Як загинув командир 51-ї окремої механізованої бригади полковник Павло Пивоваренко
Трагічна історія т.зв. Іловайського котла досі залишається не розслідуваною. Військовий прокурор Анатолій Матіос, колишній міністр оборони України Валерій Гелетей та командувач Сектором Б, а нині – начальник штабу Сухопутних військ ЗСУ генерал Руслан Хомчак мають своє бачення того, що сталось.
Наріжним каменем їх, а разом з тим – і державної концепцій є те, що у трагедії значною мірою винна 51-а окрема механізована бригада, командир якої полковник Пивоваренко «зник», «можливо загинув», «є дані, що перейшов на бік ворога», і т.д. Коли ж про долю Павла Пивоваренка запитуєш у військових, які знали його особисто, вони зазвичай відповідають: «комбриг не вийшов з бою». Так навіть у кількох документах написали.
Проте, як міг зрадити полковник, який звільнив понад 20 населених пунктів, включаючи Северодонецьк та Лисичанськ, а також під командуванням якого було взято до полону російських десантників – чомусь ніхто пояснити не може.
51-а бригада теж ні в чому не винна, це героїчна частина, особовий склад якої ще навесні 2014 року вміщався на маленькому плацу у Володимир-Волинському. Було у ній всього кілька сотень військовослужбовців та цивільний персонал, набраний значною мірою з жінок.
Важкий початок
У першій половині квітня 2014 року до бригади стали прибувати мобілізовані, передусім – з Волинської та Рівненської областей, але були також з Івано-Франківщини та Херсонщині. У бригаді почали формуватись три батальйонно-тактичні групи, які незабаром відбули для бойового злагодження на полігон під Рівне. Військова техніка, яка надійшла на озброєння груп, була старих радянських зразків, та, в цілому – непогана, але здебільше востаннє випробувалась у 1988 році.
Отож, для використання у бойових умовах цю техніку необхідно було ще кілька місяців «доводити до розуму». Так само, як і людей – бо ж переважна більшість солдатів та офіцерів були звичайні люди «з гра жданки», які в більшості навіть за часів строкової служби стріляли з автоматів по кілька разів, не кажучи вже про опанування бойовою технікою. Попри це, 5-го травня 1-а та 3-я батальйонно-тактичні групи 51-ї бригади вирушили до Донецької області. 2-а батальйонно-тактична група аж до Іловайських подій залишалась у резерві на полігоні у Рівному.
У той час бригаду очолював полковник В. Яцків. Перед ним було поставлене завдання створити 9 блокпостів поміж населеними пунктами Донецької області: Курахове – Богоявленка – Вугледар – Павлівка – Єгорівка – Волноваха. Настрої місцевого населення у той час більше схилялись до підтримки сепаратистів. На місцевих впливали як зовнішні чинники: сепаратистська агітація про буцімто високі зарплати та пенсії у Росії; так і внутрішні: як виявилось, у Вугледарі та навколишніх містечках чимало «бізнесу» належало Сашє-«Стоматологу» -- старшому сину Віктора Януковича. Один з очільників місцевої міліції чесно зізнався військовим, що він та чимало його колег знаходяться «на зарплаті» у О.Януковича, та передусім будуть виконувати його накази.
До Волновахи колону 51-ї бригади просто не пустили: місцеві мешканці перегородили дорогу, та не дали техніці війти до містечка. Звісно, за тих умов ніхто не був готовий діяти агресивно, і офіцери 51-ї бригади отримали завдання вести роз`яснювальну роботу серед місцевих та намагатись уникати конфліктів.
Блокпости з 1-го по 4-й зайняли підрозділи 1-ї батальйонно-тактичної групи, з 5-го по 9-й – 3-ї. Приблизно 17-го травня до бригади надійшов наказ створити ще один блокпост – 10-й, в районі залізничної станції Велико-Анадоль. Серед військовослужбовців була поширена думка, що цей блокпост мав забезпечити відкриття в цьому районі ще кількох виборчих ділянок напередодні Президентських виборів 25-го травня 2014 року.
