Автор:
Війна на Донбасі 2014-2015 років показала, як швидко українська армія з розібраного стану перетворювалася в справді боєздатну силу. Дуже часто це було всупереч, а не завдяки.
10-а Сакська окрема морська авіаційна бригада вивела свою техніку з Криму під носом у ворога. Її командири самостійно прийняли це рішення, поки влада в Києві їм як мантру повторювала «тримайтеся». Цей вихід став першою перемогою Збройних Сил України у своїй новітній історії.
10 окрема морська авіаційна бригада була створена у 2004-му році шляхом об’єднання 9-ї змішаної та 316-ї окремої, морських авіаційних ескадрилій і 555-го морського вертолітного полку ВМС, які раніше знаходилися в Очакові та Миколаєві.
У жовтні 2008-го року військовій частині дали назву за місцем свого перебування - "Сакська". Бригада складається з двох ескадрилій: морської авіаційної та морської вертолітної. Військовий підрозділ був розташований в селищі міського типу Новофедорівка Сакського району Автономної республіки Крим у 18 км від Євпаторії.
Основні завдання бригади — пошуково-рятувальне забезпечення на морі (пошук і порятунок людей, суден і кораблів) та підтримка флоту з повітря.
Сакська бригада - це єдиний підрозділ Збройних Сил України, який може взаємодіяти з кораблями та здійснювати забезпечення, надавати вогневу підтримку флоту. На озброєні бригади літаки Ан-26, Ан-2, Бе-12, а також гелікоптери Мі-14, Ка-27.
Аеродром в Новофедорівці був спеціально облаштований для ведення повномасштабної війни. Тому тут все було побудовано з цим розрахунком. Летовище протягується на декілька кілометрів. Тут були створені всі необхідні комунікації для забезпечення діяльності бригади та проживання особового складу. Злітна смуга прямує зі сходу на захід, виходить прямо в море, тому льотчик після зльоту відразу опиняється над Чорним морем.
Події в Криму на початку 2014 року змінили бригаду назавжди. Все те, що сталося з ними ще потребуватиме скрупульозного аналізу.
Забігаючи наперед, потрібно сказати, що командування бригади та частину особового складу можна вважати взірцем справжнього патріотизму. Ці військовослужбовці без пафосу, спокійно та по-військовому стримано служать народу України та без рекламного галасу перед камерами залишаються вірними присязі.
Солдати і офіцери бригади бригади з великою уважністю та тривогою спостерігали за тим як розгортаються події на київському Майдані. Морським льотчикам було зрозуміло, що ситуація в країні розвивається дуже стрімко і що потрібно постійно бути напоготові, щоб захистити державу.
Після того як в Україні перемогла Революція Гідності, в Криму почалися незрозумілі рухи антидержавного характеру. Місцеві населення боялося приходу міфічних «бандерівців», «Правого Сектору». Путін в цей же час почав реалізацію свого первинного плану щодо анексії Кримського півострова.
Блокування та подальше захоплення баз розташування Збройних Сил України були основним завданням для росіян.
Так як аеродром в Новофедорівці має стратегічне військове значення, то так звані «зелені чоловічки» з’явилися тут майже одразу. 27 лютого вони приїхали до місця розташування бригади. Свій «ввічливий» приїзд вони пояснили тим, що будуть допомагати військовослужбовцям підрозділу обороняти аеродром від проникнення туди бійців «Правого Сектору», які от-от нагрянуть. В цей же день була оголошена повна бойова готовність.
Командування ж флоту дало наказ здати зброю, Денис Березовський- командувач ВМС перейшов на сторону окупанта.
«Зелені чоловічки» у військовій формі без жодних розпізнавальних знаків розмістилися в готелі КБ «Сухой». Як пізніше виявилося цими «зеленими чоловічками» були бійці Головного розвідувального управління МО Російської Федерації з міста Самара. Сюди вони прибули зі стрілецькою зброєю на КамАЗах. Вони не втрачаючи часу відразу спробували заблокувати КПП.
Як і наставляв їх президент Росії Путін «зелені чоловічки» почали використовувати місцевих екзальтованих осіб для блокування частини. Спочатку цих невідомих озброєних людей було близько 50 осіб. В бригаді ж кількість особового складу була приблизно 900 осіб.
