У вересні 2014 року я спостерігав за танковим боєм з вершини пагорба в Маріуполі, в Україні.
Я побував на цьому полі бою, коли було підписане перше припинення вогню, 5 вересня 2014 року. Я був свідком пустки скупчених, знищених танків та бронетранспортерів. І десятків мертвих солдатів, які нагадували мені гіпсові форми мертвих у Помпеї, те, як вони здавались застиглими в русі у мить смерті.
Конфлікт, який був тоді, і продовжується сьогодні, це справжня війна.
Nolan Peterson @nolanwpeterson,
колишній пілот сил спеціальних операцій та ветеран бойових дій в Іраку та Афганістані - іноземний кореспондент Daily Signal, що знаходиться в Україні. Надіслати електроного листа Нолану.
У перші місяці війни, слідуючи за регулярною армією України, звичайні українці щодня наповнювали ряди партизанської армії, що припинила наступ об'єднаних російсько-сепаратистських сил, які в той час рухались через Донбас.
>>> Примітка редактора The Daily Signal: Ця стаття являє собою стенограму виступу Нолана Петерсона, іноземного кореспондента Daily Signal, на щорічному саміті робочої групи Сполучених Штатів та України у Вашингтоні, округ Колумбія. Що відбувся, 15 червня, за підтримки Американської ради зовнішньої політики (American Foreign Policy Council), Центру американсько-українських відносин (Center for U.S.-Ukrainian Relations) та Українського конгресового комітету Америки (Ukrainian Congress Committee of America). <<<
Це була народна війна - приклад суспільства, якому не потрібно було нав'язувати війну пропагандою, спонтанним органічним усвідомленням того, що Батьківщина опинилася під загрозою.
Український народ, а не його армія, відбив російське вторгнення 2014 року на Донбас.
І ось, через три роки після початку війни, і через два роки після припинення вогню згідно «Мінська-2», українські солдати все ще перебувають там у траншеях, під виснажливими щоденними ракетними та артилерійськими обстрілами, мінами, вогнем танків та снайперів, в статичній війні, який здається, не має кінця. В основному воюють з окопів та укріплених позицій на довжиною близько 250 миль вздовж ліній фронту на Донбасі. Це бій на відстані, коли солдати навряд чи бачать, з ким вони воюють.
Це страшний вид бою, в якому я ніколи не брав участі за свою кар'єру в якості пілота спеціальних операцій ВПС в Іраку та Афганістані.
Домовленості про припинення вогню у лютому 2015 року, відомі як «Мінськ-2» є фарсом. Війна все ще триває, і солдати і цивільні, з обох сторін, все ще вмирають і отримують поранення майже щодня.
Тим не менш, війна посилила Україну, її громадян та її солдатів, і довела, що країна готова і бажає боротися за свою свободу.
Протягом років моїх воєнних репортажів, українська військова еволюція була вражаюча.
У 2014 році українська армія була силою без керівництва, із персоналом та оснащенням, якими нехтували 25 років, що цілеспрямовано руйнувалася корумпованими урядами, підконтрольними Москві.
За останні три роки, під час війни, Україна зробила свої Збройні Сили другими за величиною в Європі, що включають близько 250 тисяч військовослужбовців активної служби та 80 тисяч резервістів. На європейській частині континенту більша лише російська армія.
«Це схоже на будівництво човна, коли ви вже вийшли на море», - сказав мені Люк Коффі, директор Центру зовнішньої політики Фонду «Спадщина».
Крім того, Україна збільшила військовий бюджет на 23% після початку війни. Сучасний оборонний бюджет України - близько 6 мільярдів доларів - становить приблизно 6 відсотків валового внутрішнього продукту країни. І військові витрати планується збільшувати приблизно на 10 відсотків щорічно.
В даний час Україна експлуатує понад 2800 танків, порівняно з 423 у Франції, 407 у США та 408 у Німеччині.
Аналогічним чином, арсенал України складається з 625 реактивних систем залпового вогню - у порівнянні з 44 у Франції, 42 в США та 50 в Німеччині.