Саме тут, на 10-му блокпості, о 4:30 ранку 22 травня сталась трагедія, яка стала причиною усунення від командування бригадою полковника В. Яцківа. 10-й блокпост був складним у багатьох відношеннях, і саме тому на ньому особисто перебував командир 3-ї батальйонно-тактичної групи майор Леонід Полінкевич.
Зі слів одного з офіцерів 51-ї окремої механізованої бригади, який по гарячих слідах з`ясовував обставини того, що сталось далі, ситуація склалась таким чином. Увечорі напередодні трагедії Л. Полінкевич об`їхав на командирському УАЗикублокпости та повернувся на 10-й. Всього там перебувало трохи більше 20 військовослужбовців. Майор планував ужити всі заходи безпеки, та віддав наказ двом снайперам заступити у секрети – у полі навпроти дороги. Інші накази він не встиг віддати: несподівано зі штабу бригади приїхало два заступники Яцківа – старші за Полінкевича і за посадами, і за званнями. Ці двоє, аби, мовляв, не дратувати місцевих, наказали солдатам скласти всю зброю поміж наметами та накрити її плащ-накидками.
Незабаром прийшли місцеві мешканці, з якими офіцери та солдати сіли навколо багаття. Майор Л. Полінкевич був проти цих «посиділок», але вдіяти нічого не міг. Разом з водієм він пішов спати до УАЗу, що стояв при дорозі.
Ближче до півночі місцеві мешканці, як по команді, звелись на ноги та пішли. Військові залишились самі та розійшлись по наметах. А під ранок їх, сплячих, почали розстрілювати з автоматів та закидувати гранатами нападники - бойовики терористичного загону Бєзлєра. Першими загинули майор Л. Полінкевич з водієм – їх розстріляли сплячими прямо в УАЗі. Бійці, які були в наметах, теж практично не мали шансів уцілити від гранат.
Готовими до несподіванки виявились лише ті двоє снайперів, яких Л. Полінкевич завбачливо відправив у секрети. Саме вони пошкодили шини двом інкасаторським машинам «Приватбанку», на якому приїхали нападники. Вистрілявши весь боєкомплект, снайпери відійшли у «зельонку».
Вдалося уцілити тим двом офіцерам зі штабу бригади (вони ночували окремо) та кільком солдатам. Одному з офіцерів поталанило втікти, другий дістав легке поранення та разом ще з 3-ма переляканими та пораненими солдатами був схоплений терористами та приведений до Бєзлєра.
Останній випитував у полонених: чи є серед них механік-водій? Він хотів забрати з собою бодай одну БМП, яка була на блокпості. Серед уцілілих хлопців дійсно був механік-водій, але його не виказали, а сам він не зізнався. Є також версія, що, аби примусити полонених зізнатись, Бєзлєр застрелив одного з них...
Загін терористів зник так само миттєво, як і з`явився, і вже за кілька годин Бєзлєр хизувався на youtube арсеналом захопленої зброї. До Великої Анадолі виїхала допомога, але було вже запізно. Коли група швидкого реагування прибула на місце, у небі несподівано з`явилось кілька українських військових гелікоптерів, які, як казали потім – помилково, відкрили вогонь по підбитих снайперами інкасаторських машинах. На щастя, нікого з українських військовослужбовців вони не зачепили, але «речові докази» нападників необачно знищили.
Поміж іншим, досі кружляють чутки, буцімто ті гелікоптери таки вбили кількох наших солдатів, але це – неправда. Всього на 10-му блокпосту загинуло 16 офіцерів та солдатів.
Ця трагедія, яка сталась напередодні президентських виборів, стала причиною зняття з посади полковника Яцківа та початку цькування 51-ї бригади. При цьому не було взято до уваги, що два снайпери, залишившись один на один з ворогом, не злякались, а вступили у бій: підбили дві інкасаторські машини та, не виключено, когось з нападників поранили, або навіть убили.
