На весні 1995 року автор проходив службу в Боснії, на посаді командира спеціального взводу 240 осб, і під час несення служби на посту на території боснійських сербів, був захоплений разом зі своїми солдатами у полон (заручники) військовими підрозділами сербів...
Я, Мовчанюк Юрій Миколайович, капітан (на 1995 рік) ЗСУ, командир 2-го взводу 1-ої спеціальної роти 240-го окремого спеціального батальйону, який входив до складу миротворчого контингенту сил ООН (UNPROFOR – United Nation Protection Force) в республіках колишньої СФРЮ (Соціалістична Федеративна Республіка Югославія).
Підрозділи батальйону виконували миротворчі функції на території республіки Боснія і Герцеговина. База батальйону розташовувалась в столиці БіГ - місті Сараєво. Особовий склад 2-ї та 3-ї спеціальної роти ніс службу в мусульманських анклавах Горажде та Жепа відповідно. 1-ша спеціальна рота залишалась на базі в Сараєво та визначена частина несла службу на пунктах збирання зброї (ПЗБ) на території, яку контролювали боснійські серби.
Станом на травень 1995 року, я півроку проходив службу в Боснії, та виконував обов'язки начальника пункту збирання зброї «Зоря» (Weapon Collection Point). ПЗЗ розташовувався на території зруйнованого бойовими діями 1992-1993 рр, між військовими формуваннями боснійських сербів (ВРС – Войско Республіки Сербської) та АРБіГ (Армія Республіки Боснія і Герцеговина), заводу «Енергоінвест», який в свою чергу знаходився на містечку Іліджа (Ilidža).
Іліджа територіально є передмістям Сараєво, й на 1995 рік повністю контролювалась сербами й одночасно утримувала ділянку фронту з боснійськими мусульманами силами Іліджанської бригади ВРС.
Згідно мирного договору між військовим керівництвом ВРС та командуванням ООН в Боснії і Герцеговині, серби вимушені були відвести важку артилерію за межі 20-ти кілометрової зони від Сараєво, а бронетехніку та артилерію калібром нижче 120-мм здати на об’єкти підконтрольні миротворцям в межах міста.
З метою виконання завдань поставлених перед командуванням батальйону керівництво UNPROFOR, на ПЗЗ «Зоря» було створено чотири пости – три безпосередньо в місцях зберігання військової техніки та зброї ВРС, й один на КПП при в’їзді на територію заводу. До лінії фронту між підрозділами ВРС та АРБіГ в районі Ступ було двісті метрів.
Так на ПЗЗ «Зоря» під охороною українських військових на 4- постах перебувало:
Пост №1 (КПП при в’їзді до території ПЗЗ)
Пост №2 (будівля колишньої музикальної школи общини Іліджа)
- 4 одиниці 82-мм міномети
- 4 одиниці 120-мм міномети
зброя мінометної батареї Іліджанської бригади ВРС
Пост №3 (будівля цеху)
- 4 одиниці танка Т-55
- 2 одиниці БМП М80
- 2 одиниці БТР М60
військова техніка змішаного механізованого підрозділу Іліджанської бригади ВРС
Пост №4 (будівля цеху)
- 10 одиниць зенітних гармат різного калібру
- 4 одиниці ЗСУ М53/59 «Прага»
зброя та військова техніка зенітного дивізіону Іліджанської бригади ВРС.
Нижче приведені фотографі взяті з різних джерел, так наші фото були вилучені військовою поліцією ВРС, про це нижче.
Для контролю над дотримання домовленостей по запобіганню використання важкої зброї між ворогуючими сторонами на ПЗЗ «Заря» було виділено 2 офіцери (начальник ПЗЗ та офіцер медичної служби) та 14 сержантів та солдат.
База – 4 житлових контейнера, українського гарнізону розташовувалась на ділянці між будівлями виробничих приміщень заводу «Енергоінвест».
В контейнері №1 мешкали чотири миротворці обслуговуючого персоналу: два повари, зв’язківець та енергетик.
