Автор:
Стаття присвячена українському військовому руху у російській армії восени 1917 р. до приходу більшовиків до влади. Розглянуто етапи та форми українізації російської армії. Особлива увага звернута на Південно-Західний і Румунський фронти.
Вступ
Постановка проблеми та її актуальність. Дослідження соціально-політичної обстановки, яка склалася на Південно-Західному та Румунському фронтах після повалення самодержавства в Росії, має важливе значення для подальшого розуміння подій, що відбувалися в Україні протягом 1917 та на початку 1918 рр.
Перебування на території України багатомільйонної російської армії, в якій значну частину солдатів становили українці, сприяло витворенню тут своєрідного каталізатора українського національно-визвольного руху. Це в подальшому активно вплинуло на хід національного державного будівництва.
Аналіз попередніх досліджень. До проблем національно-визвольного руху періоду Центральної Ради зверталося багато сучасних вітчизняних істориків, таких як В. Верстюк, В. Голубко, Л. Дещинський, О. Дем’янюк, В. Іванис, С. Литвин, О. Реєнт, Я. Тинченко, П. Ткачук, О. Удовиченко та ін.
Проте, незважаючи на підвищену увагу дослідників до розробки цієї проблеми, ще залишаються малодослідженими певні аспекти.
Зокрема, аналіз суспільно-політичного становища, що склалося в армії восени 1917 р. до захоплення більшовиками влади в Росії і як воно відобразилось на подальших подіях в Україні.
Мета та завдання дослідження. Дана стаття має на меті розкрити на основі аналізу як опублікованих праць,так і архівних матеріалів основні особливості українського військового руху в армії в даний період.
Основна частина
Придушення заколоту генерала Л. Корнiлова призвело до нового пiдйому нацiонально-визвольного руху на Українi. Також це вiдчувалось i на фронтi.
Загроза збройного розгрому рiзноманiтних українських вiйськових органiзацiй зi сторони монархiчно налаштованого командування зникла.
Використовуючи велике пiднесення нацiонально-визвольного руху на Українi i в тому числi серед солдатiв Пiвденно-Захiдного i Румунського фронтiв, Генеральний секретаріат 29 вересня 1917 р. створив Секретаріат військових справ, який вiдав органiзацiєю i формуванням українiзованих вiйськових частин, затвердженням i усуненням вiйськових чинiв у вiйськових округах на територiї України i у всiх українських частинах [1, с.518].
Але залишився невизначеним статус Петлюри, оскільки не було здійснено офіційного призначення генерального секретаря з військових справ.
І лише в кінці жовтня С. Петлюра офіційно призначається Генеральним секретарем з військових справ, набувши статусу міністра.
Центральна Рада через свої вiйськовi органiзацiї активiзувала свою дiяльнiсть з формування українiзованих частин i добилася при цьому значних успiхiв.
На початку вересня в Одесi був сформований гайдамацький курiнь у складі шести піхотних, кулеметної та кінної сотень і гарматної батареї [2, с.142-143], в Бердичевi – важкий артилерiйський полк iм. Т.Г. Шевченка [3, с.159].
На Румунському фронтi була українiзована 4 стрiлецька залiзна дивiзiя [4, с.374]. Почався посилений процес українiзацiї вiйськових частин, як на фронтi, так i в тилу.
До кiнця вересня 1917 р., Генеральний вiйськовий секретарiат добився дозволу на вiдкриття українських пiших шкiл прапорщикiв, українських вiддiлень при iнженернiй i артилерiйськiй вiйськових школах. Начальник Київської вiйськової округи про це був повiдомлений телефонограмою начальника Генерального Штабу [5, 19 вересня].
У вереснi Генеральний вiйськовий комiтет українiзував другу київську школу прапорщикiв, до якої 27 i 28 вересня було прийнято 75 воякiв-українцiв [5, 30 вересня].
Вiйськове мiнiстерство дало дозвiл на українiзацiю запасного артилерiйського дивiзiону, запасного iнженерного полку, телеграфної запасної роти, запасного батальйону самокатчикiв в Києвi, а також на розгортання запасного кулеметного батальйону в український полк двохбатальйонного складу [6, с.370].
12 вересня 1917 р. за дорученням Генерального Секретаріату до Ставки було відправлено делегацію Українського Військового Генерального Комітету у складі С. Петлюри, П. Скрипчинського і В. Кедровського. Переговори велися переважно між С. Петлюрою і О. Керенським.
Українська делегація домагалася проведення широкої українізації армії, при тому головним аргументом на її користь висувалося твердження про кращу боєздатність українських частин на тлі загального розкладу російської армії [7, с.38].
У вереснi активiзували роботу українськi вiйськовi ради. Щоб прискорити українiзацiю армiї 2 вересня 1917 р. в Києвi вiдбулася нарада Всеукраїнської Ради вiйськових депутатiв, на якiй було ухвалено необхiднiсть скликання в найближчий час 3-го Всеукраїнського вiйськового з’їзду [5, 3 вересня].
Це рiшення пiдтримало i Українське вiйськове товариство iмені гетьмана П. Полуботка [5, 6 вересня].
Українськi вiйськовi ради ставили вимоги скликання фронтових з’їздiв. Для цього Генеральний секретарiат, який очолював С. Петлюра, розiслав по фронтах своїх агiтаторiв.
Особливо енергiйно вони дiяли на Пiвденно-Захiдному фронтi. Їм вдалося ще лiтом почати українiзацiю 34-го армiйського корпусу Особливої армiї, яким командував генерал П. Скоропадський. Скоропадський в свою чергу створив досить добре органiзованi школи старшин, завдяки чому корпус перетворився в серйозну силу в руках Центральної Ради.
Пiд тиском умов, якi склалися на фронтi, командування пiшло на поступки вимогам Центральної Ради по українiзацiї армiї. Так, 29 вересня 1917 р. новий командуючий Пiвденно-Захiдним фронтом генерал Н. Володченко враховуючи стихійність процесу українізації, що охопив війська фронту, видав наказ, який дозволяв скликання фронтового українського з’їзду [8, Ф.2067, оп.1, спр.3811, арк.65].
Проте до взяття бiльшовиками влади в свої руки Ставка i командування фронтiв займали суперечливу позицiю вiдносно формування армiї по нацiональному принципу, прагнули її обмежити.
При Генеральному штабi була затверджена посада представника Центральної Ради, першим представником якої став полковник Вiктор Павленко, а 6 вересня Керенський затвердив Всеукраїнську Раду вiйськових депутатiв [9, 7 вересня].
22 вересня Тимчасовий уряд дав дозвiл провести українiзацiю 20 дивiзiй, якi повиннi були поповнюватись за рахунок вже українiзованих полкiв, а 3 жовтня А.Ф. Керенський пiдписав наказ про поповнення солдатами-українцями 15 пiхотних дивiзiй, однiєї стрiлецької дивiзiї i 2-х артилерiйських дивiзiонiв [9, 6 жовтня].
У тилових гарнізонах України було українізовано майже 130 запасних і спеціальних полків. В жовтнi на Пiвденно-Захiдному фронтi видiлився з 3 кiнної дивiзiї ХI армiї український кiнний полк, був створений також український полк в 27-й пiхотнiй дивiзiї, а з вiддiлiв 101, 102 i 103 дивiзiй видiлено було по одному українському ударному куреневi [4, с.374].
Якщо взяти в цiлому, то на Пiвденно-Захiдному та Румунському фронтах в цей час було повнiстю українiзовано 42 i частково 11 полкiв, в яких нараховувалось бiля 79 тис. солдатiв [10, с.168].
Оскiльки уряд пiшов на деякi поступки, Центральна Рада почала втручатися в оперативно-тактичне керiвництво вiйськами. Для консолiдацiї своїх сил, вона в кiнцi вересня i в серединi жовтня 1917 р. провела українськi вiйськовi з’їзди Румунського i Пiвденно-Захiдного фронтiв.
Вiйськовий український з'їзд Пiвденно-Захiдного фронту вiдкрився 4 жовтня в Бердичевi, при участi В. Винниченка, С. Петлюри i М. Коваленського. На з’їзд з’їхалось бiля 700 делегатiв [11, с.6-7], які представляли усі військові частини Південно-Західного фронту. До президiї було обрано: вiд українських соцiалiстiв-революцiонерiв – П.С. Куцяк, Ралiй, Сверстник i Бондар; вiд трудовикiв – М. Шинкар i безпартiйний Григорьєв [5, 6 жовтня].