23-го травня у розташування 51-ї бригади приїхав командувач Сухопутними військами генерал Пушняков, зривав з Яцківа погони та кричав, що навчить солдатів воювати. З наказу генерала 3-я батальйонно-тактична група та частина 1-ї знімались з блокпостів та відправлялись на навчальний полігон на Широкому Лані у Миколаївській області. Однак, друга частина 1-ї групи залишалась. Крім того, з добровольців 3-ї батальйонно-тактичної групи було створено батальйон «Колос», який також одразу повернувся до Донецької області.
Загалом, у складі цих підрозділів у зоні АТО залишилось 366 військовослужбовців. Попри те, що бригаду переводили на Широкий Лан згідно офіційного наказу, і в Донецькій області залишались «Колос» та підрозділи 1-ї батальйонно-тактичної групи, по військах пішов поголос, буцімто 51-а дезертувала.
Забігаючи наперед слід сказати, що незабаром «Колос» був відправлений у Луганську область – в район Станиці-Луганської. Саме тут 17-го червня двоє бійців 51-ї бригади, Володимир Крохмаль та Іван Ващеня, здійснили подвиг: коли їх танк був підбитий та опинився в оточенні терористів, а прилади бачення розбиті снайперами, вони підірвали себе, аби не дату змогу супротивнику заволодіти бойовою машиною. Правда, слід обмовитись, що подробиці цього бойового епізоду досі достеменно невідомі.
Підрозділ 1-ї батальйонно-тактичної групи, який залишився у Донецькій області, був підпорядкований командиру 72-ї окремої механізованої бригади, і в липні 2014 року брав участь у марші здовж українсько-російського кордону у бік КПП Ізварине. 4-го серпня, внаслідок постійних обстрілів з сусідньої держави (Росії) та оточення українських військ в районі прикордонного пункту Червонопартизанськ, на територію Російської Федерації змушені були перейти 435 військовослужбовців та прикордонників. Серед них були і трохи більше 50 бійців з 51-ї бригади. Попри те, що вони становили абсолютну меншість, і підпорядковувались командирові 72-ї бригади, на адресу 51-ї знов здійнявся шквал звинувачень у зраді.
Перемоги з новим командиром
Тим часом, наприкінці травня 2014 року, коли виведені з-під Волновахи частини бригади перебували на Широкому Лані, тимчасово виконуючим обов`язки її командира був призначений полковник П. Пивоваренко. До того Павло Васильович служив в управлінні бойової підготовки Сухопутних військ Збройних Сил України. Призначив його та представив бригаді командувач Сухопутних військ генерал Пушняков.
Полковник Пивоваренко був вимогливий до себе та до своїх людей. Військова служба для нього, була, без перебільшення – сенсом життя. Батьки комбрига рано пішли з життя, і тому він виховувався спочатку в інтернаті в Одесі, а потім – старшою сестрою. Дружина Павла Васильовича також працювала (і працює донині) – у Збройних Силах України.
Разом з двома дітьми вони мешкали у Києві – у гуртожитку. Коли почались бойові дії, полковник Пивоваренко сам наполягав, аби його відправили зі штабної посади у зону АТО. Перед від`їздом дружина пішла на ринок у Святошинському районі, де купила Павлу Васильовичу американську камуфляжну форму – мультикам, та гарної якості натівські черевики.
Оцей американській мультикам одразу почав мурижити очі багатьом військовослужбовцям 51-ї та їх родинам: бригада була у більшості одягнута у звичайний «дубок». Більшість тих, хто прийшов по мобілізації, це – пересічні люди, родинам яких було не по кишені витратити кілька тисяч гривень на мультикам. Крім того, роздобути натівську форму на Волині – теж не легко. Про полковника в американській формі почали кружляти чутки, буцімто він якийсь родич Пушнякова, і взагалі – штабний птах високого польоту.
У 20-х числах червня 2014 року управління 51-ї бригади та 3-я батальйонно-тактична група на чолі з полковником П. Пивоваренком відбули з Широкого Лану до Луганської області, де вже перебував батальйон «Колос». На полігоні залишилась 1-а батальйонно-тактична група.
