 |
Тривалий час українські офіцери в складі Спільного центру координації та контролю (СЦКК) за припиненням вогню на ротаційній основі виконують завдання в окупованому Донецьку. Про те, як проходить служба наших військових в оточені російських найманців, розповів капітан 3-го рангу Володимир Грабинський. |
Нас зустріли на «нулі», на ділянці поблизу Донецька. Ми перейшли «стрічку» й поїхали в штаб СЦКК, розташований в одному з приватних будинків. Обшукали нас двічі: спочатку на першому блокпосту, а потім уже в самому штабі. Забрали мобільні телефони й флешки. Ми розмістилися, трохи перепочили, бо вже через кілька годин наш перший виїзд в район обстрілу.
Поїхали у військовій формі, попросили зняти лише шеврони. Супроводжували нас: БТР з бойовиками, представники російського СЦКК та їхнього МНС, а ще два офіцери ФСБ постійно знаходилися поруч. У населеному пункті, де ми мали зафіксувати обстріл, нас зустріли, м’яко кажучи, неприязно. Хтось перед цим люб’язно нашептав, що привезуть полонених «укрівських» артилеристів. Спочатку якась бабуся налетіла зі стандартними фразами: «Фашисти, бандерівці, вбивці!», потім людей побільшало, відповідно й зріс градус напруги. Зрештою дійшло до того, що в якийсь момент нашій охороні довелося розганяти найбільш розлючених жителів. Після цього випадку нам заборонили працювати у формі.
Загалом перед нами стояло завдання фіксувати обстріли й передавати дані нашій стороні СЦКК. Ми не дуже-то здивувалися, коли про деякі з них нам або просто не говорили, або не пускали на місце «прильоту», аргументуючи таке рішення «військовою таємницею».
Жили і працювали ми на околиці Донецька, тому було добре чути, що окупанти застосовують важке озброєння. Звичайно, ми намагалися вплинути на ситуацію через російських офіцерів СЦКК, але ті запевняли, що це ведуть вогонь Збройні Сили України. До речі, розрізнити по звуку «вихід» і «приліт» здатні навіть напівглухі...
Майже кожного дня пропонували тісніше співпрацювати з росіянами. Перші декілька тижнів працювали без Інтернету, але навіть коли він з’явився, всі контакти із зовнішнім світом жорстко контролювалися. Телевізор ми не дивилися принципово: там не транслювалося жодного українського каналу, а після перегляду «сепар-новин» починала боліти голова. Користуючись цим, росіяни вигадували різні нісенітниці, щоб нас подратувати.
Якось під час сніданку підходить до мене ефесбешник і каже: «Ми прорвали вашу оборону, і війська прямують на Київ. Через декілька днів тобі не буде куди повертатися». Я мовчу, дивлюся на нього з посмішкою, бо знаю, що він таким чином розважається. Із наступних його слів розумію, для чого взагалі починалася ця розмова: «Ти справляєш враження розумного хлопця й усвідомлюєш, що ви приречені. Отже, маєш шанс покращити своє життя: тобі потрібно лише прийняти правильне рішення».
На такі пропозиції завжди відповідав однаково: «Я не зрадив у Криму, то чому ви думаєте, що з того часу щось для мене змінилося?» Після цих слів зазвичай вони замовкали до наступної, не менш «унікальної» пропозиції.
Обробляли вони нас постійно. Думаю, що навіть приязне ставлення російського генерала, який керував у Донецьку російською стороною СЦКК, теж було елементом гри. Він увесь час наголошував на тому, що ми справжні офіцери, і намагався у всіх питаннях піти нам назустріч. Показово принижував при нас «офіцерів» так званих республік — такий собі добрий дядько. Утім, вірити доброті окупанта так само небезпечно, як і поцілунку гадюки.
Окрім росіян, які входили до складу СЦКК, ми неодноразово бачили людей у російській військовій формі, новенькі КАМАЗи, БТРи, танки — все це одразу впадало в око. На запитання, звідки тут усе це, вони з посмішкою відповідали, що, мовляв, «знайшли в шахтах» або «купили у воєнторзі».
Поблизу нашого будинку було розташовано якийсь підрозділ. Ці вояки навіть шеврони ЗС РФ не знімали. Що то за військові були, не знаю, однак декілька разів бачив, як вони виїжджали на техніці, зібрані по-бойовому, у напрямку «нуля». Ми мали змогу поспілкуватися із російськими інструкторами, які тренували танкові підрозділи. Ці типи теж не приховували, хто вони, казали, що за день роботи на Донбасі отримують 60 доларів надбавки до основної зарплати. І хоча росіяни не люблять США, все ж таки перевагу в фінансових розрахунках надають саме американській валюті.
Що стосується тих місцевих, які служать у НЗФ ОРДЛО, то мені здалося, вони геть деморалізовані. Російські куратори ставляться до них із відвертою зневагою: зарплатня невелика (за моєю інформацією — до 14 тисяч рублів), яку інколи не виплачують по декілька місяців, а піти звідти не можуть — бояться розправи.
Взагалі народу на вулицях міста небагато, але всі якісь затуркані та зневірені. Одного разу, прямуючи на точку, ми спостерігали таку картину. На узбіччі дороги стоїть недешевий джип, до нього під’їжджають місцеві «беркутівці», під стволами автоматів виводять з іномарки двох чоловіків, кладуть їх на землю, а самі сідають на їхні місця й кудись їдуть. Наш супровід мовчки за всім цим спостерігав. Коли ж «беркут» залишив місце пограбування, ефесбешники підійшли до нещасних автовласників, про щось із ними поговорили, потім повернулися, й ми теж поїхали далі. На запитання, що це було і чому вони не втрутилися, просто відповіли: «Це не наша справа». Ось таке воно, непередбачуване життя на окупованих територіях...
Використані джерела:
Народна армія, №35 (5515) 31.08.2017