Дещо пізніше 2 березня їм на допомогу прийшов депутат Верховної Ради Криму Валерій Гриневич (до речі співробітники ФСБ Росії затримали його 15 жовтня 2015 року за отримання хабаря в особливо великому розмірі), який разом з місцевими продовжували вмовляти командира бригади скласти зброю і перейти на службу «народу Криму». Як і всі свої попередні рази вони отримали рішучу відмову.
З великими занепокоєнням командири та особовий склад бригади спостерігали за тим, як поступово захоплювався аеродром та військова частина в Бельбеку. І їм стало зрозуміло, що скоро таким же способом «зелені чоловічки» пропустивши вперед «народ Криму» захопить і їх техніку та склади.
Тодішній командир 10-ї бригади Хоменко Володимир Володимирович сильно хворів і зрештою помер 6 березня 2014 року.
Виконуючим обов’язки командира став заступник комбрига з льотної підготовки Ігор Бездай. На похорони Хоменка приїхали також представники і ВМС ЧФ Російської Федерації висловити свої співчуття. До речі, військові РФ у своїх приватних розмовах з українськими не розуміли, що творять їх вище керівництво держави.
Командування бригади чітко розуміло, що якщо дотримуватися «дієвої» команди «тримайтеся» від вищого політичного керівництва та військового командування держави ,то можна втратити все.
Всі обговорення офіцерів зводилися до того, що потрібно діяти швидко, сміливо та нестандартно. Адже що вони могли зробити проти добре підготовлених спецпризначенців? Оборона аеродрому у випадку збройного штурму була б нетривалою.
Льотчики до останнього сподівалися, що на їх аеродром дуже скоро висадяться українські десантники і почнуть зачищати територію, захоплену ворогом. Але цього, на жаль, не відбулося.
Командир бригади самостійно прийняв відповідальне рішення перебазувати техніку підрозділу на інший аеродром в континентальній частині України. Але постала серйозна проблема: куди ж саджати літаки та гелікоптери. Добре проаналізувавши всі варіанти, прийняли рішення летіти в Миколаїв, де аеродром відповідав вимогам військової авіації та був відносно недалеко.
О шостій ранку 3 березня Ігор Бедзай повідомим своїм офіцерам, що він остаточно прийняв рішення вивести бойову техніку бригади.
Цей план не був доведений до вищого військового керівництва, повідомили лише заступника командувача ВМС з авіації, але не зазначаючи деталей операції. Адже командир і керівні офіцери переживали, щоб не було витоку інформації. Було зрозуміло, що за ними ведуть спостереження та прослуховують. Всі, хто був задіяний в операції, посилено готувалися до ефективного її здійснення.
Початок був запланований на 13.00, адже в цей час російські загарбники обідали, тому трохи послабляли свій контроль за аеродромом.
Перед льотчиками було багато незрозумілого та небезпечного, як відреагують спецпризначенці, які оточили аеродром, яка буде реакція українського командування, чи не будуть вважати їх зрадниками, чи не піднімуть у повітря росіяни своїх перехоплювачів? Але рішення було прийнято, і наказ командира необхідно було виконувати.
Погода в цей день була чудова для вильоту, закінчувалися останні приготування. Всі вели себе так, ніби нічого не відбувається, всі працюють в штатному режимі. Ворог нічого не підозрював.
Для того, щоб досягти повного ефекту несподіванки, було вирішено, що гелікоптери злітають з місць стоянки, а літаки вже зі злітної смуги.
Запустили двигуни, командир зібрав льотчиків і побажав успішного завершення операції.
Першими у повітря знялися гелікоптери за ними АНи, а от у амфібії Бе-12 могли виникнути проблеми, російські спецназівці почувши ревіння моторів, вискочили на злітну смугу, але вже було пізно. Вся літаюча техніка бригади вже була над морем.
Вся операція із виведення техніки з аеродрому в Новофедорівці зайняла 5 хвилин. Це було справжнім шоком для російського військового керівництва. Їм було важко в це повірити, в них з-під носа вийшли українські літаки та гелікоптери.
Летіли дуже низько, щоб у росіян не було можливості їх визначити та перехопити, також зберігали повне мовчання у радіоефірі. Як виявилося пізніше, росіяни все ж вислали погоню. З Гвардійського були послані два Мі-24, але українські льотчики застосували інтенсивні радіоперешкоди, і погоня росіян не вдалася.