Тим не менше, хоча Україна має численну перевагу перед іншими європейськими державами в частині військ та звичайних озброєнь, її техніка потребує модернізації. Значна частина арсеналу ще часів «холодної війни».
Багато автоматів Калашникова, які використовують українські війська, мають серійні номери 1970-х років, деякі 1960-х років.
Проте на відміну від «холодної війни», стратегічна військова доктрина України сьогодні визначає Росію як найвищу загрозу безпеці країни. Отже, Київ відновлює свої військові сили з конкретною метою захищатись від російського вторгнення та прийняття стандартів НАТО до 2020 року.
Для модернізації Україна реконструює свій військово-промисловий комплекс.
У 2015 році Україна була дев'ятою країною серед найбільших експортерів зброї. У 2016 році українські контракти на експорт зброї виросли на 25 відсотків з рівня 2015 року, і склали близько 750 мільйонів доларів.
Президент України, Петро Порошенко, закликав Україну стати одним із п'яти найбільших країн-експортерів зброї в світі до 2020 року.
Однак, на мій погляд, оновлення воійськово-промислового комплексу України було помилковим.
Конгломерат націоналізованого оборонного виробництва України, «Укроборонпром», зосередився на побудові демонстраційних виробів, таких як танки, складні ракетні системи та бронетранспортери. Тим самим розпорошуючи обмежені кошти для вирішення практичних потреб бою.
Наприклад, після більш ніж двох років статичного конфлікту ще не існує жодних військових мобільних хірургічних медичних підрозділів за лінією фронту для надання первинної медичної допомоги пораненим. Українські військові транспортують поранених розбитими дорогами, часто в кузові цивільних машин, щоб доїхати до найближчої лікарні для медичної допомоги.
Українські війська як і раніше значною мірою залежать від неурядових організацій та цивільних добровольців за такими речами, як бойове медичне навчання, окремі аптечки, бронежилети, уніформу, їжу та воду.
У більшості випадків українські солдати все ще використовували паперові карти Радянського союзу на полі бою. Хоча деякі підприємливі студенти університетів створили додатки для планшетів, які можна використовувати для цілевказання артилерії на цифровій карті бойових дій.
Але солдатам ще треба купувати планшети самостійно.
У фронтовому місті Маринка українські війська повинні використовувати електрику з місцевої енергосистеми, оскільки через три роки війни уряд ще не надав їм генераторів.
Навіть щось таке, просте та недороге, як модифікація безпілотних дронів для розвідки та наведення мінометів, все ще виконується цивільними добровольцями. У більшості це патріотичні студенти «вищів».
Суть справи: український військово-промисловий комплекс підривається корупцією. В цілому, він більше налаштований на створення експорту озброєння, ніж задоволення потреб українських військ на місцях.
Уряд України виділив 2016 року 13,5 млрд. Гривень (близько 500 млн. доларів) для ремонту, модернізації та виготовлення нової зброї для своїх збройних сил.
Проте «Укроборонпром» заявляє, що отримує лише одну третину від цієї суми від уряду, і працює на менш ніж половині своїх виробничих потужностей.
Тим не менш, незважаючи на недостатнє матеріальне забезпечення, в Україні зараз існують боєздатні збройні сили, які борються у конфлікті, в якому майже всі діючі американські війська не мають бойового досвіду.
Позиційна війна, танкові бої, артилерійські та ракетні боєприпаси - українська армія має багаторічний досвід боротьби з традиційною війною без авіаційної підтримки, невисоких можливостей повітряної медевакуації та обмежених поставок. Вони звикли перебувати на слабкій стороні бою. Це не звичне місце для більшості американських військ.
Українці також мають багаторічний досвід захисту від російської гібридної війни, включаючи кібератаки та цільову пропаганду. Коротше кажучи, Україна має великий досвід, якому, американські військові та їх союзники, якщо вони мудрі, повинні навчатися, щоб зрозуміти, якою буде війна з Росією.
