Які таємниці зберігає Галузевий державний архів СБУ і чи може пересічна людина з ними ознайомитися? Як з’ясувати долю діда чи прадіда, яких забрали посеред ночі, а їхні сліди загубилися на Колимі чи в підвалах НКВС?
На ці та інші запитання кореспонденти видання «Народна армія» попросили відповісти директора Галузевого державного архіву СБУ Андрія Когута.
— Матеріали нашого архіву охоплюють період від 1918 року, коли була створена ВНК по боротьбі з контрреволюцією, і до останніх днів існування Радянського Союзу, — говорить Андрій Андрійович. — У нашому розпорядженні близько 800 тисяч справ, з яких близько 250 тисяч зберігаються в Києві, а решта — в регіонах. Вони стосуються різних за статусом людей та подій.
Найбільший масив архіву — кримінальні справи на репресованих у 1920–1980 роках діячів української культури, політиків. Зокрема в Києві їх зберігається на понад 100 тис. осіб. Це, наприклад, справи Юрія Тютюнника, Миколи Куліша, Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола та їхніх однодумців.
Читати також: В Україні забезпечать вільний доступ до архівів репресивних органів комуністичного режиму
Одним із таких вражаючих прикладів є справа під шифром «Весна». Вона складається із 3449 томів, і по ній проходять тисячі осіб, як правило, військових командирів РСЧА, яких називали «колишніми». Тобто вони розпочинали службу ще в царській армії. 328 основних фігурантів цієї справи були засуджені до смертної кари або різних строків ув’язнення. Поштовхом до започаткування справи став приватний лист, перлюстрований особливим відділом 21-ї дивізії, що дислокувалася в Сибіру. На думку чекістів, він мав виразний «антирадянський характер» та начебто свідчив про існування в Конотопській окрузі повстанської організації.
Маємо фонд друкованих видань КДБ: підручники, брошури, за якими чекісти вчилися боротися з «ворогами народу». Є документи творчих спілок, організацій, з якими боролися чекісти. Насамперед це ОУН і УПА. Документи, які є в нашому розпорядженні, переконливо свідчать: організатором і натхненником страшних злочинів проти власного народу був компартійний режим та його вожді, а каральні органи старанно виконували їхні вказівки.
Яскравим прикладом є «Справа 376», яка зберігається у фонді друкованих видань та насправді є «антологією» трофейних документів ОУН та УПА. Чекісти зібрали всі документи у 86-томну справу. За цими матеріалами можна вивчати боротьбу українських повстанців проти окупаційного режиму. Ця справа повністю оцифрована та доступна всім зацікавленим на сайті наших партнерів — Електронного архіву українського визвольного руху avr.org.ua.
— Пане Андрію, кажуть, що напередодні розпаду Радянського Союзу до Москви було вивезено чимало документів, де висвітлювалася діяльність каральних органів…
— У середині 80-х років, з початком демократичних перетворень у СРСР, чекісти неофіційно аналізували весь цей процес, намагаючись передбачити фінал. Коли ці перетворення почали супроводжуватися в деяких республіках відкритими виступами проти компартії, вони дійшли висновку, що для них це може закінчитися погано.
Можливо, у зв’язку з цим 1990 року було видано наказ № 00150, який зобов’язував чекістів провести чистку архівів, що й було зроблено. До речі, чистки архівів проводилися і раніше.
— Які саме з них було «почищено»?
— Насамперед ті, які компрометували саме керівництво СРСР, а також людей, які користувалися в суспільстві моральним авторитетом, а насправді жили подвійним життям, співпрацюючи з КДБ. Це, зокрема, стосувалося окремих представників наукових кіл, творчої інтелігенції, церкви тощо. Загалом, чим ближче до сучасності — тим менше документів.
— Які причини того, що чимало справ, котрі показують хижацьку суть радянської влади та її каральних органів, усе ж не було вивезено до Москви чи знищено? Наприклад, щодо репресій проти творчої інтелігенції, голодомору 1932–1933 років.
— З приходом до влади Михайла Горбачова у квітні 1985 року почалося поступове відкриття правди про страшні злочини режиму: згадайте тодішні публікації в багатьох мас-медіа. Отже, не було гострої потреби приховувати те, що вже знали мільйони людей.