Якщо взяти партiйний склад делегатiв з’їзду, то по анкетi в першi днi було 57 вiдсоткiв українських соцiалiстiв-революцiонерiв, 11% – українських соцiал-демократiв, решта 32% безпартiйнi [12, с.49]. Головував на з'їздi штабс-капiтан М. Шинкар, який пiзнiше був командуючим вiйськами київської вiйськової округи, а ще пiзнiше, як представник крайнiх лiвих iдей, керував звенигородським повстанням. На з’їзд був запрошений генерал П. Скоропадський [9, 14 жовтня].
У промові на з’їзді Південно-Західного фронту С. Петлюра обґрунтував необхідність створення боєздатної національної армії, наголошуючи, що «тільки військо своє може спасти справу… Позаяк настав час демобілізації війська, котре зруйнує остаточно Україну, то ми повинні організувати Українське Військо не тільки для фронту, а й для того, щоб забезпечити себе від руїни» [13, 26 травня].
На вiйськовому з’їздi була обрана фронтова вiйськова рада, в склад якої входило 80 чоловiк. Вона мала створити Виконавчий Комiтет та вiдповiднi секцiї.
Головним завданням фронтової Ради було українiзацiя вiйськових частин на Пiвденно-Захiдному фронтi [9, 18 жовтня].
З’їзд постановив паралельно з загальновiйськовими створити гарнiзоннi, ротнi, полковi, дивiзiйнi, корпуснi, армiйськi i фронтовi українськi вiйськовi ради [8, Ф.2083, оп.1, л.1, спр.6, арк.29].
Якщо з вiйськовими українськими радами на нижчих рiвнях командування фронту якось мирилось,то дозвiл на створення дивiзiйних, корпусних, а особливо армiйських i фронтових воно не давало.
Штаб фронту i виконавчий комiтет фронту чинили рiзнi перепони в дiяльностi української фронтової ради. В штаб Верховного головнокомандуючого посилались чисельнi скарги, щоб не допустити їх iснування, про те, що вони вносять дезорганiзацiю у вiйську.
Внаслiдок цього, Верховний головнокомандуючий Командування було стурбоване ростом мiжнацiональної напруги в армiї у зв'язку з формуванням українських частин.
Наприклад, в рапортi комiсара ХI-ї армiї I.I. Кириєнка говорилось, що в частинах 6-го армiйського корпусу по питанню його українiзацiї дуже загострились вiдносини мiж українцями i великоросами.
«Вважаю за потрiбне, – писав вiн, – прийняти остаточне рiшення, не затягувати його до появи ексцесiв» [8, ф.2083, оп.1, спр.6, арк.6].
В наступнiй телеграмi, вiн також просив прискорити вирiшення питання про українiзацiю корпусу,щоб уникнути кровопролиття [8, ф.2083, оп.1, спр.6,арк.1].
Отже, ми бачимо,що Ставка i Тимчасовий уряд неохоче йшли на створення українських вiйськових формувань тому, що хотiли зберегти iмперiю в її повному складi, боялися виходу з неї України, а тому робили все вiд них залежне, щоб не допустити створення Україною своїх власних вiйськових сил.
Вони боялися вибуху мiжнацiональної ворожнечi в армiї, яка могла перерости в збройну боротьбу i тодi не могло б бути мови хоча б про який-небудь контроль за нею i збереження фронту. Але, не маючи можливостi зберегти старi методи керiвництва армiєю, Тимчасовий уряд i Ставка змушенi були все бiльше рахуватися з українськими вiйськовими органiзацiями.
Внаслідок цього восени 1917 р. був українізований 6-й армійський корпус генерала М. Мандрили [16, с.51], який був переіменований в 2-й Запорізький. Коропус був повнiстю укомплектований солдатами й молодшими офiцерами але не вистачало офiцерiв-українцiв вищиx рангiв та генералiв. На Пiвденно-Заxiдному фронтi їx було обмаль, тому бiльшiстю полкiв у ньому командували поручники й пiдпоручники.
Формування 2-го корпусу починалося в прифронтовiй смузi. Завершитися воно мало в Летичевi, неподалiк вiд Mеджибожа. Проте знятися для цього з фронту корпусовi не вдалося. Росiйськi частини 11-ї армiї, до складу якої вiн вxодив, кидали свої позицiї, i 2-й Український корпус сам-один дисциплiновано «тримав фронт».
Крім корпусів і дивізій були українізовані й окремі піхотні полки, зокрема Запорізький (1000 багнетів), 134-й Феодосійський (1000), 24-й, 25-й, 27-й запасні, які мали по 800–1000 вояків.
В жовтнi Тимчасовий уряд дозволив провести українізацію шести дивізій на Пiвденно-Захiдному i Румунському фронтах [17, с.98]. Всього ж дозволялось українiзувати 16 дивiзiй [18, с.207].
Також на початку жовтня 34-й армійський корпус був значною мірою українізований. Як вже згадувалося, він отримав нову назву – «Перший Український корпус». Комплектувався з добровольців, воїнів, офіцерів запасу та козаків із загонів «Вільного козацтва». Що стосується його чисельності, то, за різними даними, вона коливається в межах від 30 до 60 тисяч осіб.
Сам Скоропадський не наводить ніяких відомостей про чисельність, але беручи до уваги напруження з офіцерськими кадрами та мале поповнення українськими солдатами, політичну анархію в країні, можна зробити висновок, що корпус навряд чи в тій ситуації міг нараховувати 40–60 тисяч, у кращому випадку в його лавах числилося до 30 тисяч бійців. Це можна підтвердити і малою кількістю полків у його складі – всього вісім [19].
Аналізуючи спогади П. Скоропадського, П. Пеленський дійшов до висновку, що саме завдяки порозумінню останнього з Центральною Радою вдалося створити «перше й найбільш дисципліноване українське військове формування на центрально-українських землях, яке нараховувало близько 30 тисяч офіцерів і вояків…[20, с.31].
Перший Український корпус складався з 1-ї та 2-ї піших дивізій, по чотири полки в кожній та по одному легкогарматному полку на дивізію. Командувачем корпусу був генерал-лейтенант Павло Скоропадський.
В цей час появляються і перші українські кінні частини, що з’явилися у ході українізацій частин російської армії на території України та за її межами влітку-восени 1917 р. Повністю або частково тоді були українізовані Російські кінні дивізії: 3-тя в Донбасі, 7, 9-та – на Південно-Західнім та 10, 12-та – Румунському фронтах.
Восени на базі розформованих або розкладених кінних дивізій утворено: Кінний полк оборони України (з частин 9, 10-ої дивізій), кінний полк ім. І. Мазепи (з 4-ої кінної дивізії), 1-й кінний полк ім. М. Залізняка, які взяли участь у Першій українсько-більшовицькій війні 1917-1918 рр.
Найбоєздатнішим кінним полком у цій війні виявився 1-й Запорізький ім. Кошового Отамана К. Гордієнка під командуванням полковника В. Петріва, який утворився з українців 7-ої Туркестанської дивізії на Західному фронті й прибув у бойовому стані на Наддніпрянщину. Спершу він нараховував 420 шабель, мав 18 кулеметів і складався з п’яти кінних і піших та двох кулеметних сотень.
Отже, в результаті українізації в підпорядкуванні військово-політичного проводу УНР наприкінці 1917 р. було 16 кінних полків [17, с.120]. Крім того, слід відзначити українізовану Єлисаветградську кінну юнкерську школу (300 шабель), начальником якої був генерал Б. Гернгрос.
Загалом у кінних частинах в грудні 1917 р. нараховувалося 5000 кіннотників [21, с.231-234].
Восени 1917 р. активно проходила організації української артилерії. Її розбудову очолив начальник артилерійського відділу Українського генерального військового штабу, уродженець Полтавщини полковник Іван Пащенко (1872–1938) й інспектор артилерії армії генерал-лейтенант Сергій Дельвіг [22, с.28-29].
Артилерія Центральної Ради восени 1917 р. загалом мала 746 гармат [21, с.231-234].
Політична верхівка Росії була стурбована ситуацією у війську в Україні. Тогочасні події засвідчували, що Тимчасовий уряд поступово почав втрачати вплив в армії, незважаючи на розгалужену систему йому підпорядкованих військових комісарів. [23, с.123].
У жовтні 1917 р. Українська Армія фактично складалася із таких частин: 1-й Український корпус генерала П. Скоропадського; дві піхотні дивізії, що формувалися у Києві; один кінний полк у Києві; піхотна юнацька школа у Києві; кілька батарей у стадії формування; автопанцерний дивізіон у Києві та інші українські частини різного роду зброї, що формувалися поза межами Києва [24, с.10].
