У 1992 році з метою сприяння політичному врегулюванню югославського конфлікту й задля захисту цивільного населення були розгорнуті Сили Безпеки ООН — UNPROFOR (англ. United Nations Protection Forces).
Генеральний секретар ООН звернувся до України із проханням ввести військовий контингент до складу сил ООН у зонах конфлікту. Верховною Радою України, 3 липня 1992 року, була прийнята Постанова №2538- ХІІ «Про участь батальйонів Збройних Сил України в Миротворчих Силах Організації Об'єднаних Націй у зонах конфліктів на території колишньої Югославії».
Наступного дня Міністр оборони підписав наказ про формування в смт. Гвардійське Дніпропетровської області миротворчого підрозділу — 240-го окремого спеціального батальйону. Формування проводилося на базі 93-ї гвардійської мотострілецької дивізії 6-ї гвардійської танкової армії (пізніше — 93-ї механізованої дивізії 6-го армійського корпуса Сухопутних військ Збройних Сил України).
Батальйон був сформований у рекордно короткий термін — за три тижні. При цьому було підібрано 400 чоловік особового складу, прийнято 95 одиниць техніки, одержано зброю, боєприпаси, тилове майно. Батальйон формувався як автономний підрозділ: своя кухня, своя лазня, своя пральня.
Частина батальйону (перша рота) за штатом була на БТР-70, інша на автомобілях ЗИЛ-131 (згодом всі вони були знищені під час обстрілу бази батальйону у серпні та замінені БТРами восени 1992 року).
У формуванні взяла участь вся Україна, особовий склад, переважно солдати строкової служби, підбиралися з різних частин у всіх регіонах. Пропонували від 500 доларів на місяць для рядових і до 800-850 для офіцерів (для порівняння, французькі солдати у перерахунку на долари отримували там 4000, а офіцери 8000).
Командиром 240-го осб був призначений полковник Володимир Сидоренко. Особовий склад формувався виключно на добровільних засадах. При зарахуванні враховувалася навіть думка батьків. Передбачався і резерв. І не дарма. Вже при завантаженні в ешелон прибули батьки одного солдата-строковика і зажадали, щоб їх сина повернули до частини. Що без проблем було зроблено.
полковник Сидоренко Володимир Володимирович, 1951 р. н.
закінчив Омське вище загальновійськове командне училище (1973 р., із золотою медаллю), розвідувальний факультет Академії ім.Фрунзе (1980 р.)
Офіцерську службу почав у Південній групі військ ЗС СРСР, де за чотири роки пройшов шлях від командира розвідувального взводу до начальника розвідки мотострілецького полку. У 29 років був призначений на посаду начальника розвідки дивізії (Білоруський військовий округ ЗС СРСР), в 35 — заступником начальника розвідки 6-ї танкової армії (1986 р., Київський ВО ЗС СРСР)
15 липня 1992 року два літаки з передовою групою 240-го батальйону на борту злетіли із Дніпровського аеродрому й взяли курс на Боснію. Група складалась з 42 осіб, старший — начальник Головного штабу – перший заступник головнокомандувача Сухопутних військ, генерал-майор Віктор Гудим.
З перших хвилин після приземлення в Сараєво стало зрозуміло, що війна йде сама справжня. Місто й аеродром знаходились під обстрілом. Практично постійно чулися вибухи та стрілянина. Працювали снайпери. Усі переміщення по аеродрому здійснювалися тільки бігом.
21 липня на станціях Вільне та Меліоративна (Дніпропетровська область) було проведене завантаження техніки на залізничні платформи. Два ешелони з технікою та майном батальйону через територію Угорщини прибули до місця розвантаження (станція Панчево за 35 км від Белграда) 25 липня 1992 року.
28 липня особовому складу була видана зброя, боєприпаси та бронежилети. Після інструктажу, проведеного французькими колегами-миротворцями, батальйон почав марш до місця дислокації.
29 липня 1992 року 240-й осб у складі 67 офіцерів і прапорщиків, 345 сержантів і солдатів прибув у Сараєво де замінив канадський батальйон. До завдань входили: охорона й забезпечення функціонування аеропорту, супровід конвоїв із гуманітарною допомогою як у місті, так і у віддалених районах країни, охорона району свого розташування, забезпечення ремонту систем водо- та електропостачання.