По-друге, у Москві до останнього не вірили, що Україна вийде з СРСР. Впевненість у цьому, на мій погляд, є причиною того, що величезна кількість документації залишилася в Україні.
— 2015 року парламент ухвалив пакет так званих декомунізаційних законів. Один з них — Закон України «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років». Що він передбачає?
— Закон, про який ідеться, є одним із тих, що мають унеможливити повторення в нашій історії будь-яких проявів тоталітаризму. Перефразовуючи відомий вислів, скажу так: не знаючи про трагедії минулого, які звели зі світу мільйони людей, ми не убезпечимося від їхнього повторення в майбутньому. І коли я чую, що доступ до архівів не сприятиме консолідації суспільства, то категорично не згоден із цим твердженням: українці повинні знати правду, якою б гіркою вона не була.
— Чи можна сьогодні нащадкам репресованих, чиї сліди загубилися в катівнях ВНК-НКВС-МДБ-КДБ, спробувати з’ясувати їхню долю?
— Звичайно: весь механізм цих пошуків якраз і виписаний у вищезгаданому законі. Для цього потрібно написати листа і надіслати його (звичайною чи електронною поштою) на адресу Галузевого архіву СБУ в Києві. На сайті СБУ є зразки таких звернень. У листі вказуються прізвище, ім’я, по батькові, дата й місце народження людини. Бажано назвати, якщо відомі, дату й місце арешту й де людина проживала перед арештом: будь-яка інформація, навіть другорядна, на перший погляд, може допомогти у пошуку архівних документів. Якщо вони збереглися, ми запросимо для ознайомлення з ними.
До речі, якщо людина зазнала так званого розкуркулення чи депортації, то слід звертатися до архіву МВС і його регіональних відділень. У нас зберігаються справи, як правило, за політичними статтями. Крім того, на початку 90-х років минулого століття справи про реабілітованих почали передавати в державні архіви. Туди ж потрапили справи остарбайтерів, тих, хто був у німецькому полоні й кого не судили за кримінальними статтями. Тому цими питаннями займаються обласні держархіви чи центральний архів.
— Чи часто звертаються до вас із проханням посприяти у з’ясуванні долі близької людини?
— Останнім часом таких звернень побільшало. Якщо, скажімо, 2015 року їх було понад 3100, то в першій половині 2017-го — вже понад 1700. Найчастіше до нас звертаються родичі постраждалих — понад половину від усіх звернень. Третина — науковці, решта — запити від громадських та державних організацій.
До речі, раніше існували обмеження на поширення інформації про нереабілітованих осіб. Сьогодні їх немає. Якщо людину в силу тих чи інших обставин не реабілітували, документи, які її стосуються, можна отримати і дізнатися, що з нею трапилося.
Наведу такий приклад. Якось до Києва приїхала 91-річна Казимира Чайковська — громадянка Австралії, колишня киянка. Вона прагнула знайти інформацію про родичів, зокрема про батька. Нам пощастило, що ці документи були безпосередньо в нас, тож ми оперативно їх знайшли. Наступного дня ми передали їй копії справи її батька Юліана Чайковського, якого заарештували ще в 20-ті роки минулого століття. Його історія насправді дивовижна. Колишній військовий австро-угорської армії Юліан Чайковський з 1915 по 1919 роки перебував у Сибіру. Його неодноразово заарештовували, коли він намагався доїхати до рідного містечка Сторожинець (Чернівецька область). Сидів у в’язницях в Бендерах, Івано-Франківську, Львові. Відбував покарання на Соловках за підозрою в шпигунстві на користь Польщі та Румунії. Потім приїхав до Києва, де одружився, а в 30-х роках його знову заарештували. Відтоді сліди губляться. Ми, власне, знайшли слідчу справу і матеріали допиту Юліана Чайковського, проведеного працівниками ВНК в Одесі 1921 року.
— А як вчините стосовно людей, котрі не бажають оприлюднення інформації, яка їх стосується?
— Усе залежить від конкретного випадку: якщо є на це правові підстави, то інформація з архіву не вийде.