З цього переліку випливає, що фактично на той час корпус Скоропадського був єдиною повноцінною військовою частиною, на яку покладалося завдання підтримувати лад «на західному кордоні». Водночас, Удовиченко підкреслив, що сили корпусу «під впливом загальної революційної розрухи слабли з кожним днем» [24, с.11].
Недивлячись на те, що українiзацiя армiї в цей час набрала масового характеру, не можна вважати, що українськi частини, що формувалися, були вже дiйсно реальними боєвими одиницями. Це пiдтверджується i самими керiвниками українiзацiї.
Наприклад, генерал П. Скоропадський скаржився на майже повну вiдсутнiсть українського старшинського складу в 34-му армiйському корпусi. «Прибувше поповнення, – повiдомляв вiн, – поступає ненавченим. Старших офiцерiв-українцiв, не дивлячись на всi прийнятi заходи, все ще не вистачає» [8, ф.2246, оп.2, спр.59, арк.148].
Були також неукомплектованi полки iменi гетьманiв Дорошенка, Сагайдачного, iм. Грушевського i багатьох iнших формувань.
Український Вiйськовий Генеральний Комiтет звертався до всiх генералiв, i офiцерiв, якi були резервiстами київської вiйськової округи, що визнають себе українцями, записуватися в реєстр в Українському Вiйськовому Генеральному Комiтетi, тому що невистачало кадрiв рiзних родiв вiйськ для нових дивiзiй, що українiзувалися [5, 5 жовтня].
Таке ж прохання було i до українцiв дiючої армiї, якi хотiли б перевестися в українiзованi частини на пiдставi телеграми Верховного головнокомадуючого [5, 11 жовтня].
В жовтнi Центральна Рада розгорнула широку агiтацiю серед солдатiв Пiвденно-Захiдного i Румунського фронтiв. По мiрi загострення загальної економiчної i полiтчної кризи в країнi, Центральна Рада все бiльше розширювала свiй вплив на армiю.
Якщо вiдносини Тимчасового уряду з нею, перед бiльшовицьким жовтневим переворотом в Петроградi, загострилися до краю, то зi Ставкою – навпаки, покращились.
Фактично, тепер в iмперськiй Росiї мiг розраховувати на владу тiльки той, хто керував армiєю.
Не дивлячись на те, що Ставка втратила частково статус вищого командного органу армiї, формально вона ним ще вважалась. Там це добре розумiли. Тому, щоб нейтралiзувати бiльшовицький вплив на солдатськi маси, вона все бiльше йшла на поступки українським вiйськовим радам.
Починаючи з другої половини жовтня, їх агiтатори одержали можливiсть вiльно їздити по фронтах i проводити роботу у вiйськах.
Так, на Румунському фронтi активну дiяльнiсть розгорнув Український вiйськовий комiтет. Вiн направив своїх агiтаторiв на фронт. Вiйськова влада видала спецiальнi посвiдчення, в яких рекомендувалось всiм вiйськовим начальникам не чинити нiякого опору агiтаторам [8, ф.2085, оп.2, спр.59, арк.148].
Слід відзначити, що Військовий генеральний комітет, а пізніше і Генеральний секретаріат військових справ не реєстрували українські військові відділи, тому точна цифра українізованих частин не відома.
У жовтні під українізацію було виділено на Південно-Західному фронті 6 дивізій, на Румунському 6 дивізій, на Північному 2 і на стільки ж Західному – 2, разом 16 дивізій.
Повністю українізованих дивізій на передодні жовтневого перевороту було 3, у стадії завершення цього процесу – 6 і частково українізованих 7 [25, с.82]. Щодо Південно-Західного та Румунського фронтів, то напередодні більшовицького перевороту тут знаходилося 42 повністю українізовані полки і 11 – частково. В них перебувало близько 79 тис. солдатів. Більшість цих полків не були повністю укомплектовані як командним, так і рядовим складом і весь час поповнювалися.
У цей період продовжувалися формуватися уже поза планом українізації, численні самочинні українські відділи. Саме таким чином виникли три гайдамацькі курені під Одесою під командуванням сотника В.Сахно-Устіяновича, капітана Орлова та підполковника Продьми [26, с.142-143]. Чисельність гайдамацьких куренів на кінець жовтня 1917 р. становила близько 5 тис. осіб [8, ф.2015, оп.1, спр.3, арк.210].
Для пропаганди ідей національно-визвольного руху серед українських солдатів і офіцерів і кращої організації українського військового руху з 20 жовтня 1917 р. Український військовий комітет розпочав видання щотижневої газети «Козацька думка» [8, ф.2143, оп.1, спр.8. арк.60].
Восени 1917 р., Центральна Рада, Військовий генеральний комітет та Військова Рада обмежувалися проведенням українізації вже існуючих військових частин як на фронті, так і в тилу. А також організацією українських гуртків, полкових, дивізійних, армійських і фронтових рад.
Саме ж формування українізованих частин проводилося часто без належної організації. Цьому було багато причин: і перешкоди з боку Тимчасового уряду, і не налагодженість власного центрального апарату і, нарешті, брак військових спеціалістів серед українства.
Велике значення мало й те, що формування українських частин відбувалося в надрах російської армії, яка в цей момент почала остаточно розкладатися, і тому дезорганізуючий елемент був надзвичайно сильним, що заважало створення міцної, дійсно національної армії.
Полiтика Центральної Ради, яка проводилась пiд впливом українських соцiал-демократiв і есерiв проти створення регулярної армiї до жовтня 1917 р. привела до негативних, можна навiть сказати трагiчних результатiв.
Спроба перетворити українiзованi частини в свою опору не виправдалась. Не дивлячись на їх багаточисельнiсть, солдати цих частин були сильно розпропагандованi бiльшовиками.
Ще починаючи з літа 1917 р. під впливом більшовицької агітації, розпочався процес стихійної демобілізації і розкладу армії, який набирав чим далі загрозливіших розмірів. На фронті посилювалися антивоєнні настрої, які охопили найменш свідому, але найбільш чисельну частину солдатів-українців.
Далася в знаки загальна політизація у військових частинах, падіння бойового духу і дисципліни, викликані тривалою виснажливою війною.
Так, в Особливій армії поширювалися чутки, нібито 1 жовтня 1917 р. усі солдати покинуть свої позиції [27, с.76].
В жовтнi в Києвi почалось створення двох сердюцьких дивiзiй. Центральна Рада з пiдозрою вiднеслась до них.
Справа в тому, що УСДРП i УПСР, якi складали її основу,знаходились пiд постiйною критикою правих партiй –федералiстiв-автономiстiв, самостiйникiв-соцiалiстiв, української хлiборобської соцiалiстичної партiї i iнших, боялися, що створенi ними вiйськовi формування будуть використанi, як засiб тиску на полiтику Центральної Ради.
Це прямо сказано в резолюцiї УСДРП:
«утворення сердюцьких полкiв не являється в iнтересах нi селян, нi робiтникiв, а затiя цiлком буржуазних кiл громадянства чи їх прихвостнiв i тому вся українська демократiя мусить об'явити цим буржуазним намiсникам найрiшучiшу вiйну, роз'яснювати i виявляти дiйсну їх природу i походження, вести органiзацiю української народної армiї пiд революцiйно-демократичним гаслом перетворення її в народну міліцію» [9, 23 листопада].
Тому, по наказу С.Петлюри, вже сформованi дивiзiї чисельнiстю в 15000 чоловiк були розпущенi як «контрреволюцiйнi» [28, с.43].
Розпустивши їх, Центральна Рада почала формувати новi полки за «отаманським» принципом. Тобто отаману давалися грошi i вiн на свiй розсуд формував полк.
Така непослiдовна позицiя Центральної Ради в вiйськовому будiвництвi, як визнавали деякi з її дiячiв, привела до того, що на початку грудня 1917 р. в «розпорядженнi Центральної Ради власне не було нiякого війська» [28, с.43].
Проте, в умовах розвитку нацiонально-визвольного руху, їй здавалося, що багаточисельнi привiтання з фронтiв i тилових частин в її адрес свiдчили про рiст її сили.
В серединi жовтня 1917 р. стало зрозумiлим, що уряд втратив контроль над армiєю. В умовах розвалу фронту, маса солдатiв ринулась в тил.