На аеродромі залишився лише один гелікоптер, який був після капітального ремонту. Але згодом забрали і його. Після цієї вдалої операції, спецназівці РФ отримали наказ стріляти. Приїхали також бойовики з Чечні, які розповіли, що сюди вони приїхали по Дмитра Яроша та Сашка Білого з «Правого Сектору», і що вони скоро будуть в Києві. Їх завдання було охороняти летовище і всі в’їзди/виїзди з нього. Але це вже не мало жодного сенсу, техніка вся була переведена, а українські військовослужбовці не мали наміру переходити на їх сторону.
17 березня кадирівців змінили бійці морської піхоти РФ, але ці вже прибули з бойовою технікою. Почали захоплювати адміністративні об’єкти. До того часу вже був захоплений штаб Військово-Морських Сил ЗСУ і вже взагалі не було зрозуміло, що робити в цій ситуації.
Командування бригади здійснило спробу поспілкуватися з вищим керівництвом держави: Турчиновим, Яценюком, але окрім порожніх обіцянок і магічного слова «тримайтеся» не почули нічого.
Після проведеного незаконного референдуму про статус Криму, до бригади прибуло командування Чорноморського Флоту Російської Федерації і почало проводити перемовини про здачу, при цьому вони заявляли, що українські військовослужбовці тут вже знаходяться незаконно. Мовляв, так вирішив «народ Криму». Вкотре керівництво бригади їм відповіло рішучою відмовою покинути частину.
22 березня до місця розташування бригади під’їхали автобуси з нібито жителями Криму. Дещо пізніше стало відомо, що вони всі з Росії, і поняття не мають де знаходяться. І знову ж таки керуючись заповідями свого президента росіяни пішли на штурм, використовуючи як живий щит цих «корєнних житєлєй Криму».
Там же стояли російські ЗМІ на випадок, якщо українці почнуть стріляти в «бєзоружних людєй». Таким методом вони почали захоплювати адміністративні будівлі частини. Українські військові оборонялися як могли, але на аеродромі було дуже багато місць звідки можна було проникнути. Сили сторін були явно нерівними.
Командир прийняв рішення здати зброю під спільну охорону. Арсенал зброї охороняли представник від бригади та російський військовослужбовець.
Росіяни були вражені непоступливості українців, у приватних розмовах вони зізнавалися, що чекали те, що українські військові частини вже чекатимуть їх з піднятим російським прапором, а не захищатимуться так вперто. До того ж, вони жалілися, що не весь «народ Криму» їх підтримував.
Після того як на вищому дрежавному рівні було погоджено вихід особового складу бригади на материкову частину України, військові почали збиратися до перебазування на нове місце, до Миколаєва.
Виїжджали на власному транспорті, велику допомогу їм надали волонтери Ганна Сандалова і кінорежисер Олег Сєнцов.
6 квітня, біля КПП частини стояли російські морські піхотинці, між ними і українськими військовослужбовцями виникла словесна перепалка. Ті, що стояли на КПП викликали озброєний підрозділ, який влаштував гонитву за українцями. І вже в гуртожитку майор Станіслав Карачевський був вбитий пострілами впритул, ще одного українця Артема Ярмоленка взяли в полон.
Після цього інциденту почалися інтенсивні переговори з російською стороною щодо передачі цього військового. Сім’я вбитого офіцера ВМС Станіслава Карачевського виїхала до України. Без батька залишилися двоє дітей: син та дочка. Росіяни пропонували їм тут залишитися, дати найкращі умови, але вдова була рішучою.
Волонтери істотно допомогли бригаді облаштуватися на новому місці. Місцеве населення теж радо зустріло військовослужбовців 10-ої бригади. Підрозділ почав відновлювати свою боєздатність. Знову ж таки завдяки волонтерам Юрію Бірюкову та Неллі Стельмах. Поступово перевезли на нову базу свою техніку, яку не забрали відразу з Криму.
Необхідно зазначити, що бригаду залишило близько 70% особового складу. Але процес відновлення йшов дуже швидко, бо дуже багато людей йшло записуватися служити в цю військову частину. Ще б пак, з таким командиром та справжніми офіцерами!
Зараз бригади живе своїм звичним життям, виконує завдання поставленні командуванням.
Російські окупанти планували знищити українську морську авіацію, але завдяки мужності та рішучості командирів бригади вдалося зберегти літаки та гелікоптери, льотний склад, техніків. Але найголовніше, морські льотчики 10-ої бригади зберегли дух нескореності та боротьби. Вони - автори першої перемоги Збройних Сил України у своїй новій історії.