В Луганській області бійці 51-ї бригади створити низку опорних пунктів. Найбільш «гарячими» з них були «опорніки» підполковника Василя Спасьонова на виїзді з м. Рубіжного (в районі смт. Стара Краснянка) та капітана Анатолія Шиліка – біля Кремінної. Супротивниками бригади були різні козаки, місцеве ополчення та загін «Призрак» Мозгового. Військовослужбовці 51-ї бригади ретельно розвідали обстановку, і полковник П. Пивоваренко був готовий до наступу. Однак, саме у той час Президент України П. Порошенко оголосив одностороннє перемир`я, а тому з наступом довелося почекати.
Лише 6-го липня підрозділам бригади дозволили перейти у наступ. Принагідно наведемо свідчення про комбрига одного з офіцерів, який у той час працював з Павлом Пивоваренком: «Він був завжди попереду, казав артилеристам: «ваша справа точно порахувати удари, моя – зайти та зачистити». Багато хто боявся, а він – ні. Пивоваренко важко спілкувався з артилеристами, бо сприймав дії артилерії, як піхотинець».
Тактика комбрига була: спочатку розносити позиції сепаратистів артилерією, а потім на БМП обходити їх піхотою та брати з-тилу. На цьому тлі у П.Пивоваренка виникали суто професійні конфлікти зі своїми підлеглими артилеристами, бо ті казали, що виконати накази комбрига саме так, як він хоче – неможливо. Але, в решті решт, якось всі знаходили спільну мову та діяли цілком успішно. «Кулаком» бригади став гаубичний самохідно-артилерійський дивізіон під командуванням майора Сергія Фураєва, який буквально «літав» попереду (як висловився один з учасників тих боїв).
У 20-х числах липня 2014 року 51-а бригада разом з іншими підрозділами звільнила міста Северодонецьк та Лисичанськ, а також важливий залізничний вузол станцію Попасна. Загалом бійці Пивоваренка повернули під контроль України понад 20 населених пунктів.
Втрати бригади були порівняно невеликими, мирне населення під час переможного наступу українських військ практично не постраждало. А ось у супротивника були досить великі втрати. Так, у центрі Северодонецька солдати 51-ї знайшли два великих автобуса, забитих доверху тілами загиблих сепаратистів та російських добровольців.
На жаль, 23-го липня під час звільнення Лисичанська загинув один з перших героїв бригади – підполковник Василь Спасьонов. Танк, на якому він був, потрапив під перехресний вогонь ворога, коли повертався з бойового завдання. В. Спасьонов був важко поранений та незабаром помер.
У тому ж місці загинули бійці Криворізької окремої бригади охорони громадського порядку Національної гвардії України: полковник Олександр Радієвський, підполковник Павло Сніцар та солдат Ігор Коцяр. Пізніше про цю історію багато писалось у пресі, а загиблі нацгвардійці О. Радієвський та П. Сніцар навіть були вшановані посмертним нагородженням званнями: генерал-майора та полковника. Проте про підполковника Спасьонова влада чомусь забула…
Загибель В. Спасьонова була болісно сприйнята серед військовослужбовців та членів родин 51-ї бригади. Почали кружляти плітки, буцімто Пивоваренко відправив людей Спасьонова без належної кількості боєприпасів, а потім, начебто, відмовився його рятувати. Пізніше обидва твердження були спростовані свідками, але ж плітка має властивість викликати у людей більше довіри, ніж правда. Наводили також слова комбрига, адресовані В. Спасьонову та іншим офіцерам, що вони, буцімто «едут на прогулку», але П. Пивоваренко завжди так жартував, коли хтось (або сам він) вирушав на бойове завдання.
Наприкінці липня 2014 року підрозділи, підлеглі безпосередньо П. Пивоваренку, а саме – управління, 3-й батальйонно-тактична, «Колос» та артилерійська групи 51-ї бригади, були перекинуті з Луганської області під Донецьк. Перед залишенням Сектору А комбриг, на вимогу начальства, сформував та передав для дій в районі Хрящуватого та під Луганськом групу підполковника Сулімова (4 танки Т-64 та 6 БМП), яка оперувала там аж до 10-х чисел вересня, в тому числі – брала участь у боях за місцевий аеропорт.