Восени юрби озброєниx росiйськиx дезертирiв, добираючись додому, посунули через Україну. Вони грабували, вбивали мирне населення, влаштовували єврейськi погроми. На засiданнi Mалої ради 24 жовтня пiд головуванням M. Грушевського урядовi було зроблено запит вiд iменi Польського демократичного централу:
«Чи вiдомо Секретарiатовi про тi погроми, убивства та грабежi, якi так часто тепер робляться дикими юрбами солдатiв... Ti люди, якi зараз проxодять через Україну, залишають на нiй тiльки голу землю, бо вони з Україною нiчим не зв'язанi. Нам i нашим дiтям тут треба жити, i ми повиннi боронити свiй край. Kоли тi xарцизи будуть почувати, що на Українi вони зустрiнуть не тiльки опiр мiлiцiї, а й опiр збройної сили мiсцевої людностi, то тодi вони не будуть так смiливо руйнувати нашого краю» [29, с.358].
Пiд впливом демагогiчної бiльшовицької агiтацiї солдати активно включалися в аграрний рух. Не були виключнням в цьому i українськi частини. Так, в телеграмi командуючого ХI-ї армiї повідомлялось, що «українськi дивiзiї граблять садиби в Подiльськiй губернії» [8, ф.2067, оп.1, спр.3811, арк.237].
Передислокація військових частин нерідко приводила до їх самоліквідації.
Треба вiдмiтити, що цi активнi дiї збiльшовизованих солдатiв в прифронтових районах України, заставляли Центральну Раду iти на бiльш радикальнi реформи.
Національний дух, який був принесений в армію на хвилі національно-визвольного піднесення і найяскравіше проявився в її українізації, поступово почав згасати.
Більшовицьке національне гасло «право націй на самовизначення» невдовзі витіснило поодинокі патріотичні пориви воєначальників-українців.
Багаторічна відсутність практики боротьби за власну державність та поневолення українських земель чужинцями привели до того, що більшовики, які в переважній своїй більшості не були українцями, поступово витіснили національний елемент із свідомості значної кількості селян та фронтовиків [30, с.84].
Тимчасовий уряд уже не був в станi справитися з наростаючим нацiонально-визвольним рухом в Українi.
Наслiдком цього стали велетенськi змiни в полiтичнiй ситуацiї в Українi. Якщо до жовтня її визначали три головнi полiтичнi сили: Тимчасовий уряд, Центральна Рада i лiвi партiї Росiї, то на даному етапi позицiї першої були пiдiрванi.
Тимчасовий уряд мiг розраховувати хiба що на штат Київського вiйськового округу. Головними суперниками, якi претендували на владу в Українi тепер стали Центральна Рада i лiвi партiї.
Разом з тим, розумiючи яке важливе значення для завоювання на свою сторону солдатiв Пiвденно-Захiдного i Румунського фронтiв мало нацiональне питання, лiвi росiйськi партiї в своїй агiтацiйно-пропагандистськiй роботi почали придiляти йому значно бiльше уваги.
Особливо багато уваги нацiональному питанню придiляли бiльшовики, вони на словах обiцяли вирiшити його, якщо прийдуть до влади, а насправдi, як ми пiзнiше побачимо, бiльшовики його просто проiгнорували i продовжили дальше шовiнiстичну полiтику.
Бiльшовики висунили ряд демагогiчних заяв i обiцянок про проведення соцiальних реформ i негайного пiдписання миру у випадку їх приходу до влади. Такi погляди приваблювали солдатськi маси, якi були вимученi до крайностi вiйною, незалежно вiд нацiональностi.
Перед захопленням влади бiльшовиками, в трьох корпусах Пiвденно-Захiдного фронту – 6, 32, 34, де найбiльш активно проходила українiзацiя, нараховувалось бiля 2,5 тис. бiльшовикiв i їм співчуваючих [31, с.82]. В кiнцевому порядку, це вiдiграло важливу роль в їх розпропагуванню.
Восени 1917 р. українськi вiйськовi почали готуватися до скликання III Всеукраїнського вiйськового з’їзду. Було створено органiзацiйний комiтет по скликанню з'їзду, головою якого було обрано Є. Нероновича, а писарем лiкаря В. Кекала [9, 18 жовтня].
До з’їзду також готувалися i українськi полiтичнi партiї. Основнi завдання, якi поставла партiя українських соцiал-демократiв перед своїми делегатами напередоднi Українського вiйськового з'їзду були викладенi в «Робiтничiй газетi».
В нiй зокрема вказувалось, що українiзацiя, яка проходить в росiйськiй армiї, це «не якось органiзоване українське вiйсько» [9, 13 жовтня], а просто українцi органiзованi в українськi частини. Основним завданням українiзацiї вiйська УСДРП вважала «органiзацiя мас для боротьби за основнi домагання українського народу, до яких не можна залучити утворення української постiйної армії» [9, 13 жовтня].
Вони пiднiмали питання, про шляхи i спроби переходу до мiлiцiйної системи вiдбуття вiйськової служби, про демобiлiзацiю вiйська, яка повинна проходити планомiрно i має стати важливим завданням органiзованих українських воякiв. Всi українськi вiйськовi частини повиннi бути перемiщенi в Україну з iнших частин Росiї, а всi росiйськi вiйська виведенi з України [9, 13 жовтня].
На такiй же позицiї стояв М. Порш, який виступив у тiй же газетi в день вiдкриття з’їзду. Вiн говорив, що «українська революцiйна демократiя крокує не до постiйного вiйська, а до системи народної міліції» [9, 20 жовтня].
Наперекiр заборонi Верховного головнокомандуючого III Всеукраїнський вiйськовий з’їзд почав свою роботу 20 жовтня 1917 р. [8, ф.2067, оп.1, спр.3811, арк.145]. У резолюції ІІІ Всеукраїнського військового з’їзду «Про українізацію армії і флоту» було зафіксовано «щоб по всіх українізованих дивізіях та при арміях було призначено Центральною Радою комісарів для того, щоб українізація могла проводитись планомірно і безупинно, щоб українці-вояки могли переводитись до своїх частин не тільки командами, а і поодинці, з’їзд домагається негайного заведення українських полків і бригад» [33, с.54].
Під час роботи ІІІ Всеукраїнського військового з’їзду більшовики зробили в Петрограді збройний переворот і взяли владу в свої руки.
Висновки та перспективи подальших досліджень
Підсумовуючи даний матеріал можна зробити висновок, що український військовий рух в період вересня – жовтня 1917 р. розвивався по висхідній лінії, а формування українізованих частин вирішальним чином спричинилося до розпаду російської армії.
Характерною особливістю українського військового руху даного періоду було те, що він у своєму розмаху досяг критичної межі, вилившись у масову українізацію армії.
Були закладені умови створення власного національного війська, але як показали подальші події, що це не в повній мірі змогла використати Центральна Рада. Однак ця тема потребує подальшого вивчення із залученням нових архівних матеріалів.
Список літератури
1. 1917 год на Киевщине. Хроника событий. –Харьков, 1928. – 583 с.
2. Яневський М. Зі споминів // За державність. –Каліш, 1932. – Зб. 2. – С. 137–147.
3. Голуб П.А. Солдатские массы Юго-Западного фронта в борьбе за власть Советов. / март 1917 –февраль 1918 г./. – К.,1958. – 256 с.
4. Iсторiя Українського вiйська. (Під ред. І. Крипякевича). – Вiннiпег, 1953. – С. 295–832.
5. Нова Рада. – 1917.
6. Дорошенко Д. Iсторiя України. 1917–1923. Доба Центральної Ради. – Ужгород, 1932. – Т. I. – 437 с.
7. В.К.Всеукраїнський Військовий Генеральний Комітет і Тимчасове правительство: Уривок зі споминів // Літературно-науковий вісник. – 1923. – Кн. 5. – С. 34–42.
8. Російський державний військово-історичний архів.
9. Робiтнича газета. – 1917.
10. Дещинський Л.Є. Революцiйнi подiї на Пiвденно-Захiдному, Румунському фронтах i Чорноморському флотi в 1917 – лютому 1918 р. – Львів, 1982. – 286 с.
11. Вiсник Українського Військового Генерального Комiтету. – 1917. – № 19–20.
12. Зінкевич Р.Д. Активізація українського військового руху напередодні більшовицького перевороту (вересень – жовтень 1917 р. / Р.Д. Зінкевич // Вісник Національного університету «Львівська політехніка». – 2008. – № 612. Держава та армія. – С. 48–54.
13. Петро Процик. Державотворча діяльність Симона Петлюри. // Народний Рух України. Державність. Демократія. Реформи! – 2006.
14. Голос окопа. – 1917.
15. Известия фронтотдела «Румчерода». – 1917.
16. Іванис В. Симон Петлюра – Президент України. – Дрогобич, 1991. – 256 с.
17. Ткачук П.П. Сухопутні війська України доби революції 1917-1921 рр. – Львів: ЛІСВ, 2009. – 311 c.
