Поряд судном ВМС «Донбас» до маріупольського причалу пришвартовані два новенькі малі броньовані артилерійські катери. На тлі «Донбасу» вони виглядають зовсім крихітними.
Кореспонденти «Укрінформу» піднялися на борт одного з них, “Кременчука”, аби поспілкуватися з його командиром, старшим лейтенантом Олександром Регулою.
Чотири з половиною роки тому, у березні 2014-го, російське командування зібрало курсантів Академії Нахімова на плацу для урочистої церемонії. Замість українського прапора, на флагшток був піднятий російський триколор. Але була група юнаків, які не хотіли спостерігати за злочином мовчки. Просто в обличчя окупантам вони хором заспівали український гімн.
Олександр Регула був одним із юнаків-курсантів на тому плацу. Тоді йому було 19. За чотири роки після виїзду з Криму він устиг пройти стажування на французькому фрегаті, повернутися до України і стати командиром сучасного катера “Гюрза-М” вітчизняного виробництва.
Сьогодні двадцятитрьохрічний командир розповідає нам про своє життя, свій вибір, і з особливою теплотою – про свої команду й катер. Але починаємо розмову ми з операції, яку щойно завершили “Донбас” і “Корець”, зайшовши в Азовське море крізь Керченську протоку. Малі броньовані артилерійські катери “Лубни” і “Кременчук” відіграли у ній важливу роль. На момент нашої розмови з проходу повз Керч минуло менше доби, і у Олександра досі світяться очі при розповіді про деталі учорашніх подій.
РОСІЯНИ НЕ ПОМІТИЛИ УКРАЇНСЬКІ КАТЕРИ ПРЯМО ПІД НОСОМ
— Нам казали – ви пройшли до самої Керченської протоки і вас навіть ніхто не помітив?
— Ми підійшли взагалі непоміченими. Вже потім вони нас побачили – давали координати, але ми, звісно, їм не відповідали. Ми ж ішли у режимі «радіомовчання». Вони спочатку думали, що це їхні власні кораблі прикордонників. Тоді ми знову «загубилися» і з’явилися не у тому місці. Вони нас помітили лише коли ми вже біля «Донбасу» йшли. Я там цей тральщик від нього відрізав. Коли вже біля «Донбасу» стали, позиції зайняли для конвоювання, тоді вже тільки почали питати: «Хто це такі? Звідки вони взагалі там взялися?».
ДИВИТИСЬ ТАКОЖ: Українські кораблі в Керченській протоці (ВІДЕО)
Ну, вони не бачили, звідки ми взялися. У нас була перевага у тому, що було темно, а ми ж малопомітні візуально. На радарах теж. Ми от з товаришем (катером “Лубни” – ред.) постійно парою ходимо у морі. Перевіряли – відходимо на мілю-дві, і все – видно тільки одне море.
— Тому що ви такі маленькі?
— Так, і плюс обводи корпусу і фарбування катера. На радарі воно показує таку маленьку засвіточку. Може поміха? Хто його знає? Захопити її по-нормальному – нереально.
— Це завдяки конструкції? Через таку «скошену» геометрію?
— Так, це спеціальна геометрія... обводи корпусу радіопоглинаючі.
— Якою була реакція росіян, коли вони вас помітили?
— Коли я вночі підходив до боку одного тральщика, вони грали бойову тривогу. Бо вони мене побачили, коли я вже був поруч. Вони почали судорожно по палубі бігати, думати що робити – але я вже був біля них. Взагалі їхня реакція була... після того, як я день там пробув, вони вже не заважали нам. Заважали вже тільки біля Маріуполя – з цим «Мангустом».
НЕВДАЛА ПРОВОКАЦІЯ НА ПОСТРІЛ
— Він пішов на переріз?
— Не на переріз, він намагався зблизитися. Ми його почали оточувати і притискали до берега, до нашого. Ну, оскільки у нього швидкість вище, ніж у нас, він став і сховався за великий корабель. Якби не це, ми взяли би його. Ну, ви бачили відео, як вони себе вели. Ми почали маневрувати і відсікати його від «Донбасу». Ну, нічого такого особливо важкого ніхто не робив.