Під Донецьком частини П. Пивоваренка впродовж 5-11 серпня брали участь у боях за селище Марьїнку . Попри те, що взяття Марьїнки багато підрозділів приписують собі, за твердженням військовослужбовців 51-ї, остаточно оволоділа цим селищем саме їх бригада. Більше того, офіцери та солдати 51-ї бригади навіть без бою зайшли у Петровський район м. Донецька. Офіцери там навіть випили каву в одній із кав`ярень. Але несподівано надійшов наказ – повернутись до Марьїнки.
У Секторі Б, в районі Савур-Могили, у той час також знаходились 1-а батальйонно-тактична група 51-ї бригади, але П. Пивоваренку вона, фактично, не підпорядковувалась. 28-го липня ця група, спільно з підрозділами 30-ї механізованої та 95-ї аеромобільної бригад, мала брати участь у штурмі Савур-Могили. Але, чомусь, прибула туди не вчасно. 30-а та 95-а бригади стрімко взяли Савур-Могилу, сфотографувались на згадку, і пішли далі. Тим часом на висоту знов зайшли загони сепаратистів. 1-й батальйонно-тактичній групі довелось брати Савур-Могилу повторно.
Причому – двічі. Пізніше вона перебувала у с. Петровському – поруч із Савур-Могилою, а далі перейшла у резерв у район сіл Оленівка-Степне. Коли почалось російське вторгнення, 1-а батальйонно-тактична група 51-ї бригади, як твердять деякі українські генерали, дезертувала з зони АТО додому.
Після взяття Мар’їнки частинам 51-ї бригади, що були під командуванням полковника Павла Пивоваренка, надійшов наказ вирушити в район Іловайська. «Колос» залишався біля Донецька. Зі складу 51-ї бригади на підступах до Іловайська були зосереджені:
- 7-а, 8-а та 9-я роти 3-го батальйону;
- гаубичний самохідно-артилерійський дивізіон майора Сергія Фураєва (5 САУ);
- протитанкова батарея капітана Костянтина Коваля (5 гармат);
- мінометна батарея капітана Анатолія Шиліка (8 мінометів);
- танкова рота з 3-ма танками Т-64;
- допоміжні та технічні підрозділи.
Місцем зосередження частин 51-ї бригади, а також прибулих добровольчих батальйонів, був блокпост 39-06. Саме тут під час першого наступу на Іловайськ підірвався на міні один із наявних танків 51-ї. На щастя, екіпаж не постраждав: його викинуло вибуховою хвилею через відкриті люки.
Завданням 51-ї бригади в Іловайській операції було здійснювати разом з 40-м батальйоном «Кривбас» оточення міста. Тому вона планомірно споруджувала навколо міста опорні пункти.
22-го серпня 2014 року полковник П. Пивоваренко виїхав на ст. Дачна (Курахово), аби особисто прийняти 2-у батальйонно-тактичну групу 51-ї бригади, що прибула з Рівного. Група була укомплектована найгіршою технікою – все, що було на складах найліпше, вже давно воювало. Доки він перебував у розташуванні групи, було отримано перші дані про російське вторгнення.
Група отримала наказ вирушити на допомогу військам, що перебували в оточенні під Іловайськом. Аналогічні накази отримували й інші частини, але вони не змогли дістатись оточених. Єдиним, хто прорвався на допомогу своїм – був комбриг П. Пивоваренко. Однак, разом з ним до с. Многопілля прийшло лише кілька БПМ та вантажівок. Переважна більшість особового складу 2-ї батальйонно-тактичної групи, наразившись на перший обстріл, в якому загинув 1 та був поранений ще 1 солдат, повернула назад – до ст. Дачна. Ті, хто з комбригом прорвались на допомогу своїм, взяли участь у боях в районі селищ Дзеркального та Кутєйнікового.