Контейнер №2: п'ять сержантів та солдат 1-ї зміни.
Контейнер №3: один офіцер (начальник ПЗЗ).
Контейнер №4: п'ять сержантів та солдат 2-ї зміни.
Бойове чергування здійснювалось встановленням постійних постів та патрулюванням. Періодичність змін постів – доба через добу. Кількість постійних постів 3. Перелік постів та сил та засобів, які були залученні на них:
Пост №1 (КПП при в’їзді до території ПЗЗ): 2 солдата, 2 БТР-70.
Пост №2 (будівля колишньої музикальної школи общини Іліджа): 1 офіцер, 1 солдат.
Пост №3 (будівля цеху): 2 солдата, 1 БТР-70
Пост №4 (будівля цеху) – контроль здійснювався візуально з поста №3 та періодичною перевіркою.
На кінець травня 1995 року, я перебував на ПЗЗ «Зоря» в якості начальника шостий місяць, а особовий склад приблизно четвертий. Взаємовідношення між сербським військовим керівництвом, військовослужбовцями та звичайними місцевими були гарні враховуючи наше спільне слов’янське коріння, схожість мови та релігійну ідентичність.
Зміна взаємовідношень між сербами та нами почалась відчуватись на початку травня, коли армія боснійських мусульман спробувала провести декілька наступальних операцій в районі Сараєво, які спровокували сербів на повернення важкої зброї на свої позиції в Сараєво, що в свою чергу підштовхнуло на низку офіційних заяв військового керівництва ООН та НАТО про можливість застосування бойової авіації по позиціям та військовим об’єктах армії боснійських сербів.
17-го травня приблизно о шостій ранку я отримав повідомлення через чергового зв’язківця з поста №3, що в цеху де перебували під охороною танки та БМП, спостерігається активність сербських військових, які виконують пробні запуски двигуні бойових машин. До цього моменти такі дії проводились, тільки по попередній домовленості та під нашим контролем.
Прибувши на пост з підсиленням, я впевнився що серби спробують вивести танки та БМП з під контролю миротворців. Мої спроби вступити в перемови з начальником бронетанкової служби бригади та командиром танкової роти поручником Гораном Вєлічковічем не мали успіху.
Вони мене сторонились, й вдавали вигляду що не розуміють моєї сербської, хоча з їх, до цього дня, слів за півроку спілкування з місцевими, досить пристойно говорив на ній.
Танки почали вихід з приміщення цеху, відсунувши бронею наш БТР-70 який перекрив їм вихід з воріт приміщення. По рації я дав наказ на пост№1 КПП перекрити виїзд з території заводу. Міри були досить смішні враховуючи неможливість порівняння вогневих можливостей Т-55 та нашого БТР-70, але так вимагала інструкція.
Серби вишукували свою військову техніку в колону, танки-БМП-ЗСУ «Прага», й висунулись в бік КПП, де перебувало чотири моїх солдати. Колона зупинилась, й сербські солдати оточили мене та моїх солдатів вимагаючи прибрати БТРи з їх шляху.
Збудженість сербів з кожною хвилиною збільшувалась, враховуючи надходження інформації, як я зрозумів з їх фраз, про атаки мусульман на позиції сербів. В такому протистоянні ми перебували три дні.
Серби колоною військової техніки перед нашим КПП, ну а ми в своїх БТРах. Результатом цього протистояння стало повернення танків, БМП та ЗСУ «Прага» на раніш вказані ООН пости, а ми змогли трохи відпочити після днів психологічного та фізичного напруження.
Необхідно вказати що на протязі цих тривожних днів, капітан Володимир Сніцар – офіцер медичної служби та всі сержанти та солдати, проявили найвищу ступінь відваги, витримки та навіть героїзму.
З цього дня почалось блокування ПЗЗ «Зоря» - мікрорайон Іліджа, ПЗЗ «Палуба» - мікрорайон Отіс та ППЗ «Кривоглавці» військовими підрозділами ВРС. Блокування постів полягала в тім, що серби не дозволяли проводити на постах ротацію особового складу, заборонили проїзд по свої території конвої ООН та закрили аеропорт Сараєво. Що в свою чергу призвело до припинення постачання продовольства, палива та питної води контингенту ООН в Боснії.