Батальйон розміщався в «казармах Тіто» — колишньому військовому училищі. Чотириповерховий будинок зі зруйнованим верхнім поверхом було виділено для розквартирування особового складу. Вікна заклали мішками з піском, провели деякий ремонт приміщень, організували навіть кімнату відпочинку та спортзал. Правда, періодично туди залітали кулі під час вуличних перестрілок сербів і мусульман.
“
По прибуттю до «казарм Тіто» за нашою армійською традицією, вишикувались на плацу, і керівництво почало речі толкати. Тільки довго це не змогло тривати, усе ближче і ближче почали шарудіти й ухати міни...ст.л-т Михайло Савченко, 2 рота 240 осб
У казармах постійно перебувала тільки рота забезпечення, взвод артрозвідки і частина 1-ї спецільної роти, інші підрозділи несли службу на пунктах збирання зброї, блок-постах, доставляли продукти й паливо в заблоковані райони, охороняли й супроводжували конвої, проводили розмінування та антиснайперські заходи, збирали розбиті машини.
Крім українців у секторі «Сараєво» перебували представники ще майже тридцяти країн.
Специфічним завданням було ведення артилерійської розвідки. Для цього в складі 240-го осб було два АРК-1 — артилерійських радіолокаційних комплекси, призначених для розвідки вогневих позицій і контролю стрільби артилерії (пусків ракет) по цілям. Змонтований на шасі гусеничного тягача МТ-ЛБ, комплекс дозволяє вести розвідку стріляючих мінометів на дальності 12-13 км, реактивних систем залпового вогню — на 12-20 км, гаубиць — на 7-9 км. За допомогою АРК повинен був здійснюватися контроль за виконанням договору про припинення артилерійських обстрілів житлових районів Сараєво (у ході виконання завдань АРК були неодноразово обстріляні й згодом виведені з ладу).
По прибуттю в Боснію й Герцеговину, підрозділи 240-го осб негайно піддалися численним нападам і обстрілам з боку ворогуючих угруповань. Деякі аналітики й історики стверджують, що перший (в історії сучасної української армії) бій наші військовослужбовці провели 4 квітня 2004 року в Республіці Ірак. Роблячи такі заяви, вони забувають про збройні зіткнення підрозділів 240-го осб, коли українським миротворцям довелося застосовувати всі види штатної зброї для захисту себе й місцевого населення від нападів добре озброєних формувань і угруповань, розблокування позицій і блок-постів батальйону, знищення снайперів і забезпечення евакуації загиблих і поранених.
Уже через два дні після прибуття - 31 липня, в результаті провокації, організованої мусульманами в аеропорту була обстріляна позиція артилерійського комплексу. У той день мусульмани поставили в безпосередній близькості з нашим комплексом свій міномет і відкрили вогонь по сербах. Серби відкрили вогонь у відповідь, і одна із мін потрапила в бліндаж розрахунку АРК. У результаті сім чоловік були важко поранені.
Старший лейтенант Сергій Топиха вмер від ран у госпіталі у Німеччині. Рядовому Карпенко, що одержав важке проникаюче поранення в голову, у Франкфурті було зроблено кілька операцій, після чого він був відправлений в Україну. Інші п'ятеро військовослужбовців пройшли лікування у французькому військовому госпіталі в Загребі і продовжили службу.
Через тиждень — 7-го серпня було обстріляно мінами розташування батальйону. Вісім чоловік одержали поранення різного ступеня важкості, а також згоріла автомобільна техніка батальйону. Був поранений і командир батальйону Володимир Сидоренко. 20-го серпня, у розташуванні батальйону від кулі снайпера загинув прапорщик Віктор Салохин.
Техніка для заміни знищеної, восени була доставлена з України транспортним літаком «Мрія».
Невдовзі надійшла інформація, що готується напад з метою заволодіння зброєю батальйону. Командир зв'язався з Дніпром (Дніпропетровськом) і запросив автоматичні станкові гранатомети, сигнальні міни, колючий дріт, спеціальну дріт-путанку.
Отримавши все це, батальйон облаштував загородження у районі розташування, а командир спеціально допустив витік інформації, щоб у воюючих сторін пропала спокуса нападу.
10 жовтня 1992 року, в районі передмістя Сараєво – селища Іліджа (Ilidža) один з бронетранспортерів потрапив на мінні загородження. Мінне загородження було розкладено прямо на асфальті, вздовж трамвайних колій. Їх було добре видно, тому сержант Василій Лєсніченко вирішив вивести свою машину з небезчної зони.