— Свого часу до вас звернувся один з колишніх офіцерів МДБ, який брав активну участь у боротьбі з УПА, причетний до загибелі відомого художника-повстанця Ніла Хасевича. Він вимагав засекретити до його смерті всю інформацію, яка стосується його служби в МДБ-КДБ…
— Був такий випадок. За законодавством, інформація про працівників комуністичних спецслужб не може бути засекречена чи обмежена в доступі. Наскільки відомо з медіа, громадські активісти намагаються притягти цього чоловіка до відповідальності за його діяння в повоєнні роки на теренах Західної України.
— Чи існує хоча б гіпотетична ймовірність того, що колишні чекісти, руки яких по лікті в українській крові, таки відповідатимуть за свої злочини?..
— Це складне питання. Маємо тут розрізняти дві площини: моральну та правову. З позицій моралі наше суспільство вже дало належну оцінку виконавцям репресій, більше того, засудило їх на законодавчому рівні. Що стосується правової оцінки, то тут відповідь мають дати кваліфіковані юристи. Варто також пам’ятати, що багатьох із тих, хто причетний до масового знищення людей, наприклад, у 1937–1938 роках, уже давно немає серед живих.
— Останнім часом, особливо напередодні 9 травня, російські мас-медіа широко тиражують думку про тісну співпрацю українців із німецькими окупантами, мовляв, українські поліцаї розстрілювали військовополонених, євреїв у Бабиному Яру. Чи є у вашому розпорядженні документи, які спростовують чи підтверджують ці твердження?
— Нагадаю, що в роки Другої світової війни німці створювали допоміжні поліцейські підрозділи в усіх окупованих країнах і в республіках СРСР, також і в Росії. Окупанти набирали поліцаїв серед військовополонених і місцевого населення. Ними ставали росіяни, білоруси, українці, представники інших національностей, які проживали тоді на теренах СРСР.
Йшли в поліцію не лише «колишні петлюрівці і буржуазні націоналісти», як стверджувала протягом десятиліть більшовицька пропаганда, а й представники органів радянської влади. Наприклад, учорашні міліціонери.
— Сьогодні чимало публікацій присвячено непростим українсько-польським стосункам у роки Другої світової війни й у повоєнний час. А що містять на цю тему документи?
— Погляди на одні й ті ж події польських та українських істориків, політиків часто діаметрально протилежні. Ми звинувачуємо поляків у нищенні українців. А вони — нас. Документи, що є в нашому розпорядженні, свідчать, що це була кривава трагедія обох народів. Над з’ясуванням фактів мають працювати історики двох країн, а не політики, які намагаються заробити на цій трагічній темі політичні дивіденди.
— Віктор Янукович, прийшовши до влади, намагався згорнути зусилля свого попередника Віктора Ющенка, спрямовані на відновлення гіркої правди про наше минуле. Архів СБУ не потрапив у поле його зору?
— Звісно, потрапив! Одним із перших своїх указів він звільнив з посади директора архіву Володимира В’ятровича, який тепер очолює Український інститут національної пам’яті. Було дано вказівку щодо призупинення розсекречення архівних справ, які стосувалися не такого вже й далекого, але страшного минулого. Наприклад, припинили наповнення електронного архіву СБУ новими документами.
Впевнений: коли б не Революція гідності, українці не мали б того доступу до архівних справ, який є сьогодні. Більше того, чимало сторінок з нашого минулого ще довго б залишалися під грифом «Таємно» чи «Цілком таємно».
Згадайте випадок із Русланом Забілим — директором львівського музею «Тюрма на Лонцького», експонати якого розповідають про знищення у червні 1941 року співробітниками НКВС арештованих. Руслан, який є активним дослідником трагічних сторінок нашої історії, приїхав до Києва, щоб зустрітися з тодішнім головою СБУ. І його затримали просто на залізничному вокзалі, звинувативши в розголошенні державної таємниці!
— Так, я добре пам’ятаю той випадок. Але для чого було затримувати пана Руслана?