Через тиждень серби зробили послаблення й продовольство знову почало надходити до миротворців. 26 травня до ПЗЗ з інспекцією прибув командир 1-ї спеціальної роти підполковник Володимир Крючков на автомобілі КамАЗ-4310 з водієм, а з метою проведення інженерних робіт старший технік роти старший прапорщик Вячеслав Мірзоян на автокрані з водієм. Крім того зі батальйону з метою забезпечення питною водою прибула водовозка з водієм та прапорщиком старшим машини.
В цей день концентрація особового складу та техніки на посту була найвища за всі півроку мого перебування в Боснії. Цього дня серби змінили звичну для всіх практику й КПП, через які здійснювався перепуск військової техніки ООН до оточеного Сараєво, почали працювати тільки на виїзд.
Тобто миротворці ООН всіх контингентів могли тільки виїхати з території підконтрольній боснійським мусульманам, й таким чином опинялись на сербській території.
Українці, які в цей день у відрядженні на сербській території не змогли повернутись до бази батальйону в Сараєво, й вимушені були повернутись на ПЗЗ «Зоря», й всі були розміщенні на посту. Так пройшла ніч з 26-27 травня.
Приблизно о 10.00 почала надходити інформація про оточення сербськими військовими підрозділами та загонами поліції, ПЗЗ «Кривоглавці», який був розташований поблизу містечка Вогоща. Начальником ППЗ «Кривоглавці» був капітан Валерій Шляхта, командир 1-го взводу 1-ї спеціальної роти. По рації капітан Шляхта надав інформацію про висунення сербами ультиматуму – або здача зброї українцями, або вони починають обстріл пост гранатометами.
В цей час до нас на пост прибула делегація офіційних представників командування Іліджанської бригади ВРС. Делегацію очолював заступник командира бригади, а до її складу входили вищі офіцери Іліджанської бригади ВРС та поліції міста. Більшість офіцерів були мені знайомі, а з деякими наприклад як з начальником артилерії бригади підпуковником на ім’я Желько (я надаю сербську транскрипцію військових звань), офіцером по зв’язкам з ООН майором Слободаном Продановічем, доводилось товаришувати.
Разом з командиром роти підполковником Крючковим ми запросили сербських офіцерів до свого контейнера, для переговорів. Підполковник Крючков був досвідченим офіцером, ветеран Афганської війни, й командир батальйону Кировоградської бригади спеціального призначенні ГРУ ЗСУ.
Але після висунутого сербськими офіцерами ультиматуму – про негайну й безперечну здачу зброї та військової техніки, ми зрозуміли що ситуація переходить в фазу максимального загострення. Крім того офіцери заявили про бомбардування авіацією НАТО військових об’єктів поблизу сербського міста Палє.
За наказом підполковника Крючкова я вийшов на зв'язок, через радіостанцію з оперативним відділом штабу сектору «Сараєво» та черговим батальйону в Сараєво. Український зв’язківець в штабі сектору зафіксував інформацію й передав її до оперативного відділу командування військ ООН в Сараєво, а на зв'язок з командуванням батальйону довго не вдавалось вийти.
Через деякий час на зв'язок вийшов командир батальйону полковник Скляр, який почав вимагати від мене доповіді по ситуації на посту. Я виконав доповідь по вимогам сербів щодо нас, й запитав у командира батальйону які будуть його інструкції або вказівки щодо наших подальших дій.
Полковник Скляр вимагав вступити в переговори й запобігти здачі зброї. Я повідомив полковника про загострення ситуації й відмову сербів розглядати інші варіанти виходу з ситуації. Полковник Скляр почав на мене кричати не дотримуючись правил радіобміну, й кінці кінців нагадав про мою карну відповідальність в випадку здачі зброї.