18. Голуб П.А. Большевики и армия в трех революциях. – М., 1977. – 320 с.
19. Іван Петренко. Діяльність Павла Скоропадського щодо українізації частин російської армії в 1917 році // Персонал. – 2007. – № 8.
20. Пеленський Я. Спогади Павла Скоропадського (кінець 1917 – грудень 1918). Передмова // Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. – К., Філадельфія, 1995. – 493 c.
21. Тинченко Я. Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття. 1917–1921 року / Я. Тинченко. – Київ, 1995. – 258 c.
22. Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералітет українських визвольних змагань / О. Колянчук, М. Литвин, К. Науменко. – Львів, 1995. – 233 с.
23. Дем’янюк О.Й. Військово-політичні аспекти розвитку Волинської губернії у 1914–1921 роках: монографія / О.Й. Дем’янюк. – Луцьк: ПДВ «Твердиня», 2011. – 320 c.
24. Удовиченко О.І. Україна у війні за державність: Історія організації і бойових дій Українських Збройних сил 1917–1921 рр. – К., 1995. – 179 с.
25. Ткачук А.Г. Крах спроб Центральної Ради використати українізовані військові формування в 1917 р. // Український історичний журнал. – 1967. – № 8. – С. 79–84.
26. Янчевський М. Зі споминів // За державність. – Зб. – Каліш, 1930. – № 2 – С.137–147.
27. Лозовий В. Солдати і селяни: дестабілізація суспільного життя українського села (1917 р.). / В. Лозовий // Історичний журнал. – 2005. – № 6. – С.73–82.
28. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле (1914–1918). У 2-х ч. Ч. 2. З початків відродження української державності. (Доба Центральної Ради) / Д. Дорошенко. – Львів: «Червона калина», 1923. – 98 с.
29. Українська Центральна Рада: Документи i матерiали. – K., 1996. – T. 1. – 589 c.
30. Дем’янюк О.Й. Військово-політична ситуація на Волині восени 1917 р. / О.Й. Дем’янюк // Вісник Національного університету «Львівська політехніка» – 2010. – № 670. Держава та армія. – С. 80–88.
31. Ткачук А.Г. Крах спроб Центральної Ради використати українiзованi вiйськовi формуваня в 1917 р. // УIЖ. – 1967. – № 8. – С. 79–84.
32. Резолюція Третього Всеукраїнського військового з’їзду про українізацію армії і флоту // Національні відносини в Україні у ХХ ст. Зб. док. і м-лів / Упор. М. Панчук та інші. – К.: Наукова думка, 1994. – 570 с
УДК 94(477) «1917»
Зінкевич Роман Дмитрович,
кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри історії України та етнокомунікації, Національний університет «Львівська політехніка», м. Львів.
Zinkevych R.
UKRAINIAN MILITARY MOVEMENT IN ESCALATED POLITICAL CONFRONTATION IN RUSSIA AUTUMN 1917 YEAR.
The article is devoted Ukrainian military movement in the Russian army in autumn 1917 before the arrival of the Bolsheviks to power. The article reviews the stages and forms of Ukrainianization Russian army. Particular attention is paid to the Southwest and Romanian fronts.
Keywords: army Ukrainianization, South-Western Front, the Romanian front, Central Rada, General Secretariat
Використані джерела:
Військово-науковий вісник, 2014 № 22
Стаття присвячена українському військовому руху у російській армії восени 1917 р. до приходу більшовиків до влади. Розглянуто етапи та форми українізації російської армії. Особлива увага звернута на Південно-Західний і Румунський фронти.
Вступ
Постановка проблеми та її актуальність. Дослідження соціально-політичної обстановки, яка склалася на Південно-Західному та Румунському фронтах після повалення самодержавства в Росії, має важливе значення для подальшого розуміння подій, що відбувалися в Україні протягом 1917 та на початку 1918 рр.
Перебування на території України багатомільйонної російської армії, в якій значну частину солдатів становили українці, сприяло витворенню тут своєрідного каталізатора українського національно-визвольного руху. Це в подальшому активно вплинуло на хід національного державного будівництва.
Аналіз попередніх досліджень. До проблем національно-визвольного руху періоду Центральної Ради зверталося багато сучасних вітчизняних істориків, таких як В. Верстюк, В. Голубко, Л. Дещинський, О. Дем’янюк, В. Іванис, С. Литвин, О. Реєнт, Я. Тинченко, П. Ткачук, О. Удовиченко та ін.
Проте, незважаючи на підвищену увагу дослідників до розробки цієї проблеми, ще залишаються малодослідженими певні аспекти.
Зокрема, аналіз суспільно-політичного становища, що склалося в армії восени 1917 р. до захоплення більшовиками влади в Росії і як воно відобразилось на подальших подіях в Україні.
Мета та завдання дослідження. Дана стаття має на меті розкрити на основі аналізу як опублікованих праць,так і архівних матеріалів основні особливості українського військового руху в армії в даний період.
Основна частина
Придушення заколоту генерала Л. Корнiлова призвело до нового пiдйому нацiонально-визвольного руху на Українi. Також це вiдчувалось i на фронтi.
Загроза збройного розгрому рiзноманiтних українських вiйськових органiзацiй зi сторони монархiчно налаштованого командування зникла.
Використовуючи велике пiднесення нацiонально-визвольного руху на Українi i в тому числi серед солдатiв Пiвденно-Захiдного i Румунського фронтiв, Генеральний секретаріат 29 вересня 1917 р. створив Секретаріат військових справ, який вiдав органiзацiєю i формуванням українiзованих вiйськових частин, затвердженням i усуненням вiйськових чинiв у вiйськових округах на територiї України i у всiх українських частинах [1, с.518].
Але залишився невизначеним статус Петлюри, оскільки не було здійснено офіційного призначення генерального секретаря з військових справ.
І лише в кінці жовтня С. Петлюра офіційно призначається Генеральним секретарем з військових справ, набувши статусу міністра.
Центральна Рада через свої вiйськовi органiзацiї активiзувала свою дiяльнiсть з формування українiзованих частин i добилася при цьому значних успiхiв.
На початку вересня в Одесi був сформований гайдамацький курiнь у складі шести піхотних, кулеметної та кінної сотень і гарматної батареї [2, с.142-143], в Бердичевi – важкий артилерiйський полк iм. Т.Г. Шевченка [3, с.159].
На Румунському фронтi була українiзована 4 стрiлецька залiзна дивiзiя [4, с.374]. Почався посилений процес українiзацiї вiйськових частин, як на фронтi, так i в тилу.
До кiнця вересня 1917 р., Генеральний вiйськовий секретарiат добився дозволу на вiдкриття українських пiших шкiл прапорщикiв, українських вiддiлень при iнженернiй i артилерiйськiй вiйськових школах. Начальник Київської вiйськової округи про це був повiдомлений телефонограмою начальника Генерального Штабу [5, 19 вересня].
У вереснi Генеральний вiйськовий комiтет українiзував другу київську школу прапорщикiв, до якої 27 i 28 вересня було прийнято 75 воякiв-українцiв [5, 30 вересня].
Вiйськове мiнiстерство дало дозвiл на українiзацiю запасного артилерiйського дивiзiону, запасного iнженерного полку, телеграфної запасної роти, запасного батальйону самокатчикiв в Києвi, а також на розгортання запасного кулеметного батальйону в український полк двохбатальйонного складу [6, с.370].
12 вересня 1917 р. за дорученням Генерального Секретаріату до Ставки було відправлено делегацію Українського Військового Генерального Комітету у складі С. Петлюри, П. Скрипчинського і В. Кедровського. Переговори велися переважно між С. Петлюрою і О. Керенським.
Українська делегація домагалася проведення широкої українізації армії, при тому головним аргументом на її користь висувалося твердження про кращу боєздатність українських частин на тлі загального розкладу російської армії [7, с.38].
У вереснi активiзували роботу українськi вiйськовi ради. Щоб прискорити українiзацiю армiї 2 вересня 1917 р. в Києвi вiдбулася нарада Всеукраїнської Ради вiйськових депутатiв, на якiй було ухвалено необхiднiсть скликання в найближчий час 3-го Всеукраїнського вiйськового з’їзду [5, 3 вересня].
Це рiшення пiдтримало i Українське вiйськове товариство iмені гетьмана П. Полуботка [5, 6 вересня].
Українськi вiйськовi ради ставили вимоги скликання фронтових з’їздiв. Для цього Генеральний секретарiат, який очолював С. Петлюра, розiслав по фронтах своїх агiтаторiв.