Почав вилазити з люку - обстріляли, не вийшло. Спробували виїхати користуючись тріплексами - і тут БТР-70 номер 19 зачепив кілька мін.
Від вибуху, одразу загинув кулеметник КПВТ рядовий Олександр Марченко - його тіло викинуло разом з баштою. У водія були роздроблені обидві ноги - згодом їх ампутували, а зв'язківцю відірвало ногу. У сержанта було вісім переламів, проте він, не зважаючи на отримані пошкодження, одразу взявся витягувати з палаючої машини поранених, згодом їх евакуювали до шпиталю сербським військовим.
Невдовзі до місця пригоди прибула підмога з розташування батальону на двох бронетранспортерах, проте ворожий обстріл продовжувався.
На запити до ворогуючих сторін, про припинення вогню, обидві сторони (серби й мусульмани) заявили, що зброї по миротворцях не застосовують. Тоді за тілом загиблого вирушив заступник комбата з технічної частини підполковник Трясак, і зміг евакуювати його до своїх.
Тільки за три місяці місії було вже троє вбитих та понад двадцять наших миротворців поранено.
Командир батальйону отримав телеграму від Міністра оборони України Костянтина Морозова. Її текст Володимир Сидоренко запам'ятав на все життя: «Командиру батальйону доповісти про доцільність подальшого перебування батальйону в Сараєво». Це означало, що вся відповідальність за здоров'я і життя наших військовослужбовців тепер лягає на плечі командира батальйону. Сидоренко зібрав офіцерів і сказав: «ми, військові, вчилися для того, щоб воювати. Але якщо хтось хоче виїхати, нехай напише рапорт». Ці слова передали і рядовим. У результаті рапорти написали всього 3-4 людини.
Незважаючи на тяжкі умови, у яких опинилися наші миротворці, вони продовжували виконувати поставлені завдання. Крім миротворчих завдань, особовий склад брав участь у відновленні й реконструкції лікарні й школи, ремонті доріг, ліній електропередач, трамвайної лінії й трамвая, наданні медичної допомоги місцевому населенню.
За чотири місяці ними вже було проведено більше 800 конвоїв з гуманітарним вантажем. До числа найуспішніших миротворчих операцій батальйону можна віднести забезпечення безпеки роботи аеропорту, установлення демілітаризованої зони в районі населеного пункту Жепа, евакуація 5 тис. чоловік під час наступу сербів, відновлення електромереж.
19 листопада 1993 року Верховна Рада України прийняла постанову про збільшення чисельності контингенту Збройних Сил України в миротворчих силах ООН на території колишньої Югославії. Відповідно до цього рішення почалося формування й підготовка 60-го окремого спеціального батальйону («Укрбат-2»).
19 квітня 1994 року 60-й осб прибув до Сараєва. Батальйон був першим підрозділом, що, відповідно до розпорядження керівництва UNPROFOR, було уведено у заблокований мусульманський анклав у районі Горадже. 60-й осб із оперативною групою 240-го батальйону за підтримкою підрозділів ЗС Великої Британії, Франції, Норвегії, РФ і Єгипту ввійшов у зону активних бойових дій між сербськими й мусульманськими формуваннями. Присутність 60 осб призвела до зниження напруженості в районі й ослаблення бойових дій.
У липні 1995 року українцями була проведена успішна евакуаційна операція мирного населення із зони загострення ситуації. В анклаві Жепа українські миротворці виявилися під перехресним вогнем боснійсько-сербського корпуса «Дрина» та мусульманських підрозділів. Ось частина повідомлення, відправленого в Київ 24 липня:
“
24.07.95 р. У районі чек-пойнта №1 йшли бої між сербами й боснійцями… В 14:20 від командира спеціальної роти надійшло повідомлення: «За одну годину на анклав Жепа впало 60 мін. Ведеться вогонь із танків, кулеметів і снайперської зброї. Розстріляно будинок поліції, багато вбитих і поранених. Уночі передбачається напад на позиції роти. Палива й води немає… В 17:00 командир боснійської бригади запросив від командира роти виставити особовий склад в особливо небезпечних ділянках для захисту від сербів…
Особовим складом батальйону, незважаючи на відсутність підтримки з боку ООН і НАТО, була почата операція по евакуації мирного населення із зони загострення ситуації. У результаті більше п'яти тисяч чоловік були успішно виведені, при цьому втрат серед українців не було, попри те, що в ці дні кількість жертв у регіоні перевищило дев'ять тисяч чоловік.