Мій черговий зв’язківець залишився на зв’язку, а я повернувся до офіцерського контейнеру. Я спробував запропонувати сербським офіцерам варіант залишення нами поста на власній техніці й евакуацію до бази в Сараєво.
Офіцер по зв’язкам переговорив по рації з своїм командуванням, але судячи з його реакції він отримав догану, що до цього часу вони не примусили нас здати зброю. Сербські офіцери знову почали наполягати про негайну здачу зброї.
Зв’язківець повідомив що наш контингент на ППЗ «Кривоглавці» виконав вимоги сербів й здав зброю, після демонстративного пострілу з гранатомету сербським солдатом, поруч з постом.
Після ми попросили сербів залишити наш житловий контейнер, з метою проведення наради між нами. На нараду були запрошенні українські прапорщики. Командир роти підполковник Крючков встановив факт безвихідності нашої ситуації – сили були надзвичайно не рівні. З одного боку три БТР-70 та стрілецька зброя двадцяти офіцерів та солдатів, й з іншого особовий склад та бойова техніка Іліджанської бригади ВРС.
Після наради було прийняте рішення про здачу зброї. Біля поста в цей момент перебувало приблизно біля ста військовослужбовців ВРС та загін спеціальної військової поліції.
Черговий зв’язківець доповів – з штабу сектору «Сараєво» надійшло повідомлення про бій між французькими миротворцями та сербськими військовими. В наданій штабом сектору інформації вказувалось що в результаті бою біля чек-пойнту біля моста Врбаня між французькими миротворцями зі складу Французького іноземного легіону та загоном сербів є поранні та вбиті.
Я та підполковник Крючков наказали сержантам та солдатам, які в цю мить перебували на посту здати зброю військовим представникам Війська Республіки Сербської. Далі серби спробували роззброїти наших миротворців, які продовжували чергувати на своїх постах.
Необхідно вказати що навіть під сильним психологічним тиском сербських військових не передали своєї зброї без наказу старшого офіцера. Я наказав солдатам залишити свої пости й повернутись на базу, з метою контролю за особовим складом. Бійці повертались під посиленим озброєним конвоєм сербської військової поліції. Разом з підполковником Крючковим ми зустрічали солдат перед базою.
В цей момент серби не задовільнившись, нашими обіцянками здати зброю, оточили нас. Серби, яких було біля п’ятдесяти чоловік направили зброю на нас, й офіцер по зв’язкам з ООН, наказав негайно скласти зброю в противному випадку вони відкривають вогонь по нам. Напруженість ситуації закінчилась тим, що хтось з сербів спробував силою відібрати автомат у когось з солдат.
Я та підполковник Крючков стали між сербами та своїми солдатами. Почалась штовханина, а після серби по команді зробили кілька кроків назад у відкрили вогонь над нашими головами. Потім зброя була направлена нам в груди. Капітан Сніцар, наш медик, якого ми залиши на базі біля радіостанції, почувши постріли доповів в батальйон та в штаб сектору, що серби застосували вогнепальну зброю по нам. Зброю довелось здати, й повернутись на базу. Весь особовий склад ПЗЗ «Зоря», разом з миротворцями, які прибули на пост пізніше, тепер перебували на території поста.
По периметру поста серби встановили два танки Т-55 та два БМП, стволи яких були направлені на пост. Підполковник Крючков та водій автомобіля КамАЗ-4310, на якому командир роти прибув на пост, були супроводжені під конвоєм до місцевого відділку поліції, де провели ніч.
Решта солдат, сержантів, прапорщиків та офіцерів провели тривожну ніч в оточенні та під стволами гармат танків й БМП. На ранок командир роти та водій повернулись на базу, а до в’їзду бази підігнали автобус й наказали всім завантажуватись в нього. Серби дозволили взяти мінімум особистих речей.
Колона з поліцейського автомобіля, автобусу з миротворцями, вантажного автомобіля з солдатами ВРС, та ще одного легкового автомобіля поліції, висунулась за межі заводу «Енергоінвест».