Особливо енергiйно вони дiяли на Пiвденно-Захiдному фронтi. Їм вдалося ще лiтом почати українiзацiю 34-го армiйського корпусу Особливої армiї, яким командував генерал П. Скоропадський. Скоропадський в свою чергу створив досить добре органiзованi школи старшин, завдяки чому корпус перетворився в серйозну силу в руках Центральної Ради.
Пiд тиском умов, якi склалися на фронтi, командування пiшло на поступки вимогам Центральної Ради по українiзацiї армiї. Так, 29 вересня 1917 р. новий командуючий Пiвденно-Захiдним фронтом генерал Н. Володченко враховуючи стихійність процесу українізації, що охопив війська фронту, видав наказ, який дозволяв скликання фронтового українського з’їзду [8, Ф.2067, оп.1, спр.3811, арк.65].
Проте до взяття бiльшовиками влади в свої руки Ставка i командування фронтiв займали суперечливу позицiю вiдносно формування армiї по нацiональному принципу, прагнули її обмежити.
При Генеральному штабi була затверджена посада представника Центральної Ради, першим представником якої став полковник Вiктор Павленко, а 6 вересня Керенський затвердив Всеукраїнську Раду вiйськових депутатiв [9, 7 вересня].
22 вересня Тимчасовий уряд дав дозвiл провести українiзацiю 20 дивiзiй, якi повиннi були поповнюватись за рахунок вже українiзованих полкiв, а 3 жовтня А.Ф. Керенський пiдписав наказ про поповнення солдатами-українцями 15 пiхотних дивiзiй, однiєї стрiлецької дивiзiї i 2-х артилерiйських дивiзiонiв [9, 6 жовтня].
У тилових гарнізонах України було українізовано майже 130 запасних і спеціальних полків. В жовтнi на Пiвденно-Захiдному фронтi видiлився з 3 кiнної дивiзiї ХI армiї український кiнний полк, був створений також український полк в 27-й пiхотнiй дивiзiї, а з вiддiлiв 101, 102 i 103 дивiзiй видiлено було по одному українському ударному куреневi [4, с.374].
Якщо взяти в цiлому, то на Пiвденно-Захiдному та Румунському фронтах в цей час було повнiстю українiзовано 42 i частково 11 полкiв, в яких нараховувалось бiля 79 тис. солдатiв [10, с.168].
Оскiльки уряд пiшов на деякi поступки, Центральна Рада почала втручатися в оперативно-тактичне керiвництво вiйськами. Для консолiдацiї своїх сил, вона в кiнцi вересня i в серединi жовтня 1917 р. провела українськi вiйськовi з’їзди Румунського i Пiвденно-Захiдного фронтiв.
Вiйськовий український з'їзд Пiвденно-Захiдного фронту вiдкрився 4 жовтня в Бердичевi, при участi В. Винниченка, С. Петлюри i М. Коваленського. На з’їзд з’їхалось бiля 700 делегатiв [11, с.6-7], які представляли усі військові частини Південно-Західного фронту. До президiї було обрано: вiд українських соцiалiстiв-революцiонерiв – П.С. Куцяк, Ралiй, Сверстник i Бондар; вiд трудовикiв – М. Шинкар i безпартiйний Григорьєв [5, 6 жовтня].
Якщо взяти партiйний склад делегатiв з’їзду, то по анкетi в першi днi було 57 вiдсоткiв українських соцiалiстiв-революцiонерiв, 11% – українських соцiал-демократiв, решта 32% безпартiйнi [12, с.49]. Головував на з'їздi штабс-капiтан М. Шинкар, який пiзнiше був командуючим вiйськами київської вiйськової округи, а ще пiзнiше, як представник крайнiх лiвих iдей, керував звенигородським повстанням. На з’їзд був запрошений генерал П. Скоропадський [9, 14 жовтня].
У промові на з’їзді Південно-Західного фронту С. Петлюра обґрунтував необхідність створення боєздатної національної армії, наголошуючи, що «тільки військо своє може спасти справу… Позаяк настав час демобілізації війська, котре зруйнує остаточно Україну, то ми повинні організувати Українське Військо не тільки для фронту, а й для того, щоб забезпечити себе від руїни» [13, 26 травня].
На вiйськовому з’їздi була обрана фронтова вiйськова рада, в склад якої входило 80 чоловiк. Вона мала створити Виконавчий Комiтет та вiдповiднi секцiї.
Головним завданням фронтової Ради було українiзацiя вiйськових частин на Пiвденно-Захiдному фронтi [9, 18 жовтня].
З’їзд постановив паралельно з загальновiйськовими створити гарнiзоннi, ротнi, полковi, дивiзiйнi, корпуснi, армiйськi i фронтовi українськi вiйськовi ради [8, Ф.2083, оп.1, л.1, спр.6, арк.29].
Якщо з вiйськовими українськими радами на нижчих рiвнях командування фронту якось мирилось,то дозвiл на створення дивiзiйних, корпусних, а особливо армiйських i фронтових воно не давало.
Штаб фронту i виконавчий комiтет фронту чинили рiзнi перепони в дiяльностi української фронтової ради. В штаб Верховного головнокомандуючого посилались чисельнi скарги, щоб не допустити їх iснування, про те, що вони вносять дезорганiзацiю у вiйську.
Внаслiдок цього, Верховний головнокомандуючий Командування було стурбоване ростом мiжнацiональної напруги в армiї у зв'язку з формуванням українських частин.
Наприклад, в рапортi комiсара ХI-ї армiї I.I. Кириєнка говорилось, що в частинах 6-го армiйського корпусу по питанню його українiзацiї дуже загострились вiдносини мiж українцями i великоросами.
«Вважаю за потрiбне, – писав вiн, – прийняти остаточне рiшення, не затягувати його до появи ексцесiв» [8, ф.2083, оп.1, спр.6, арк.6].
В наступнiй телеграмi, вiн також просив прискорити вирiшення питання про українiзацiю корпусу,щоб уникнути кровопролиття [8, ф.2083, оп.1, спр.6,арк.1].
Отже, ми бачимо,що Ставка i Тимчасовий уряд неохоче йшли на створення українських вiйськових формувань тому, що хотiли зберегти iмперiю в її повному складi, боялися виходу з неї України, а тому робили все вiд них залежне, щоб не допустити створення Україною своїх власних вiйськових сил.
Вони боялися вибуху мiжнацiональної ворожнечi в армiї, яка могла перерости в збройну боротьбу i тодi не могло б бути мови хоча б про який-небудь контроль за нею i збереження фронту. Але, не маючи можливостi зберегти старi методи керiвництва армiєю, Тимчасовий уряд i Ставка змушенi були все бiльше рахуватися з українськими вiйськовими органiзацiями.
Внаслідок цього восени 1917 р. був українізований 6-й армійський корпус генерала М. Мандрили [16, с.51], який був переіменований в 2-й Запорізький. Коропус був повнiстю укомплектований солдатами й молодшими офiцерами але не вистачало офiцерiв-українцiв вищиx рангiв та генералiв. На Пiвденно-Заxiдному фронтi їx було обмаль, тому бiльшiстю полкiв у ньому командували поручники й пiдпоручники.
Формування 2-го корпусу починалося в прифронтовiй смузi. Завершитися воно мало в Летичевi, неподалiк вiд Mеджибожа. Проте знятися для цього з фронту корпусовi не вдалося. Росiйськi частини 11-ї армiї, до складу якої вiн вxодив, кидали свої позицiї, i 2-й Український корпус сам-один дисциплiновано «тримав фронт».
Крім корпусів і дивізій були українізовані й окремі піхотні полки, зокрема Запорізький (1000 багнетів), 134-й Феодосійський (1000), 24-й, 25-й, 27-й запасні, які мали по 800–1000 вояків.
В жовтнi Тимчасовий уряд дозволив провести українізацію шести дивізій на Пiвденно-Захiдному i Румунському фронтах [17, с.98]. Всього ж дозволялось українiзувати 16 дивiзiй [18, с.207].
Також на початку жовтня 34-й армійський корпус був значною мірою українізований. Як вже згадувалося, він отримав нову назву – «Перший Український корпус». Комплектувався з добровольців, воїнів, офіцерів запасу та козаків із загонів «Вільного козацтва». Що стосується його чисельності, то, за різними даними, вона коливається в межах від 30 до 60 тисяч осіб.
Сам Скоропадський не наводить ніяких відомостей про чисельність, але беручи до уваги напруження з офіцерськими кадрами та мале поповнення українськими солдатами, політичну анархію в країні, можна зробити висновок, що корпус навряд чи в тій ситуації міг нараховувати 40–60 тисяч, у кращому випадку в його лавах числилося до 30 тисяч бійців. Це можна підтвердити і малою кількістю полків у його складі – всього вісім [19].
