Удираючись в українські міста, російсько-більшовицькі солдати відзначалися звірячою жорстокістю: вбивали навіть за те, що людина була вдягнута у вишиванку чи мала інтелігентний вигляд.
Після жовтневого заколоту, перед тим як відправити в Україну більшовицьку орду, Ленін видав наказ: «Охопити агітаційною роботою якомога більше українців». Завдання — переконати населення в необхідності залишитися у складі радянської Росії. Ось як інструктував агітаторів сам Лев Троцький: «Пам’ятайте, що так чи інакше, а нам необхідно повернути Україну. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться, а з нею і Радянська влада, і ми з вами. Україна… тоді буде нашою, коли буде радянською, а Петлюра — вигнаний з пам’яті народу».
Після цього в Україну посунули, як саранча, більшовицькі пропагандисти й агітатори, «озброєні» червоними прапорами і завченими гаслами про «одвічну дружбу двох народів». А ще вони обіцяли робітникам і селянам заводи, землю і щасливе та заможне життя.
Коли знайомишся з архівними документами тих часів, одразу перед очима спливає наша сучасність, коли у Криму та згодом у містах Донбасу також з’явилися «чоловічки», щоправда, одягнені не в солдатські шинелі з червоними стрічками, а в зелені однострої та балаклави. Агітаційні заходи якісно реалізувало російське ТБ. Здається, що агресорам й вигадувати нічого не довелося: вони взяли на озброєння те, що вже було апробовано майже сто років тому.
26 грудня 1917 року «старші брати» захопили Харків. Тут росіяни створили маріонетковий «совєтський уряд України», намагаючись переконати світову спільноту в тім, що в Україні розпочалася громадянська війна, а вторгнення російських військ є лише виявом пролетарської солідарності. Потім вони захопили Лозову, Катеринослав, Полтаву, Глухів, Конотоп та інші населені пункти. Окупація цих міст супроводжувалася масовими розстрілами жителів і мародерством.
Ось як згадував ті події хорунжий Степан Львівський: «Більшовики не рахуються з людяністю зовсім, поводяться, як з окупованою місцевістю в повному розумінні цього слова. Вони вважають, що ми, українці, повинні вимерти, а вони тут господарюватимуть після цього».
Головною метою ворога був Київ. Для полегшення його захоплення більшовики та їхні агенти 28 січня 1918 року організували в місті повстання робітників, центром якого став завод «Арсенал». Проте цей заколот уже 4 лютого було ліквідовано. Заколотників не розстріляли, а відпустили по домівках, взявши з них обіцянку «більше ніколи не виступати проти рідної України».
Читати також: Бій під Крутами: відомі й невідомі сторінки
Тим часом під Київ підійшли муравйовці. Знекровлені попередніми боями, наші війська все ж боронили місто від озвірілих банд. Та сили були нерівні: ввечері 8 лютого 1918 року уряд і останні захисники відступили до Житомира. Наступного дня, як згадували очевидці, Київ заповнили «п’яні червоноармійці, які демонстрували свою зверхність, розмахуючи зброєю». А ще — виявляли звірячу жорстокість, вбивали навіть тих, хто розмовляв українською мовою чи був одягнутий у вишиванку або ж мав… інтелігентний вигляд! Історики схиляються до думки, що тоді було замордовано понад 5 тисяч людей.
Про наміри росіян на нашій землі свідчить звернення колишнього царського підполковника М. Муравйова, який перейшов на бік своїх ідейних ворогів — більшовиків:
«Ми йдемо вогнем і мечем встановлювати радянську владу. Я взяв місто (Київ. — Авт.), бив по палацах і церквах… бив, нікого не жаліючи. 28 січня Дума просила перемир’я. У відповідь я наказав душити їх газами…»
Розуміючи, що росіяни викликають в українців лють, Ленін відправив більшовицьким командирам телеграму такого змісту: «Негайно перелицювати наші частини на український манір. Треба заборонити Антонову (керівник наступу більшовиків. — Авт.) називати себе Антоновим-Овсієнком — він повинен називатись просто Овсієнко».
17 лютого більшовицький загін вирушив на Житомир, де перебувала Центральна Рада. Та під Бердичевим його перепинила Запорізька бригада, якою командував полковник К. Присовський. Зазнавши великих втрат, червоноармійці відступили. За кілька днів операції українських військ продовжилися на Сарненському напрямку. Після остаточного закріплення за собою лінії Житомир-Коростень-Олевськ українські частини зайняли Овруч та Звягель. Там вони й дізналися про укладення Брестського миру між державами Четвертого союзу, Україною і Росією. Потім у Сарнах командування наших сил налагодило зв’язок із представниками німецьких частин, які вступили в Україну, аби забезпечити виконання Росією умов Брестського договору, зокрема щодо виведення з наших земель російських частин.
Після цього наші війська на чолі з Симоном Петлюрою та Костем Присовським спільно з німцями і австрійцями провели успішні бої на Правобережжі й 1 березня 1918 року визволили Київ. Протягом кількох наступних місяців вони витіснили росіян і з Лівобережної України, а також з Донеччини і Криму. Вже у травні 1918-го територія України була повністю очищена від окупантів. За свідченнями сучасників, росіяни, залишаючи «Малоросію», нещадно її грабували. 12 червня радянська Росія уклала з Україною перемир’я. Так закінчилася перша окупація України. Але, як стверджував німецький канцлер Отто Бісмарк, «будь-які угоди з Росією не варті навіть паперу, на якому вони укладені», адже, залишивши Україну, більшовицький уряд почав готуватися до нової війни…
Підготував Сергій Зятьєв
Використані джерела:
Народна армія