— Так, але він намагався «Донбасу» перешкодити. Якби вас тут не було, «Донбасу» було би складніше...
— У нього, швидше за все, не перешкодити було завдання, а скоріше завдання було спровокувати щось...
— Постріл?
— Так, постріл. Є таке поняття у міжнародному праві, як «зона самооборони корабля». Відстань, на яку інший військовий корабель без їхнього дозволу не має підходити. Якби він до нас підходив близько – як це мало би робитися: його попереджають по станції «Ви заходите у зону...». Якщо далі йде – стріляти у повітря. Ще далі – за курсом слідування. І лише потім – безпосередньо по ньому. Практика показує, що вже після пострілу в повітря всі починають відразу тікати. Ну, у нас і без стрілянини обійшлося, ми його і так змогли відтіснити.
— І ви не нервували у цей момент?
— Я був упевнений у своїх людях і у своєму катері. Я з цим катером із самого початку, як його спустили на воду. Я знаю, що це за машина, і чого від неї чекати. І з цими людьми я з самого початку, вже не перший рік у морі.
ДВАДЦЯТИТРЬОХРІЧНИЙ КОМАНДИР
— Скільки вам років було, коли відбувалася анексія Криму і ви були на плацу й співали гімн України?
— Дев’ятнадцять.
— А зараз?
— Двадцять три.
— Ви тоді виїхали з Криму, хоча жили там?
— Я сам із Хмельницької області, з Шепетівки. У Севастополі я навчався з 2012 року. Вступив до Академії військово-морських сил. Потім довчався в Одесі.
— З тих пір ви також встигли попрактикуватися на французькому фрегаті?
— Так, майже три місяці я проходив практику на французькому фрегаті. Теж дуже цікаво було з ними, багато де побував. Були і схожі ситуації. У Середземному морі, коли Росія тільки починала активні операції у Сирії, бувало всяке. Думаю, я саме від них набрався цього спокою у всіх ситуаціях. Там у будь-якій екстремальній ситуації все робиться настільки спокійно і злагоджено!
— Ви, мабуть, не могли передбачити тоді, коли під час анексії група курсантів співала гімн, що згодом будете командиром українського броньованого катера?
— Ні, не міг, звичайно. Моїм першим місцем роботи після випуску було судно «Шостка», я був помічником командира. Це цивільний корабель, що встановлює обладнання у морі. Ну, він раз на рік виходив у море. Коли запропонували цю посаду, на якій я нині, я одразу погодився.
— Як вибрали саме вас?
— Не знаю. Мені запропонували, запитали, чи згоден. Я сказав – звичайно згоден! Було нелегко. Скільки мені там років було? Я тільки ходив на цьому судні цивільному. А тут мені довелося стати всіма одночасно – і артилеристом, і механіком, у всьому розібратися. Складно було, але екіпаж допомагав. Командиром бути складно. Навіть такого маленького катера. Але для кар’єрного зростання це дуже великий початковий досвід.
— Чому важко?
— Ну, дивіться. На великих кораблях є командири частин. Вони відповідають кожен за свій напрям. Командир лише дає вказівки. Тут я наче теж даю вказівки, але у плані документації я також маю допомагати матросам все робити. Ми все завжди робимо разом. В артилеристів щось зламалося? Весь екіпаж взявся – і зробив. Механіку щось треба? Теж все робимо разом. У нас матрос працює на рівні командира бойової частини. Як офіцер на великому кораблі, так само матрос тут. Їм теж було важко, бо вони прийшли з великих кораблів сюди. Треба було вивчати документацію. На початку було нелегко звикнути до керування, бо не знали катера. Зараз уже походили у морі, багато було навчань, вже навчилися.
ДОСТАВКА КАТЕРІВ З ОДЕСИ ДО ПРИАЗОВ’Я – СУХОДОЛОМ
— Мене вразило, що цей катер можна було переправити сюди в Азовське море просто на вантажівці.
— Це була трохи складна операція з перевезення, бо не у всіх місцях ми могли проїхати. Доводилося дроти знімати місцями.
— По висоті, так?