В мікрорайоні Отіс, до автобуса завантажились капітан Юрій Лук’яненко та його солдати, які до цього несли службу на ПЗЗ «Палуба». Через годину в містечку Вогоща до нас долучились миротворці з ПЗЗ «Кривоглавці» під командою капітана Валерія Шляхти. Загальна кількість полонених склала приблизно тридцять чоловік.
Конвой почав рухатись довкола оточеного Сараєво, й через кілька годин прибув на військову базу боснійських сербів в місті Бієльня. Крім нас українців на плацу частини вже були англійці, французи, голанці, канадці та декілька військових спостерігачів з різних країн.
На нараді офіцерів було вирішено триматись разом й не дати можливість сербам розбити нас на групи. Серби отримавши відмову на поділення нас на декілька груп, наказали нам завантажуватись з кузов вантажного автомобіля, й знову під конвоєм військової поліції ми розпочали рух.
Ми здійснили переміщення більш ніж 300 км до міста Банья Лука. На території військово-навчального закладу ВРС нас вишукали на плацу й провели обшук. Вилущили шкіряні ремні, шнурки на берцях, предмети військового призначення, деякі особисті речі та фотографії зроблені на сербській території.
За наказом сербського командування нас почали дробити на групи й поступово вивозити за межі військової частини. На питання: «Куди направляються миротворці?», ми почули відповідь: «Що солдати та офіцери будуть розташовані на військових об’єктах Війська Республіки Сербської, й використовуватись в якості «живого щита» для захисту від бомбардувань авіації НАТО».
Я разом з солдатами Володимиром Портним, родом з міста Гадяч, Андрієм Юріковим, з Чернігова та Володимиром Євтуховим з Луганської області, були переміщені до міста Яйце (Jaice). Де згодом після кількох годинного очікування за гратами в місцевому відділку поліції, були переміщенні до військового шпиталю.
Я разом з солдатами Володимиром Портним, родом з міста Гадяч, Андрієм Юріковим, з Чернігова та Володимиром Євтуховим з Луганської області, були переміщені до міста Яйце (Jaice). Де згодом після кількох годинного очікування за гратами в місцевому відділку поліції, були переміщенні до військового шпиталю.
На ранок медичні сестри доставили на візку в палату сніданок, який складався з кусня хліба та напою, що нагадував за смаком наш компот тільки гарячий. Все це нагадало мені пайку в в’язниці , й тому я звернувся до старшого з наших охоронців, з вимогою покращення нашого раціону згідно вимог міжнародних конвенцій, які визначають порядок утримання військовополонених. Сербський поліцейський обіцяв передати звернення до свого командування.
Перший день пройшов без пригод, за виключенням того що покращення в їжі не було, а відвідування туалету проводилось під конвоєм озброєного охоронця. На наступний день на зміну військовим поліцейським, прибула нова зміна, яка складалась з чотирьох бійців місцевого відділку цивільної міліції.
За час проведений, а це півроку, на сербській території, я помітив що військові зі складу Війська Республіки Сербської, м’яко кажучи не дуже дружелюбно відносились до цивільної міліції. Й тому нові охоронці посилили режим утримання, й тепер відвідувати туалет дозволялось тільки по двоє.
О одинадцятій годині до нас прибув старший начальник місцевого відділку міліції, й трохи поспілкувавшись зі мною дозволив нам прогулянку за межами шпиталю.
Під супроводженням чотирьох охоронців ми вийшли на вулицю в пройшли, декілька десятків метрів, коли старший супроводжуючих нас міліціянтів наказ повертатись до будівлі шпиталю. На що я почав доводити йому що прогулянка на відкритому повітрі повинна складати мінімум одну годину. На командою старшого решта міліціянтів підвели стволи автоматів й погрожуючи зброє, почали тіснити нас до входу в шпиталь.
Один з міліціянтів спробував нанести удар дерев’яним прикладом мені удар в район грудей, я ухилився, а серб втративши рівновагу впав на землю. Решта бійців розцінили цей випадок як напад на їх товариша, й зняли автомати з запобіжників, й дослали патрон в патронник. Напруженість ситуації вдалось зняти, коли я наказав своїм бійцям повертатись до місця утримання.