Читайте також: Серпень 2014-го. Іловайськ. Частина І. Невиправдні сподівання на перемогу
Запеклі бої 51-ї бригади з російськими військами в районі населених пунктів Дзеркального та Кутєйніковим 23-26 серпня 2014 року – це яскрава героїчна та водночас трагічна сторінка історії, яка потребує окремого дослідження. Згадаймо лише, що на початку цих боїв протитанковій батареї капітана К. Коваля вдалося підбити кілька броньових машин російських десантників. 10 із них потрапили до полону, і потім відео з цими росіянами неодноразово транслювалось по телебаченню.
Цікаво, що представники українського політичного бомонду неодноразово заявляли, буцімто російських десантників захопили до полону та вивезли в наслідок якоїсь спеціальної спланованої операції. Насправді у захопленні та вивезенні полонених російських солдатів не було нічого «спецназівського». Їх доставили в тил разом з пораненими на машинах артилерійського дивізіону 51-ї бригади.
В іловайському пеклі
Після цієї події російські війська почали «замикати» котел під Іловайськом. У 23-00 24-го серпня вони відкрили вогонь з усіх видів зброї по розташуванню артилерійського дивізіону та допоміжних частин 51-ї бригади у Дзеркальному. Селище було оточено з усіх боків російськими танками.
Внаслідок чотиригодинного безперервного обстрілу було виведено з ладу більшість самохідно-артилерійських установок, а на додаток – вибухнули склади реактивної артилерії, розташовані у Дзеркальному. Рештки українських частин, які перебували у Дзеркальному, 25-го серпня мали здатись росіянам.
У ніч з 24 на 25 серпня зазнала важких втрат і мінометна батарея капітана Шиліка. Більшість особового складу батареї знаходилась на блокпосту 39-06 – що неподалік від Іловайська. Цей блокпост обстрілювався самохідно-артилерійськими гарматами «Нона», що перебувають на озброєнні повітрянодесантних військ.
Від одного з пострілів загорівся тент на машині ГАЗ-66. Анатолій Шилік особисто кинувся його гасити. На допомогу капітану з укриттів вибігли й інші бійці. Коли вони всі були поруч з машиною, прилетіло ще кілька снарядів «Нони». Загинуло 17 військовослужбовців 51-ї бригади включаючи Анатолія Шиліка, чимало було поранено.
Перед загрозою неминучого оточення, з котла, що мав ось-ось замкнутись, з боєм прорвалась 8-а рота 51-ї бригади, яку очолював капітан Олег Редюк. Маючи 2 БМП та 1 МТЛБ, капітан вирушив з блокпосту 40-02 та незабаром дістався селища Докучаєвськ, де вже перебували наші війська.
28-го серпня російське командування надало оточеним під Іловайськом українським військам перший «зелений коридор»: аби можна було вивезти загиблих та поранених.
Перша колона щасливо минула розташування російських військ та незабаром дісталась до Мелітополя. Однак друга, яка вирушила ввечорі, потрапила під вогонь ворога. Тіла 9 військовослужбовців, які перевозились у цій колоні, «загубились» у якихось місцевих моргах, та дістались Дніпропетровська лише 23-го жовтня.
Станом на вечір 28-го серпня у розпорядженні полковника П. Пивоваренка залишались 7-а та 9-а роти, протитанкова та рештки мінометної (38 людей) батареї, 2 танки (з яких один – несправний) та окремі військовослужбовці з інших підрозділів – включаючи тих, хто був у 2-й батальйонно-тактичній групі.
Коли ранком 29-го серпня у с. Многопілля формувались дві колони для виходу буцімто обіцяним росіянами т.зв. Зеленим коридором, Павло Пивоваренко запропонував генералу Хомчаку, що піде північною дорогою. Він мотивував це тим, що заходив в район Іловайська саме нею, а відтак – орієнтувався на місцевості.
Як виходила з Іловайського котла північна група, в якій був генерал Р. Хомчак – ми вже докладно описали в одній з попередніх публікацій.