— Так. Тут висота від кіля до рубки – 6,5 метра. Плюс ще ставлять на саму платформу. Ну, і дорога така, цікава вся, в ямах, від Нової Каховки до Бердянська. Я пам’ятаю, їдемо, а я дивлюся, як катер трясе, – і просто беруся за голову від жаху. Просто всередині є таке обладнання, яке дуже точне, його не можна сильно трясти.
— Але без пригод довезли, все ціле?
— Без пригод, все добре. Приїхали – одразу ж спустили на воду. У дорозі все знімали з нього, аби зменшити вагу. Аби взагалі можна було його двома кранами підняти.
НА ЩО ЗДАТНІ УКРАЇНСЬКІ КАТЕРИ В АЗОВСЬКОМУ МОРІ?
— Я бачу, з якою любов’ю ви говорите про свій катер. У чому його переваги?
— На Азовському морі, наприклад, великі кораблі особливо не походять. Тут крейсери й інші не зможуть ходити. А у нас – один метр осадка. От ми з турками проходили навчання. Якщо вони, умовно кажучи, змогли знищити один катер із шести, то інші п`ять – просто не встигли засікти. Вони нас побачили, тільки коли ми вже почали по них умовно «стріляти», показали – з якого напрямку ми знаходимося. Плюс цього катера, що він може боротися дуже добре з такими ж катерами, навіть швидшими, типу цього «Мангуста». Ну, «Мангуст» – це, грубо кажучи, пластмасова іграшка. Він там на нашого прикордонника вистрибував. Якби він на мене вийшов, я би його просто переїхав – і забув би про нього. Модулі бойові у мене повертаються так, що можуть гвинтокрил вести і знищити. І на якій би швидкості він не йшов – це справа трьох секунд – якби можна було стріляти – його знищити. Гармата дуже точна.
З великими кораблями складніше. Але ми поки не стикалися. Можемо також працювати по берегових цілях. У нас стоять гранатомети, АГС-и. Завантажуються також осколково-фугасні снаряди в основний калібр. Можуть два катери ротно-опорний пункт на берегу знищити. Ще є місце під ПТУР-и, але поки що не розробили систему керування стрільби над морем. Там зараз один наш український завод робить – той, який нам ОЕССР-и, все обладнання ставив.
— Та стабілізація гармати, яку показували на відео в Інтернеті нещодавно, це ж вона у вас стоїть?
— Той самий завод, який робив стабілізацію для БТР-ів. А у нас вони зробили ще краще. У морі хитає дуже сильно, тому що осадка маленька і сам катер маленький. Але при трибальному штормі, коли скрінометри показують крен до 35 градусів, у принципі, гармата стабілізується – і можна спокійно стріляти. Ну, трохи розкидано, звичайно, але стріляти можна спокійно.
— А у російських “Мангустів” є такі стабілізатори?
— У них все людина робить. Там стоїть із «КПВТ» (рос. абревіатура – «крупнокалиберный пулемёт Владимирова танковый» – ред.) людина, яка буде його наводити. Тій людині, я думаю, треба “героя” давати за те, що вона там стоїть. Мені було б там лячно стояти на його місці. Він же там, мабуть, думає, як не впасти, а не як цілитись.
— Плюс він вразливий, а ви ж під час походу всі всередині знаходитесь?
— Тут все броньоване, так, і вікна броньовані. Взяти навіть камеру, через яку ми прицілюємося. Я за три кілометри бачу – чи людина палить. Чітко бачу. Вона також працює у тепловізійному режимі. Зручно по теплових мішенях працювати. Кораблі вночі світяться дуже добре.
— Так як вам вдалося так дістатися до самої Керчі непоміченими?
— Чесно, я не знаю. Ми наче там особливо і не хитрували. Коли з Бердянська вийшли, нас тут прикордонник чекав. Ми теж повз нього за чотири милі пройшли, він мусив нас побачити. І наче помітив – ми на радарі бачили, що він спочатку в наш бік пішов, але потім якось нас загубив. Покрутився – і пішов під Бердянськ. По факту їм нічого було би нам пред’явити. Море-то “спільне”, як вони кажуть. Вони ж до Бердянська ходять на три милі. Спільне? Ну так, спільне. І ми тоді можемо туди ходити. Ну, побачимо ще, що вони зараз після цього походу утнуть. Я дивився російські новини... Ну, про катери нічого не говорили. Але ті, хто у нас на Донбасі слухає перехоплені переговори іншої сторони, вони розповідають що, здається, багатьом росіянам буде зовсім непереливки тепер. Їх там розносять наліво і направо. Як вони примудрилися «провтикати» два катери прямо у себе під носом?