Використані джерела:
Тиждень.ua
Війна на Донбасі 2014-2015 років показала, як швидко українська армія з розібраного стану перетворювалася в справді боєздатну силу. Дуже часто це було всупереч, а не завдяки.
10-а Сакська окрема морська авіаційна бригада вивела свою техніку з Криму під носом у ворога. Її командири самостійно прийняли це рішення, поки влада в Києві їм як мантру повторювала «тримайтеся». Цей вихід став першою перемогою Збройних Сил України у своїй новітній історії.
10 окрема морська авіаційна бригада була створена у 2004-му році шляхом об’єднання 9-ї змішаної та 316-ї окремої, морських авіаційних ескадрилій і 555-го морського вертолітного полку ВМС, які раніше знаходилися в Очакові та Миколаєві.
У жовтні 2008-го року військовій частині дали назву за місцем свого перебування - "Сакська". Бригада складається з двох ескадрилій: морської авіаційної та морської вертолітної. Військовий підрозділ був розташований в селищі міського типу Новофедорівка Сакського району Автономної республіки Крим у 18 км від Євпаторії.
Основні завдання бригади — пошуково-рятувальне забезпечення на морі (пошук і порятунок людей, суден і кораблів) та підтримка флоту з повітря.
Сакська бригада - це єдиний підрозділ Збройних Сил України, який може взаємодіяти з кораблями та здійснювати забезпечення, надавати вогневу підтримку флоту. На озброєні бригади літаки Ан-26, Ан-2, Бе-12, а також гелікоптери Мі-14, Ка-27.
Аеродром в Новофедорівці був спеціально облаштований для ведення повномасштабної війни. Тому тут все було побудовано з цим розрахунком. Летовище протягується на декілька кілометрів. Тут були створені всі необхідні комунікації для забезпечення діяльності бригади та проживання особового складу. Злітна смуга прямує зі сходу на захід, виходить прямо в море, тому льотчик після зльоту відразу опиняється над Чорним морем.
Події в Криму на початку 2014 року змінили бригаду назавжди. Все те, що сталося з ними ще потребуватиме скрупульозного аналізу.
Забігаючи наперед, потрібно сказати, що командування бригади та частину особового складу можна вважати взірцем справжнього патріотизму. Ці військовослужбовці без пафосу, спокійно та по-військовому стримано служать народу України та без рекламного галасу перед камерами залишаються вірними присязі.
Солдати і офіцери бригади бригади з великою уважністю та тривогою спостерігали за тим як розгортаються події на київському Майдані. Морським льотчикам було зрозуміло, що ситуація в країні розвивається дуже стрімко і що потрібно постійно бути напоготові, щоб захистити державу.
Після того як в Україні перемогла Революція Гідності, в Криму почалися незрозумілі рухи антидержавного характеру. Місцеві населення боялося приходу міфічних «бандерівців», «Правого Сектору». Путін в цей же час почав реалізацію свого первинного плану щодо анексії Кримського півострова.
Блокування та подальше захоплення баз розташування Збройних Сил України були основним завданням для росіян.
Так як аеродром в Новофедорівці має стратегічне військове значення, то так звані «зелені чоловічки» з’явилися тут майже одразу. 27 лютого вони приїхали до місця розташування бригади. Свій «ввічливий» приїзд вони пояснили тим, що будуть допомагати військовослужбовцям підрозділу обороняти аеродром від проникнення туди бійців «Правого Сектору», які от-от нагрянуть. В цей же день була оголошена повна бойова готовність.
Командування ж флоту дало наказ здати зброю, Денис Березовський- командувач ВМС перейшов на сторону окупанта.
«Зелені чоловічки» у військовій формі без жодних розпізнавальних знаків розмістилися в готелі КБ «Сухой». Як пізніше виявилося цими «зеленими чоловічками» були бійці Головного розвідувального управління МО Російської Федерації з міста Самара. Сюди вони прибули зі стрілецькою зброєю на КамАЗах. Вони не втрачаючи часу відразу спробували заблокувати КПП.
Як і наставляв їх президент Росії Путін «зелені чоловічки» почали використовувати місцевих екзальтованих осіб для блокування частини. Спочатку цих невідомих озброєних людей було близько 50 осіб. В бригаді ж кількість особового складу була приблизно 900 осіб.