Читати також: Захоплення українських миротворців боснійськими сербами у Боснії 1995-го
У другій половині 1995 року було ухвалене рішення про припинення повноважень місії UNPROFOR. У вересні-грудні було скорочено та виведено частину українських миротворчих підрозділів, скорочена кількість штабних офіцерів у керівному апарату місії. Додому відправилися 60-й осб та 15-й окремий вертолітний загін, що також виконували завдання на території колишньої Югославії.
21 листопада 1995 року в США, на авіабазі Райт-Петтерсон (Дейтон, штат Огайо), була підписана угода про мир у Боснії й Герцеговині, а в середині грудня у Парижі підписаний відповідний договір.
Згідно Резолюції РБ ООН від 15.12.95 № 1031 подальша підтримка миру в регіоні покладалась на багатонаціональні сили IFOR (Сили виконання угоди) під керівництвом НАТО. О 11.00 20 грудня 1995 року в сараївському аеропорту пройшла офіційна церемонія передачі повноважень. Прапор ООН на флагштоку був замінений прапором НАТО.
У грудні 1995 року 240-й окремий спеціальний батальйон був переданий до складу IFOR.
Після Дейтона відбувся перехід від політики вмовляння до політики примушення до миру. До того часу на території Боснії й Герцеговини існувало офіційне перемир'я, що його фактично дотримувалися тільки до настання темряви. Після 20 грудня все стало різко мінятися. Уже в перші дні підрозділу НАТО за підтримки танків почали зачищати контрольні пункти на лінії зіткнення сторін. Міжнародним силам IFOR були надані більші повноваження щодо застосуванню зброї для припинення порушень порядку, що привело до фактичного припинення яких-небудь активних дій ворогуючими сторонами.
У грудні 1996 року 240-й окремий спеціальний батальйон був переданий під юрисдикцію Сил стабілізації НАТО SFOR (по червень 1999 року). У березні 1997 року 240-й осб передислокований із м. Сараєво в Боснію й Герцеговину в населений пункт Врапчичи (недалеко від м. Мостар).
Із червня 1999 року батальйон виконував завдання в складі сил KFOR і був виведений до України у листопаді 1999 року.
Усього за час перебування 240-го окремого спеціального батальйону на території колишньої Югославії проведено 14 ротацій особового складу (у складі UNPROFOR шість ротацій).
Загинули в Югославії (Сили ООН з охорони (СООНО-UNPROFOR) 1992-1995):
- Молодший сержант Андрій Валерійович Бікасов - застрелений однієї з протиборчих сторін в Горадже в 1994.
- Рядовий Олександр Іванович Власенко - загинув в Сараєво 16 квітня 1993 під час мінометного обстрілу.
- Рядовий Рональд Богданович Жур
- Сержант Валерій Анатолійович Казьянов
- Старший прапорщик Олександр Дмитрович Кочубей
- Рядовий Олександр Вікторович Марченко - загинув 10 жовтня 1992 при підриві бронетранспортера на міні
- Рядовий Павло Петрович Павляк
- Старший сержант Олександр Адамович Полтава - загинув при підриві на міні-пастці
- Рядовий Павло Леонтійович Постолакій
- Рядовий Олег Абдулович Сібагатов
- Підполковник Віктор Семенович Сливний - загинув при підриві на міні в Жепе 11 серпня 1993.
- Старший прапорщик Віктор Олександрович Солохин - убитий 20 серпня 1992 пострілом снайпера в розташуванні батальйону (Сараєво).
- Старший лейтенант Сергій Миколайович Топиха - поранений 31 липня 1992 під час мінометного обстрілу в аеропорту Сараєво, помер в госпіталі в Німеччині
- Старший прапорщик Сергій Федорович Хмелевський
- Рядовий Едуард Валентинович Яковлев
Використані джерела:
Роман Туровец. "240-й окремий спеціальний батальйон". Сайт "8 корпус": www.ak.inzt.net/index.php/peacekeepers/30-240osb [неактивний]
Воєнно-історичний форум: UKRBAT-1 UNPROFOR (240 окремий спеціальний батальйон ООН)
Центр миротворчества - Савченко. "Воспоминания"
Украинские миротворцы в Югославии
Днепр вечерний. «В Боснии сначала все было мирно, как сейчас в Украине»