— Ми тільки-но були у морської піхоти тут у Водяному, так вони всі говорять про вас. Кажуть, горді за вас. І що ваша операція піднімає бойовий дух воїнам на суші.
— Про наші катери багато говорили. Мовляв, ну що там ваш цей катер, хлопці, вам треба великий корабель. Підсумок ви бачили вчора. Два катери, хоч і не надто швидкі, можуть показати у морі. Так, швидкості реально не вистачає. Якби була ще й швидкість, я не знаю, що тут у цьому Азові можна було б робити. Наводити порядок можна було би двома катерами наліво і направо.
— Нині експерти кажуть, що для України найоптимальнішим є створення “москітного флоту” з невеликих катерів, які здатні швидко з‘являтися і зникати. Як ви ставитеся до такої ідеї?
— Я вам так скажу. Якщо якісь великі цілі – одразу ж два катери будуть мінус. Два екіпажі мінус. Ясно, війни без втрат не буває. Звичайно, потрібні також ракетні кораблі. Так, щоби за кілька кілометрів можна було працювати. Я от вивчав історію. Коли розпочиналась “Буря у пустелі”, американці війська вводили, вони ж спочатку авіаносну групу ставили під Іраком. Уявіть собі, що таке авіаносна група. Це не лише авіаносець, а й мінімум два есмінця у супроводі, три фрегати, мінімум два підводних човни і два кораблі забезпечення. Це авіаносна група.
Катерки, трохи більші за мій, які, щоправда, мали керовані ракети, такі як ПТУРи, тільки побільше калібром, вони відігнали цю групу. Вони підійшли, пару разів вальнули, відійшли, заправились, отримали ракети, ще кілька разів вальнули. По результату – поки не з’явилися там маленькі американські катерки, група мусила відійти.
Тобто такий катер може себе показати, причому – серйозно. Хоча, звичайно, не факт, що з ним буде потім. Людський фактор теж десь може зіграти. Знаєте, я пояснюю своїм бійцям, які кажуть – мовляв, от у росіян є такі ракети, інші, великокаліберні й т.ін. Я їм пояснюю: повірте, там теж сидить така сама людина. Вона ще й, певно, там спить, на пульті куняє. І нічого не бачить. Людський фактор може зіграти – як у мене, так і у них. Все залежить від реакції.
ДІТИ ВИРОСЛИ
— Коли ти вступав у морську академію, ще у 2012 році, ти ж навряд міг передбачити, що будуть реальні військові дії, що буде така ситуація, як зараз в Азовському морі?
— Я може десь глибоко у серці розумів, що така ситуація може бути. Але я знав, на що йду. Мій батько 27-й рік в армії. Він теж свого часу випустився з військово-морського училища. Але він, щоправда, моряком не став, він служив за іншим напрямом. Він мене намагався відмовити. “Подумай-подумай”, “не треба - не треба”, “подумай-подумай”, – казав мені. Я спочатку навіть до НАУ вступив на бюджет. А потім подумав: “Ну ні, хотів бути моряком, значить треба йти до кінця!”. Якщо чесно, подумати, що прямо таке буде – не міг. Але навіть коли у 2013-у році все починалося, я не думав, що аж так різко все зміниться, що доведеться нам піти в Одесу. Не думав, що багато моїх товаришів залишаться там. В основному, мої товариші теж були із Західної України, як і я. От вони там позалишалися. Кримські, навпаки, повиїжджали.
— Ти не шкодуєш, що зробив такий вибір?