Після цього випадку режим утримання, ще більш посилився. Нам заборонялось спілкуватись з сербами, заборонялось курити, а раціон харчування триразових порцій хліба та фруктового напою.
В ранці третього червня було помічене незвичайне збудження серед охоронників, й прислухавшись я зрозумів, що сербам вдалось збити військовий літак НАТО, й тепер сербські сили проводять інтенсивний пошук пілота, якому вдалось капітулювати (сюжет цього епізоду боснійської війни став основою для американського фільму «В тилу ворога»).
За кілька годин до нашої палати зайшов сербський офіцер, який представився як начальник військового гарнізону міста, й наказав мені вийти з ним для розмови один на один. Офіцер повідомив, що згідно наказів Головнокомандуючого Війська Республіки Сербської генерал-полковника Ратко Младіча, в разі фіксування засобами ППО ВРС, польотів авіації НАТО над сербською територією, він отримав наказ провести розстріл миротворців ООН, які перебувають на підконтрольній йому території, тобто нас.
В такому напруженому й небезпечному становищі ми перебували до 6 червня, коли з входу до палати була знята озброєна охорона й нас запросили до мікроавтобусу й повідомили що повертають до основної бази перебування наший військовослужбовців на військовій базі в місті Банья Лука.
За кілька годин ми були на місці, де радісно привітались з земляками. Ще за деякий час всі захопленні в полон українці були повернуті з різних куточків Західної Боснії, й ще за кілька годин нас запросили в комфортабельний автобус «Неоплан», а з повідомлення сербської сторони ми зрозуміли що нас будуть передавати владі Республіки Сербія. Автобус вирушив в путь.
Годин через сім-вісім ми прибули до міста Зворнік, де переткнувши міст через річку Дріна, були на території Сербії. Конвой з кількох автобусів в яких крім українців перебували миротворці Великобританії та Франції був зустрічний представниками ООН. Ще за півтори години нас доставили до бази відпочинку на річці Дунай поблизу міста Нові Сад. Нас розташували по будинкам й запросили до ресторану на вечерю.
Кожний з контингентів зустрічали представники дипломатичних відомств й посольств відповідно тих країн, чиї миротворці прибули до Сербії, крім наших дипломатів. Вже через годину по інформаційному каналу Сі-Ен-Ен, ми спостерігали як англійські миротворці, які розташувались в сусідньому будинку, «наживо» розмовляють зі своїми рідними в Англії.
За сніданком нам вдалось з’ясувати, у адміністрації бази відпочинку, телефон українського посольства в Белграді, й командир роти підполковник Крючков, повідом нашим дипломата про наше місце перебування та стан здоров’я українців.
Дипломати прибули, й виконали перепис наявного особового складу та адреса й телефони всіх миротворців, для оповіщення рідних. Необхідно відмітити що такі телефонні дзвінки були виконані, й наприклад моя дружина тільки від дипломатів в Белграді дізналась, де я був останні десять днів.
Згодом весь контингент був направлений до УКРБАТ-2, розташованого в місті Гліна, Республіка Сербська Краіна, а за місяць солдати та сержанти, із-за важкої бойової ситуації довкола Сараєво були відправленні до України, а офіцери повернулись до бази батальйону в Сараєво.
Грошових компенсацій від ОНН, ні один миротворець не отримав. Хоч певні плітки з приводу того що по статуту ООН миротворцям, які утримувались в якості заложників при виконанні миротворчих місії під егідою ООН, може надаватись грошова компенсація, й ця сума буцімто була перерахована на рахунки Міністерства оброни України, тривалий час ходила серед нас. Але чітко відповіді ніхто вже не взнає. Ні нагород, ні особливих пільг, ні навіть звичайного «Дякую», ніхто з нас не отримав..."
Використані джерела:
Українські миротворці в Боснії 1995р.