Аналізуючи спогади П. Скоропадського, П. Пеленський дійшов до висновку, що саме завдяки порозумінню останнього з Центральною Радою вдалося створити «перше й найбільш дисципліноване українське військове формування на центрально-українських землях, яке нараховувало близько 30 тисяч офіцерів і вояків…[20, с.31].
Перший Український корпус складався з 1-ї та 2-ї піших дивізій, по чотири полки в кожній та по одному легкогарматному полку на дивізію. Командувачем корпусу був генерал-лейтенант Павло Скоропадський.
В цей час появляються і перші українські кінні частини, що з’явилися у ході українізацій частин російської армії на території України та за її межами влітку-восени 1917 р. Повністю або частково тоді були українізовані Російські кінні дивізії: 3-тя в Донбасі, 7, 9-та – на Південно-Західнім та 10, 12-та – Румунському фронтах.
Восени на базі розформованих або розкладених кінних дивізій утворено: Кінний полк оборони України (з частин 9, 10-ої дивізій), кінний полк ім. І. Мазепи (з 4-ої кінної дивізії), 1-й кінний полк ім. М. Залізняка, які взяли участь у Першій українсько-більшовицькій війні 1917-1918 рр.
Найбоєздатнішим кінним полком у цій війні виявився 1-й Запорізький ім. Кошового Отамана К. Гордієнка під командуванням полковника В. Петріва, який утворився з українців 7-ої Туркестанської дивізії на Західному фронті й прибув у бойовому стані на Наддніпрянщину. Спершу він нараховував 420 шабель, мав 18 кулеметів і складався з п’яти кінних і піших та двох кулеметних сотень.
Отже, в результаті українізації в підпорядкуванні військово-політичного проводу УНР наприкінці 1917 р. було 16 кінних полків [17, с.120]. Крім того, слід відзначити українізовану Єлисаветградську кінну юнкерську школу (300 шабель), начальником якої був генерал Б. Гернгрос.
Загалом у кінних частинах в грудні 1917 р. нараховувалося 5000 кіннотників [21, с.231-234].
Восени 1917 р. активно проходила організації української артилерії. Її розбудову очолив начальник артилерійського відділу Українського генерального військового штабу, уродженець Полтавщини полковник Іван Пащенко (1872–1938) й інспектор артилерії армії генерал-лейтенант Сергій Дельвіг [22, с.28-29].
Артилерія Центральної Ради восени 1917 р. загалом мала 746 гармат [21, с.231-234].
Політична верхівка Росії була стурбована ситуацією у війську в Україні. Тогочасні події засвідчували, що Тимчасовий уряд поступово почав втрачати вплив в армії, незважаючи на розгалужену систему йому підпорядкованих військових комісарів. [23, с.123].
У жовтні 1917 р. Українська Армія фактично складалася із таких частин: 1-й Український корпус генерала П. Скоропадського; дві піхотні дивізії, що формувалися у Києві; один кінний полк у Києві; піхотна юнацька школа у Києві; кілька батарей у стадії формування; автопанцерний дивізіон у Києві та інші українські частини різного роду зброї, що формувалися поза межами Києва [24, с.10].
З цього переліку випливає, що фактично на той час корпус Скоропадського був єдиною повноцінною військовою частиною, на яку покладалося завдання підтримувати лад «на західному кордоні». Водночас, Удовиченко підкреслив, що сили корпусу «під впливом загальної революційної розрухи слабли з кожним днем» [24, с.11].
Недивлячись на те, що українiзацiя армiї в цей час набрала масового характеру, не можна вважати, що українськi частини, що формувалися, були вже дiйсно реальними боєвими одиницями. Це пiдтверджується i самими керiвниками українiзацiї.
Наприклад, генерал П. Скоропадський скаржився на майже повну вiдсутнiсть українського старшинського складу в 34-му армiйському корпусi. «Прибувше поповнення, – повiдомляв вiн, – поступає ненавченим. Старших офiцерiв-українцiв, не дивлячись на всi прийнятi заходи, все ще не вистачає» [8, ф.2246, оп.2, спр.59, арк.148].
Були також неукомплектованi полки iменi гетьманiв Дорошенка, Сагайдачного, iм. Грушевського i багатьох iнших формувань.
Український Вiйськовий Генеральний Комiтет звертався до всiх генералiв, i офiцерiв, якi були резервiстами київської вiйськової округи, що визнають себе українцями, записуватися в реєстр в Українському Вiйськовому Генеральному Комiтетi, тому що невистачало кадрiв рiзних родiв вiйськ для нових дивiзiй, що українiзувалися [5, 5 жовтня].
Таке ж прохання було i до українцiв дiючої армiї, якi хотiли б перевестися в українiзованi частини на пiдставi телеграми Верховного головнокомадуючого [5, 11 жовтня].
В жовтнi Центральна Рада розгорнула широку агiтацiю серед солдатiв Пiвденно-Захiдного i Румунського фронтiв. По мiрi загострення загальної економiчної i полiтчної кризи в країнi, Центральна Рада все бiльше розширювала свiй вплив на армiю.
Якщо вiдносини Тимчасового уряду з нею, перед бiльшовицьким жовтневим переворотом в Петроградi, загострилися до краю, то зi Ставкою – навпаки, покращились.
Фактично, тепер в iмперськiй Росiї мiг розраховувати на владу тiльки той, хто керував армiєю.
Не дивлячись на те, що Ставка втратила частково статус вищого командного органу армiї, формально вона ним ще вважалась. Там це добре розумiли. Тому, щоб нейтралiзувати бiльшовицький вплив на солдатськi маси, вона все бiльше йшла на поступки українським вiйськовим радам.
Починаючи з другої половини жовтня, їх агiтатори одержали можливiсть вiльно їздити по фронтах i проводити роботу у вiйськах.
Так, на Румунському фронтi активну дiяльнiсть розгорнув Український вiйськовий комiтет. Вiн направив своїх агiтаторiв на фронт. Вiйськова влада видала спецiальнi посвiдчення, в яких рекомендувалось всiм вiйськовим начальникам не чинити нiякого опору агiтаторам [8, ф.2085, оп.2, спр.59, арк.148].
Слід відзначити, що Військовий генеральний комітет, а пізніше і Генеральний секретаріат військових справ не реєстрували українські військові відділи, тому точна цифра українізованих частин не відома.
У жовтні під українізацію було виділено на Південно-Західному фронті 6 дивізій, на Румунському 6 дивізій, на Північному 2 і на стільки ж Західному – 2, разом 16 дивізій.
Повністю українізованих дивізій на передодні жовтневого перевороту було 3, у стадії завершення цього процесу – 6 і частково українізованих 7 [25, с.82]. Щодо Південно-Західного та Румунського фронтів, то напередодні більшовицького перевороту тут знаходилося 42 повністю українізовані полки і 11 – частково. В них перебувало близько 79 тис. солдатів. Більшість цих полків не були повністю укомплектовані як командним, так і рядовим складом і весь час поповнювалися.
У цей період продовжувалися формуватися уже поза планом українізації, численні самочинні українські відділи. Саме таким чином виникли три гайдамацькі курені під Одесою під командуванням сотника В.Сахно-Устіяновича, капітана Орлова та підполковника Продьми [26, с.142-143]. Чисельність гайдамацьких куренів на кінець жовтня 1917 р. становила близько 5 тис. осіб [8, ф.2015, оп.1, спр.3, арк.210].
Для пропаганди ідей національно-визвольного руху серед українських солдатів і офіцерів і кращої організації українського військового руху з 20 жовтня 1917 р. Український військовий комітет розпочав видання щотижневої газети «Козацька думка» [8, ф.2143, оп.1, спр.8. арк.60].
Восени 1917 р., Центральна Рада, Військовий генеральний комітет та Військова Рада обмежувалися проведенням українізації вже існуючих військових частин як на фронті, так і в тилу. А також організацією українських гуртків, полкових, дивізійних, армійських і фронтових рад.
Саме ж формування українізованих частин проводилося часто без належної організації. Цьому було багато причин: і перешкоди з боку Тимчасового уряду, і не налагодженість власного центрального апарату і, нарешті, брак військових спеціалістів серед українства.
Велике значення мало й те, що формування українських частин відбувалося в надрах російської армії, яка в цей момент почала остаточно розкладатися, і тому дезорганізуючий елемент був надзвичайно сильним, що заважало створення міцної, дійсно національної армії.