Війна в Україні - це приклад вивчення російської гібридної війни. І українські війська, з обмеженими можливостями, імпровізували успішну оборону проти неї.
Після трирічної війни, в якій загинуло понад 10 тисяч українців, моральний дух українських військ залишається високим. Хоча вони втомилися після трьох років війни в складних умовах.
Щоразу, коли я відвідую фронт, я питаю українських солдатів, за що вони борються. Протягом трьох років нескінченного бою їхні відповіді не змінилися.
Вони кажуть, що борються за свободу своєї країни. Вони вважають, що якщо б вони поклали зброю, залишили свої позиції і пішли додому, то Росія просто вторглася б за ними.
Підкреслюючи цю екзистенційну загрозу для Батьківщини, українське суспільство стало мілітаризованим у зв'язку з війною.
По всій країні цивільні особи регулярно збираються на вихідні для військової підготовки. Вони складаються з мережі партизанських сил, які називаються батальйонами територіальної оборони, які можуть бути швидко мобілізовані для захисту від російського вторгнення.
Ця загальнолюдська захисна думка, яка врятувала Україну від катастрофи у 2014 році, обіцяє затяжний партизанський конфлікт, якщо Росія коли-небудь знову почне великий наступ в Україні.
Українці мають волю до бою. Вони довели це, коли боролися і вмирали за свою свободу, наодинці, проти другої по силі армії світу, Протягом більше, ніж трьох років. Але їм потрібна допомога.
На сьогоднішній день США надали Україні таку технологію, яка виявилась корисною на полі бою. Я спостерігав за українськими військами, які користувалися американськими дронами Raven [RQ-11B Raven® («Ворон») - ред.], на лінії фронту поблизу міста Мар'їнка, щоб націлювати свої миномети на позиції та транспортні засоби противника.
США також забезпечили українські війська контрбатарейними радарами, які зараз використовуються для захисту деяких військових позицій.
Однак вони не використовуються для захисту цивільних територій, таких як міста Мар'їнка та Авдіївка, які часто потрапляють під ракетні та артилерійські атаки.
Український військовий чиновник сказав мені: «Це озброєння, хоч і нелетальне, вважаються зброєю, тому ми не розміщуємо їх у житлових районах чи містах, щоб не провокувати ворожий вогонь і не ставити під загрозу безпеку цивільних осіб, які там мешкають».
Багатолітнє питання, яке стоїть тут, у Вашингтоні, полягає в тому, чи повинні США надавати Україні летальну зброю. Виходячи з того, що я бачив, і з розмов з українськими чиновниками, смертоносна зброя США буде на цьому етапі більше символічним жестом. Але це могло б послати Москві тверде повідомлення про рішучість США захистити Україну від більшої агресії.
Це також буде підтвердженням на право будь-якого народу, незалежно від сфери впливу, в якій він опинився, обирати свою власну долю.
І все ж, щоб дійсно змінити ситуацію на полі бою, що існує сьогодні, українським військам все ще потрібні такі основні речі, як бронежилети, окуляри нічного бачення, шифровані радіоприймачі та комплекти першої медичної допомоги.
Останнє, перш ніж я завершу.
Коли, в червні 2015 року, я перебував серед українських військових у Пісках, я подружився з вражаючим 19-річним солдатом на ім'я Данило Касьяненко. Він боявся, що війна руйнує його душу, він сказав мені, що бачив занадто багато жахливих речей, щоб коли-небудь стати щасливими знову.
Через два місяці після того, як я зустрів його, мінометний обстріл вбив Данила, в окопах на сході України.
Вчора я надіслав електронного листа матері Данила, Марині, і написав, що я тут у Вашингтоні, щоб розповісти людям про війну і про те, за що загинув її син у бою.
Вона відповіла мені: «Дякую. Весь світ повинен дізнатися правду про війну в Україні. Ви робите те, що можете, щоб запобігти смертям наших хлопців».
Використані джерела:
The Daily Signal
