактично продовжують командувати переданими в ООС підрозділами.
У стані затишшя на фронті це працює, але за умов активізації бойових дій призведе до хаосу й розвалу управління.
Як змінити? Перш за все розділити МО і ЗСУ, далі буде легше. Постулат про поділ генерації і застосування потрібно впровадити в голови військових на всіх рівнях – від курсантів військових вишів до начальника Генерального штабу.
Потім перебудувати систему управління й передачі підрозділів до складу бойових формувань так, щоб “комбриг на ППД” відповідав за боєздатність “згенерованого” батальйону, а керував ним цілком і повністю штаб ООС.
В арміях країн НАТО саме в цьому полягає суть інституції сержантів, які відповідають за “генерацію” на рівні взвод-батальйон, а командир займається виключно “застосуванням”.
Поки лейтенант – командир механізованої роти буде, як і раніше, рахувати “онучі”, списувати пальне й гільзи, отримувати стягнення за п’яниць і самовольщиків та писати тонни інших паперів, ні про які стандарти НАТО говорити немає сенсу.
Третє. Чотири роки безглуздої муштри і непотрібних знань
Ідеться про реформу системи військової освіти, яка на сьогоднішній день повністю втратила функціональність і сенс. Постсовкова система чотирирічної “універсальної” підготовки офіцерів у військових вузах, гордо перейменованих в академії, є безглуздим анахронізмом. Як і вікопомні “сержантські учебки”. У ЗСУ за п’ять років вдалося створити школи фахівців і забезпечити ефективний полігонний вишкіл, але це не розв’язує проблему підготовки офіцерів.
Наші військові ВНЗ, незважаючи на патріотичну риторику, своїм укладом, застарілими програмами продовжують формувати у слухачів світогляд пострадянського “довоєнного” офіцера. Вони є оплотом ретроградів, які чіпляються за свої теорії і в багнети зустрічають будь-яке втручання з боку тих, хто отримав реальний бойовий досвід.
Чому так? Та тому ж, чому не вдається реформувати МОУ. “Професорське лобі” – це інституція, яка воювати не навчить, але прекрасно вміє захищати свої посади і структури.
Як вирішити? Ліквідувати по максимуму, знову ж таки, не звертаючи жодної уваги на ритуальні стогони про “знищення армії”. Все, що можна “цивілізувати”, передати в Міносвіти або приватизувати.
Як не дивно, але “купити” підготовленого фахівця в приватному ВНЗ дешевше, ніж утримувати власний роздутий штат багатозіркової професури. Та й запитати з “продавця” за якість можна, адже зараз командування ЗСУ ніяк не може впливати на те, кого йому надсилають з академій.
А взагалі-то простіше, дешевше й результативніше взяти на контракт цивільного бакалавра зі знанням англійської, навчити його за півтора року в британській академії, а потім на тримісячних курсах додати нашу специфіку й відстажувати у військах.
Саме такі офіцери стануть кістяком реформ, а не носії постсовкової ментальності, які пересідають із крісла в крісло.
Четверта проблема – рекрутинг. Точніше військкомати. “Відмазатись – плати, призватися – плати”
Так само, як і система освіти, пострадянська інституція військкоматів щільно блокує будь-які реформи. Імітація діяльності, печерні методи роботи, багаторівнева корупція. Опір будь-яким нововведенням, починаючи з формування єдиного комп’ютерного реєстру призовників.
Функції військкоматів збереглися практично без змін з радянських часів. Це призов і мобілізація, облік резервістів, “політико-виховна” робота, тероборона, соціальне забезпечення інвалідів та ветеранів. Частина цих функцій дублюється іншими відомствами, такими, як Мінвет, частина – з досвіду ведення бойових дій втратила сенс.
Про роботу військкоматів можна писати дуже багато. Суть полягає в тому, що без фундаментальної зміни застарілої, неефективної і наскрізь корумпованої системи рекрутингу говорити про якісь серйозні реформи в армії просто смішно.
Резюме. Небезпечний відкат
Будь-яке перетасування органів управління без попереднього розв’язання фундаментальних давно назрілих проблем, які тут перераховані, буде не більше ніж зміною вивісок і горезвісним “переставлянням ліжок”. Погано завуальованим саботажем справжньою військової реформи. Що ми, власне, спостерігаємо.
Навіщо ж ця симуляція потрібна нинішньому керівництву ЗСУ й МОУ?
Перш за все – для галочки. Доповіли, що “етап завершено” – всі задоволені. А що за “етап” і кому він потрібен, ніхто відмовитися не стане. Головне, щоб звучало солідно і формулювання зберігали звичну радянську обтічність. А до самої “реформи” неможливо доторкнутися й виміряти по кількісних і якісних показниках.
Насправді те, що Генштаб назвав “реформою” це давно відпрацьований бюрократичний трюк. Косметична заміна управлінських структур новими дозволяє через скорочення легко позбутися непотрібних, “незручних” людей і на їхні місця привести “своїх”, лояльних. Такий прийомчик застосовують час від часу всі державні відомства. Цей підхід, до речі, теж типовий маркер совка.
Саме це зараз і відбувається. Керівництво ЗСУ насправді стурбоване не підвищенням ефективності української армії, її реальним реформуванням, а масовим звільненням від тих, хто їм “заважає працювати”.
Чомусь у цю категорію потрапляють в основному офіцери з бойовим та оперативним досвідом, фахівці, що позбулися радянських шаблонів і служать не “начальнику-благодійнику”, а Україні.
До чого такі “борці за НАТО” можуть привести країну, ми вже бачили в 2014 році, коли “реформатори” колишніх років ховалися за спини один в одного, не вміючи й не бажаючи приймати бойових, оперативних рішень.
На жаль, вони навряд чи за це відповідатимуть. Низький інтелект, пристосуванство і професійна сліпота кримінально не караються.