Дещо пізніше 2 березня їм на допомогу прийшов депутат Верховної Ради Криму Валерій Гриневич (до речі співробітники ФСБ Росії затримали його 15 жовтня 2015 року за отримання хабаря в особливо великому розмірі), який разом з місцевими продовжували вмовляти командира бригади скласти зброю і перейти на службу «народу Криму». Як і всі свої попередні рази вони отримали рішучу відмову.
З великими занепокоєнням командири та особовий склад бригади спостерігали за тим, як поступово захоплювався аеродром та військова частина в Бельбеку. І їм стало зрозуміло, що скоро таким же способом «зелені чоловічки» пропустивши вперед «народ Криму» захопить і їх техніку та склади.
Тодішній командир 10-ї бригади Хоменко Володимир Володимирович сильно хворів і зрештою помер 6 березня 2014 року.
Виконуючим обов’язки командира став заступник комбрига з льотної підготовки Ігор Бездай. На похорони Хоменка приїхали також представники і ВМС ЧФ Російської Федерації висловити свої співчуття. До речі, військові РФ у своїх приватних розмовах з українськими не розуміли, що творять їх вище керівництво держави.
Командування бригади чітко розуміло, що якщо дотримуватися «дієвої» команди «тримайтеся» від вищого політичного керівництва та військового командування держави ,то можна втратити все.
Всі обговорення офіцерів зводилися до того, що потрібно діяти швидко, сміливо та нестандартно. Адже що вони могли зробити проти добре підготовлених спецпризначенців? Оборона аеродрому у випадку збройного штурму була б нетривалою.
Льотчики до останнього сподівалися, що на їх аеродром дуже скоро висадяться українські десантники і почнуть зачищати територію, захоплену ворогом. Але цього, на жаль, не відбулося.
Командир бригади самостійно прийняв відповідальне рішення перебазувати техніку підрозділу на інший аеродром в континентальній частині України. Але постала серйозна проблема: куди ж саджати літаки та гелікоптери. Добре проаналізувавши всі варіанти, прийняли рішення летіти в Миколаїв, де аеродром відповідав вимогам військової авіації та був відносно недалеко.
О шостій ранку 3 березня Ігор Бедзай повідомим своїм офіцерам, що він остаточно прийняв рішення вивести бойову техніку бригади.
Цей план не був доведений до вищого військового керівництва, повідомили лише заступника командувача ВМС з авіації, але не зазначаючи деталей операції. Адже командир і керівні офіцери переживали, щоб не було витоку інформації. Було зрозуміло, що за ними ведуть спостереження та прослуховують. Всі, хто був задіяний в операції, посилено готувалися до ефективного її здійснення.
Початок був запланований на 13.00, адже в цей час російські загарбники обідали, тому трохи послабляли свій контроль за аеродромом.
Перед льотчиками було багато незрозумілого та небезпечного, як відреагують спецпризначенці, які оточили аеродром, яка буде реакція українського командування, чи не будуть вважати їх зрадниками, чи не піднімуть у повітря росіяни своїх перехоплювачів? Але рішення було прийнято, і наказ командира необхідно було виконувати.
Погода в цей день була чудова для вильоту, закінчувалися останні приготування. Всі вели себе так, ніби нічого не відбувається, всі працюють в штатному режимі. Ворог нічого не підозрював.
Для того, щоб досягти повного ефекту несподіванки, було вирішено, що гелікоптери злітають з місць стоянки, а літаки вже зі злітної смуги.
Запустили двигуни, командир зібрав льотчиків і побажав успішного завершення операції.
Першими у повітря знялися гелікоптери за ними АНи, а от у амфібії Бе-12 могли виникнути проблеми, російські спецназівці почувши ревіння моторів, вискочили на злітну смугу, але вже було пізно. Вся літаюча техніка бригади вже була над морем.
Вся операція із виведення техніки з аеродрому в Новофедорівці зайняла 5 хвилин. Це було справжнім шоком для російського військового керівництва. Їм було важко в це повірити, в них з-під носа вийшли українські літаки та гелікоптери.
Летіли дуже низько, щоб у росіян не було можливості їх визначити та перехопити, також зберігали повне мовчання у радіоефірі. Як виявилося пізніше, росіяни все ж вислали погоню. З Гвардійського були послані два Мі-24, але українські льотчики застосували інтенсивні радіоперешкоди, і погоня росіян не вдалася.