— Для того, щоб на його прикладі показати: в кожного, хто надто цікавитиметься трагічним минулим, виникнуть великі неприємності. Але тоді на захист Забілого виступили політики, відомі діячі культури, історики, також і закордонні. І влада дала «задній хід», не наважившись запроторити його до буцегарні. Правда, вилучені в Руслана Забілого документи йому повернули лише після втечі Януковича до Росії…
— На будівлі Національного архіву США викарбувано: «Демократія починається тут». Під цими словами слід розуміти те, що вільний доступ до інформації сприяє демократичному розвитку країни і суспільства. Скажіть, будь ласка, пересічний українець може ознайомитися з будь-якою справою, що зберігаються в архіві СБУ?
— Зараз є повний доступ майже до всіх справ, що в нас зберігаються. Триває оцифрування архівних документів. Наразі в «цифрі» доступно лише 5%, але ця кількість постійно зростає. В нашому читальному залі ви можете ознайомитися з електронними копіями документів, фотознімків з історії каральних органів та їхніх «підопічних», а також з матеріалами, які відображають трагедію голодомору 1932–1933 років, діяльність УПА, дисидентський рух в Українській РСР тощо.
— Чинним законодавством передбачено створення Галузевого архіву Українського інституту національної пам’яті та передачу до нього документів, які сьогодні зберігаються в архівах СБУ і МВС. Як просувається ця робота?
— На виконання Закону «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років» СБУ розпочала підготовку архівних фондів СБУ для передачі їх до архіву Інституту національної пам’яті.
Документи репресивних органів будуть відкриті, їх буде передано до Українського інституту національної пам’яті. Інформація про масові порушення прав людини, репресії та злочини комуністичного режиму буде відкрита. Це один із ключових запобіжників, щоб тоталітарні практики та методи не повторилися більше ніколи.
— Наприкінці липня 1937 року з’явився наказ НКВС СРСР № 00447 «Про репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів», який наступного дня був затверджений Політбюро ЦК ВКП(б). Чи можна сьогодні говорити про кількість українців, які стали його жертвами?
— За оцінками істориків, було засуджено 198 918 осіб, з яких близько двох третин — до розстрілу. Решту відправили до в’язниць і таборів, розташованих у віддалених районах СРСР. Повернулися звідти далеко не всі.
Вироки за І категорією означали «розстріл», за ІІ категорією — ув’язнення в таборах НКВС СРСР. Первинний ліміт для УРСР за І категорією становив 26 150 осіб, але в січні 1938-го був збільшений до 83 122 осіб. Із проханням про додаткові ліміти в Москву неодноразово зверталися вищі чиновники України, зокрема наркоми внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський та Олександр Успенський.
У ті страшні часи було покарано понад 500 тисяч так званих куркулів — селян, які любили свою землю й уміли на ній працювати. Точну кількість репресованих, а також і розстріляних, що вкрай важливо знати суспільству, і сьогодні назвати складно. Адже різні джерела подають різну статистику. Важко прийти до єдиного знаменника. Одне можу сказати: робота в цьому напрямку триває, адже в нас не проведено роботи щодо уточнення кількості жертв тоталітарного режиму, як це зробили в країнах Балтії.
— Чи містить архів дані про місця масових поховань «ворогів народу»?
— У нас є кримінальні справи по місцях розстрілів і поховань. Їх дуже багато. Ми знаємо, що є ще чимало місць, які нам невідомі, адже останки людей, убитих катами НКВС, знаходять і досі.
— Чи є сьогодні в архіві СБУ документи, які стосуються радянського минулого і досі залишаються засекреченими?
— Згідно з чинним законодавством усі документи періоду 1917–1991 років, що висвітлюють діяльність МНК-ДПУ-НКВС-МДБ-КДБ, з 21 травня 2015 року є відкритими для кожного громадянина України. Водночас окремі з них залишаються таємними. Річ у тому, що за часів Януковича низку документів було засекречено вже під українським грифом «Таємно» або «Цілком таємно». Стосовно них потрібно провести процедуру розсекречення, що ми й робимо. Але відповідно до певних процедур процес цей є тривалим. Зрештою українці отримають доступ і до них.
— Дякую, пане Андрію, за цікаву і змістовну розмову.
Інтерв’ю провів Сергій ЗЯТЬЄВ (Народна армія)