Відтак, зупинимось лише на долі комбрига 51-ї Павла Васильовича Пивоваренка. Він їхав на БТР-і (сидів на броні), попереду колони 51-ї бригади та 40-го батальйону територіальної оборони «Кривбас». Слідом за командирським БТР-ом ішов ГАЗ-66 капітана Сергія Бойко, який очолив рештки мінометної батареї після смерті Анатолія Шиліка.
Біля села Чумаки російські війська пропустили половини колони, та почали стріляти з автоматів, кулеметів, мінометів, а потім – САУ «Нона». Комбриг злетів з борту, а БТР пішов далі (пізніше його знищать у с. Новокатеринівка). С. Бойко, який їхав за БТР-ом, наказав водію: «Стоп, з машини!». Поруч зупинилось ще два БМП (№№ 527 та 529). Полковник наказав колесній техніці рухатись далі, а сам, давши чергу вбік ворога, сів на БМП 529. Слідом за ним на БМП 527 застрибнув С. Бойко.
Обидва БМП наздогнали колону, коли та в`їзджала в урочище Червона Поляна. Праворуч з поля почали летіти снаряди. Сергій Бойко добре пам`ятає, що там у кілька рядів стояла російська техніка: спочатку – танки, потім – БМП, потім – гаубиці Д-30. БМП, на якому їхав Бойко, намагалось не відставати від броньової машини Пивоваренка, але комбриг наказав екіпажу вдавити гальма та чим дужче йти вперед.
Танки та батарея почали стріляти. Частина колони змогла розгорнутись, та повернулась на основну дорогу – вбік хутораГорбатенко та Новокатеринівку. БМП, на якому їхав полковник П. Пивоваренко, також вирвалось з Червоної Поляни та навіть проскочило хутір Горбатенко, де слідом за ним прийняли бій з російськими десантниками бійці підрозділів МВС «Дніпро-1», «Миротворець», «Херсон» та «Світязь».БМП Сергія Бойка була розбита в урочищі Червона Поляна разом з іншою технікою 51-ї бригади та батальйону «Кривбас», а сам він був контужений та утратив свідомість.
Свідків, які б бачили на власні очі смерть полковника П. Пивоваренка, на жаль, немає. Бо вони, швидше за все – всі загинули. Судячи з усього, БМП, на якій проривався комбриг – це та сама бойова машина, яка залишилась на одинці серед ворогів на дорозі поміж хутором Горбатенко та селом Новокатеринівка, та до останнього відбивалась від них.
Це саме та БМП, в якій 14-го вересня 2014 року пошуковцями групи «Евакуація-200» («Чорний тюльпан») було вилучено рештки 3-х бійців. Двоє з них – військовослужбовці 2-го взводу 7-ї роти 3-го батальйону Ігор Кушнір та В`ячеславІонов. Ім`я третього теж вдалось попередньо встановити. Але, на жаль, доки що він вважається таким, що буцімто перебуває в полоні.
За деякими даними, безпосередньо на броні цієї БМП з Іловайського котла проривалось троє військовослужбовців. Їх тіла, що лежали поруч з палаючим БМП, з дозволу росіян забрала група полковника Палагнюка 30-го серпня 2014 року. Разом із тілами ще 87 загиблих, які були доставлені до моргу м. Запоріжжя. Дістатись до рештків тих, хто згорів у БМП, у ту мить не було ніякої змоги: бойова машина була розпечена, як піч.
Тривале опізнання
Серед тих, кого тоді, 30-го серпня, привезли на подвір`я запорізького обласного відділу судово-медичної експертизи, був і Павло Пивоваренко. Він був абсолютно опізнаваємий, у своїй мультикамівській формі, яку придбала дружина, з оригінальною розгрузкою для автоматних ріжків, що у кількох десятках екземплярів зробили кустарні умільці, та навіть – каскою. Бронежилет був акуратно знятий, так само, як і кобура з пістолетом, що завжди висіла у комбрига на портупеї. Причому, той хто знімав кобуру, потім дбайливо застібнув портупею назад (правда, помилився на одну дірочку). Правда, полковничий погон на грудях був відсутній: перед проривом комбриг наказав зняти всі знаки розрізнення.