На аеродромі залишився лише один гелікоптер, який був після капітального ремонту. Але згодом забрали і його. Після цієї вдалої операції, спецназівці РФ отримали наказ стріляти. Приїхали також бойовики з Чечні, які розповіли, що сюди вони приїхали по Дмитра Яроша та Сашка Білого з «Правого Сектору», і що вони скоро будуть в Києві. Їх завдання було охороняти летовище і всі в’їзди/виїзди з нього. Але це вже не мало жодного сенсу, техніка вся була переведена, а українські військовослужбовці не мали наміру переходити на їх сторону.
17 березня кадирівців змінили бійці морської піхоти РФ, але ці вже прибули з бойовою технікою. Почали захоплювати адміністративні об’єкти. До того часу вже був захоплений штаб Військово-Морських Сил ЗСУ і вже взагалі не було зрозуміло, що робити в цій ситуації.
Командування бригади здійснило спробу поспілкуватися з вищим керівництвом держави: Турчиновим, Яценюком, але окрім порожніх обіцянок і магічного слова «тримайтеся» не почули нічого.
Після проведеного незаконного референдуму про статус Криму, до бригади прибуло командування Чорноморського Флоту Російської Федерації і почало проводити перемовини про здачу, при цьому вони заявляли, що українські військовослужбовці тут вже знаходяться незаконно. Мовляв, так вирішив «народ Криму». Вкотре керівництво бригади їм відповіло рішучою відмовою покинути частину.
22 березня до місця розташування бригади під’їхали автобуси з нібито жителями Криму. Дещо пізніше стало відомо, що вони всі з Росії, і поняття не мають де знаходяться. І знову ж таки керуючись заповідями свого президента росіяни пішли на штурм, використовуючи як живий щит цих «корєнних житєлєй Криму».
Там же стояли російські ЗМІ на випадок, якщо українці почнуть стріляти в «бєзоружних людєй». Таким методом вони почали захоплювати адміністративні будівлі частини. Українські військові оборонялися як могли, але на аеродромі було дуже багато місць звідки можна було проникнути. Сили сторін були явно нерівними.
Командир прийняв рішення здати зброю під спільну охорону. Арсенал зброї охороняли представник від бригади та російський військовослужбовець.
Росіяни були вражені непоступливості українців, у приватних розмовах вони зізнавалися, що чекали те, що українські військові частини вже чекатимуть їх з піднятим російським прапором, а не захищатимуться так вперто. До того ж, вони жалілися, що не весь «народ Криму» їх підтримував.
Після того як на вищому дрежавному рівні було погоджено вихід особового складу бригади на материкову частину України, військові почали збиратися до перебазування на нове місце, до Миколаєва.
Виїжджали на власному транспорті, велику допомогу їм надали волонтери Ганна Сандалова і кінорежисер Олег Сєнцов.
6 квітня, біля КПП частини стояли російські морські піхотинці, між ними і українськими військовослужбовцями виникла словесна перепалка. Ті, що стояли на КПП викликали озброєний підрозділ, який влаштував гонитву за українцями. І вже в гуртожитку майор Станіслав Карачевський був вбитий пострілами впритул, ще одного українця Артема Ярмоленка взяли в полон.
Після цього інциденту почалися інтенсивні переговори з російською стороною щодо передачі цього військового. Сім’я вбитого офіцера ВМС Станіслава Карачевського виїхала до України. Без батька залишилися двоє дітей: син та дочка. Росіяни пропонували їм тут залишитися, дати найкращі умови, але вдова була рішучою.
Волонтери істотно допомогли бригаді облаштуватися на новому місці. Місцеве населення теж радо зустріло військовослужбовців 10-ої бригади. Підрозділ почав відновлювати свою боєздатність. Знову ж таки завдяки волонтерам Юрію Бірюкову та Неллі Стельмах. Поступово перевезли на нову базу свою техніку, яку не забрали відразу з Криму.
Необхідно зазначити, що бригаду залишило близько 70% особового складу. Але процес відновлення йшов дуже швидко, бо дуже багато людей йшло записуватися служити в цю військову частину. Ще б пак, з таким командиром та справжніми офіцерами!
Зараз бригади живе своїм звичним життям, виконує завдання поставленні командуванням.
Російські окупанти планували знищити українську морську авіацію, але завдяки мужності та рішучості командирів бригади вдалося зберегти літаки та гелікоптери, льотний склад, техніків. Але найголовніше, морські льотчики 10-ої бригади зберегли дух нескореності та боротьби. Вони - автори першої перемоги Збройних Сил України у своїй новій історії.
Використані джерела:
Тиждень.ua