— Ні, абсолютно не шкодую. Як красиво ці слова не звучали б, але за свої слова справді треба відповідати. Ну і, звичайно, у мене тут дім, сім’я, батько військовий. Як це було би: я на тій стороні, а він – на цій? Хоча у мене багато родичів у Росії. У мене лише мама з України. Вони мені там розповідали тоді, мовляв: “Дядя Саша, все ми тобі допоможемо, все у тебе буде нормально”. Я їм сказав: “Дякую, не треба”. І що з Одеси сюди перейшов – не шкодую. Тут можна отримати бойовий досвід. Він потім і на великому кораблі знадобиться. В Одесі бували теж страшні ситуації, але все-таки не було такого прямого контакту. Товариш у мене тут перевірений (командир “Лубнів” – ред.). Ходимо разом, знаємо – що очікувати один від одного.
— Під час співання гімну в Севастополі ви обидва там були?
— Так, всі були. Але не всіх показали.
— Що мотивувало цих молодих людей у Севастополі заспівати гімн у ту хвилину?
— Наскільки я пам’ятаю, це вийшло спонтанно. Ніхто нічого не планував. Ніхто не підбивав нас. Навпаки, заганяли: “Заховайтеся, щоб вас ніхто не бачив!”. А наші начальники, які перейшли на ту сторону, дуже боялися, щоби ми прапор російський не зірвали. Російських начальників понаїжджало там. Говорили нам, мовляв: “Давай будемо служити на благо Росії, стипендія тисяча доларів буде”. Ну ті, хто залишилися, отримали свою стипендію тисячу доларів. Один раз.
— Але матеріальне забезпечення там краще? Якщо чесно казати?
— Якщо чесно, то так. Зарплати, квартири, матеріальне забезпечення у них краще. У нас із цим поки якось розібратися не можуть.
— Ні для тебе, ні для інших це не було аргументом?
— Та багато чого обіцяли. Ну от, наприклад, ротному – він кримський татарин – обіцяли, що він у Севастополі залишиться. Ну так, залишився – на кілька місяців. А потім на Далекий Схід його відправили.
— Батько гордиться тобою? Що ти став командиром МБАКу?
— У батька у самого була мрія служити на флоті, але якось у нього не склалося. Ну, не знаю, певно, так.
— Чи не стільки гордиться, скільки хвилюється?
— Напевно, не знаю. Та він сам пройшов дві “гарячі точки”, і сам розуміє – що до чого. “Кажи, як справи? Ага, я все зрозумів”. Шифровками говорити не треба, все і так розуміє. Мама нервує, звичайно. Папа каже: “Кажи мені, я розумію все. Що розповісти мамі – я знайду”.
— А про цю операцію дізналися по факту?
— Ну, ця операція – я не знаю, наскільки вона була таємна. Ми лише думали, що раніше трохи підемо. Ну, ми ж прекрасно розуміли – кому їх тут зустрічати? Хто, як не ми? Ще на початку думали, що нас підколюють, типу: “Хлопці, а слабо під Керченським мостом пройти?” Ми тоді підійшли, думали – зараз підемо міст переходити. Я тільки подзвонив і сказав батькам, щоб не переживали, що зі мною кілька днів зв’язку не буде. Просто у росіян все дуже швидко пеленгується. Тому ми одразу всі телефони повідключали. У них же наші номери точно є, вони все вичислять. Але не у режимі польоту. Як показала практика, вони про нас таки не знали. Були навчання – минулого року десь, і там були різні засоби радіоелектронної боротьби. Пам’ятаю, як американці сміялися, коли наші дроти потягнули. За підсумком, наші станції американців потушили, поляків потушили, ще й своїх потушили. Ні у кого зв’язку немає, у нас – є. Тут на кораблях теж стоять такі станції.
МОРЕ БУЛО, Є І БУДЕ НАШИМ
— Якби ти міг звернутися зараз через нас до українського суспільства, і як командир українського броньованого катера на Азові, передати щось, – що би ти сказав?
— Ми не дамо росіянам зробити Азов своїм озером! Море було, є і буде нашим. А далі – подивимося. Може, ще й на Крим далі підемо. Віджимати назад. Та просто хочу запевнити, що все буде добре. І все-таки наша країна встане з колін. У нас все буде чудово.
Георгій Тихий, Київ
Фото - Маркіян Лисейко