Медичне обслідування показало, що полковник мав поранення в ногу, дістав ушкодження в спину та загинув внаслідок потрапляння осколку в голову.
У морзі працювали представники військової прокуратури та Збройних Сил України. Кажуть, начебто у ті дні там також був головний військовий прокурор Анатолій Матіос. Але чомусь Пивоваренка ніхто не «опізнав». Попри те, що один з офіцерів, які збирали загиблих 30-го серпня, чітко чув по рації повідомлення колеги: «Я підняв Пивоварнка!». Попри те, що на подвір`ї були три представники 51-ї бригади (правда, кажуть, вони не насмілились підійти до загиблих). Попри те, що, швидше за все, у кишенях форми комбрига було… «Посвідчення офіцера».
Читайте також: Серпень 2014 року. Іловайськ. Частина V. Вихід «південної» групи.
Трохи пізніше дружині Павла Васильовича Світлані зателефонували з управління Сухопутних військ Збройних Сил України та «дбайливо» порадили заїхати – забрати речі чоловіка. Це був віщовий мішок, який Пивоваренко залишив у базовому таборі бригади в с. Оленівка перед тим, як прориватись на допомогу своїм під Іловайськом. Зовсім окремо, через знайомого офіцера, дружині передали це саме «Посвідчення». У документі залишилась одна специфічна ознака, по якій можна досить впевнено стверджувати – він був при загиблому!
… Ніхто не опізнав, або зробив вигляд, що не опізнав, командира бригади, під керівництвом якого було звільнено Северодонецьк, Лисичанськ, Попасну, Марьїнку та ще близько 20 населених пунктів, захоплено до полону російських десантників. Його поховали на Кушугумському кладовищі у Запоріжжі, як неідентифікованого № 3191.
Потім на державному рівні почалось цькування і зниклого без вісті комбрига, і всієї 51-ї бригади. Полковника неофіційно оголосили зрадником, бо в нього, мовляв, батьки (які померли) – у Москві, брат (якого ніколи не було) начебто служить у російській армії, і навіть буцімто його бачили у Донецьку у формі сепаратистів. Та не просто бачили, а стверджували, що він особисто радив сепаратистам: кого з наших солдатів звільняти, а кого – залишати. Автор цих строк опитав чимало хлопців, що вийшли з полону, передусім – з 51-ї бригади, і жоден з них не підтвердив ці дані. Більше того, ті офіцери, які були у найбільшій конфронтації з комбригом, заперечували, що він був здатний на зраду.
При цьому імені Павла Пивоваренка не було ані серед офіційних списків загиблих, ані полонених, ані зниклих без вісті…
Наприкінці 2014 року ДНК-експертиза показала, що загиблий № 3191 – це Павло Васильович Пивоваренко. Але потрібно було ще 8 місяців (хоч це займає кілька днів), аби підтвердити ці дані. Слідчий МВС закрив справу, про що і повідомив родині. Запропонувати дружині та сестрі подивитись фото загиблого № 3191, пояснити – коли та йде його знайшли, слідчі органи не вважали за потрібне. Так само байдуже до свого зниклого товариша та членів його родини поставились у Генеральному штабі Збройних Сил України.
Подивитись фотографії загиблого та остаточно опізнати загиблого родина змогла лише завдяки стороннім людям, не байдужим до героїв своєї країни.
Доповнення від Ukrainian Military Pages, 22.07.2016
Указом Президента України № 258/2016 від 17 червня 2016 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», полковник Пивоваренко Павло Васильович нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).
За бажанням дружини офіцера Світлани, Павла Пивоваренка перепоховали у Києві, на Лук’янівському кладовищі, 22 липня 2016 року (2014 р. був похований на Кушугумському цвинтарі у Запоріжжі, як останки невстановленої особи під номером 3191).
Використані джерела:
tyzhden.ua