Полiтика Центральної Ради, яка проводилась пiд впливом українських соцiал-демократiв і есерiв проти створення регулярної армiї до жовтня 1917 р. привела до негативних, можна навiть сказати трагiчних результатiв.
Спроба перетворити українiзованi частини в свою опору не виправдалась. Не дивлячись на їх багаточисельнiсть, солдати цих частин були сильно розпропагандованi бiльшовиками.
Ще починаючи з літа 1917 р. під впливом більшовицької агітації, розпочався процес стихійної демобілізації і розкладу армії, який набирав чим далі загрозливіших розмірів. На фронті посилювалися антивоєнні настрої, які охопили найменш свідому, але найбільш чисельну частину солдатів-українців.
Далася в знаки загальна політизація у військових частинах, падіння бойового духу і дисципліни, викликані тривалою виснажливою війною.
Так, в Особливій армії поширювалися чутки, нібито 1 жовтня 1917 р. усі солдати покинуть свої позиції [27, с.76].
В жовтнi в Києвi почалось створення двох сердюцьких дивiзiй. Центральна Рада з пiдозрою вiднеслась до них.
Справа в тому, що УСДРП i УПСР, якi складали її основу,знаходились пiд постiйною критикою правих партiй –федералiстiв-автономiстiв, самостiйникiв-соцiалiстiв, української хлiборобської соцiалiстичної партiї i iнших, боялися, що створенi ними вiйськовi формування будуть використанi, як засiб тиску на полiтику Центральної Ради.
Це прямо сказано в резолюцiї УСДРП:
«утворення сердюцьких полкiв не являється в iнтересах нi селян, нi робiтникiв, а затiя цiлком буржуазних кiл громадянства чи їх прихвостнiв i тому вся українська демократiя мусить об'явити цим буржуазним намiсникам найрiшучiшу вiйну, роз'яснювати i виявляти дiйсну їх природу i походження, вести органiзацiю української народної армiї пiд революцiйно-демократичним гаслом перетворення її в народну міліцію» [9, 23 листопада].
Тому, по наказу С.Петлюри, вже сформованi дивiзiї чисельнiстю в 15000 чоловiк були розпущенi як «контрреволюцiйнi» [28, с.43].
Розпустивши їх, Центральна Рада почала формувати новi полки за «отаманським» принципом. Тобто отаману давалися грошi i вiн на свiй розсуд формував полк.
Така непослiдовна позицiя Центральної Ради в вiйськовому будiвництвi, як визнавали деякi з її дiячiв, привела до того, що на початку грудня 1917 р. в «розпорядженнi Центральної Ради власне не було нiякого війська» [28, с.43].
Проте, в умовах розвитку нацiонально-визвольного руху, їй здавалося, що багаточисельнi привiтання з фронтiв i тилових частин в її адрес свiдчили про рiст її сили.
В серединi жовтня 1917 р. стало зрозумiлим, що уряд втратив контроль над армiєю. В умовах розвалу фронту, маса солдатiв ринулась в тил.
Восени юрби озброєниx росiйськиx дезертирiв, добираючись додому, посунули через Україну. Вони грабували, вбивали мирне населення, влаштовували єврейськi погроми. На засiданнi Mалої ради 24 жовтня пiд головуванням M. Грушевського урядовi було зроблено запит вiд iменi Польського демократичного централу:
«Чи вiдомо Секретарiатовi про тi погроми, убивства та грабежi, якi так часто тепер робляться дикими юрбами солдатiв... Ti люди, якi зараз проxодять через Україну, залишають на нiй тiльки голу землю, бо вони з Україною нiчим не зв'язанi. Нам i нашим дiтям тут треба жити, i ми повиннi боронити свiй край. Kоли тi xарцизи будуть почувати, що на Українi вони зустрiнуть не тiльки опiр мiлiцiї, а й опiр збройної сили мiсцевої людностi, то тодi вони не будуть так смiливо руйнувати нашого краю» [29, с.358].
Пiд впливом демагогiчної бiльшовицької агiтацiї солдати активно включалися в аграрний рух. Не були виключнням в цьому i українськi частини. Так, в телеграмi командуючого ХI-ї армiї повідомлялось, що «українськi дивiзiї граблять садиби в Подiльськiй губернії» [8, ф.2067, оп.1, спр.3811, арк.237].
Передислокація військових частин нерідко приводила до їх самоліквідації.
Треба вiдмiтити, що цi активнi дiї збiльшовизованих солдатiв в прифронтових районах України, заставляли Центральну Раду iти на бiльш радикальнi реформи.
Національний дух, який був принесений в армію на хвилі національно-визвольного піднесення і найяскравіше проявився в її українізації, поступово почав згасати.
Більшовицьке національне гасло «право націй на самовизначення» невдовзі витіснило поодинокі патріотичні пориви воєначальників-українців.
Багаторічна відсутність практики боротьби за власну державність та поневолення українських земель чужинцями привели до того, що більшовики, які в переважній своїй більшості не були українцями, поступово витіснили національний елемент із свідомості значної кількості селян та фронтовиків [30, с.84].
Тимчасовий уряд уже не був в станi справитися з наростаючим нацiонально-визвольним рухом в Українi.
Наслiдком цього стали велетенськi змiни в полiтичнiй ситуацiї в Українi. Якщо до жовтня її визначали три головнi полiтичнi сили: Тимчасовий уряд, Центральна Рада i лiвi партiї Росiї, то на даному етапi позицiї першої були пiдiрванi.
Тимчасовий уряд мiг розраховувати хiба що на штат Київського вiйськового округу. Головними суперниками, якi претендували на владу в Українi тепер стали Центральна Рада i лiвi партiї.
Разом з тим, розумiючи яке важливе значення для завоювання на свою сторону солдатiв Пiвденно-Захiдного i Румунського фронтiв мало нацiональне питання, лiвi росiйськi партiї в своїй агiтацiйно-пропагандистськiй роботi почали придiляти йому значно бiльше уваги.
Особливо багато уваги нацiональному питанню придiляли бiльшовики, вони на словах обiцяли вирiшити його, якщо прийдуть до влади, а насправдi, як ми пiзнiше побачимо, бiльшовики його просто проiгнорували i продовжили дальше шовiнiстичну полiтику.
Бiльшовики висунили ряд демагогiчних заяв i обiцянок про проведення соцiальних реформ i негайного пiдписання миру у випадку їх приходу до влади. Такi погляди приваблювали солдатськi маси, якi були вимученi до крайностi вiйною, незалежно вiд нацiональностi.
Перед захопленням влади бiльшовиками, в трьох корпусах Пiвденно-Захiдного фронту – 6, 32, 34, де найбiльш активно проходила українiзацiя, нараховувалось бiля 2,5 тис. бiльшовикiв i їм співчуваючих [31, с.82]. В кiнцевому порядку, це вiдiграло важливу роль в їх розпропагуванню.
Восени 1917 р. українськi вiйськовi почали готуватися до скликання III Всеукраїнського вiйськового з’їзду. Було створено органiзацiйний комiтет по скликанню з'їзду, головою якого було обрано Є. Нероновича, а писарем лiкаря В. Кекала [9, 18 жовтня].
До з’їзду також готувалися i українськi полiтичнi партiї. Основнi завдання, якi поставла партiя українських соцiал-демократiв перед своїми делегатами напередоднi Українського вiйськового з'їзду були викладенi в «Робiтничiй газетi».
В нiй зокрема вказувалось, що українiзацiя, яка проходить в росiйськiй армiї, це «не якось органiзоване українське вiйсько» [9, 13 жовтня], а просто українцi органiзованi в українськi частини. Основним завданням українiзацiї вiйська УСДРП вважала «органiзацiя мас для боротьби за основнi домагання українського народу, до яких не можна залучити утворення української постiйної армії» [9, 13 жовтня].
Вони пiднiмали питання, про шляхи i спроби переходу до мiлiцiйної системи вiдбуття вiйськової служби, про демобiлiзацiю вiйська, яка повинна проходити планомiрно i має стати важливим завданням органiзованих українських воякiв. Всi українськi вiйськовi частини повиннi бути перемiщенi в Україну з iнших частин Росiї, а всi росiйськi вiйська виведенi з України [9, 13 жовтня].
На такiй же позицiї стояв М. Порш, який виступив у тiй же газетi в день вiдкриття з’їзду. Вiн говорив, що «українська революцiйна демократiя крокує не до постiйного вiйська, а до системи народної міліції» [9, 20 жовтня].
Наперекiр заборонi Верховного головнокомандуючого III Всеукраїнський вiйськовий з’їзд почав свою роботу 20 жовтня 1917 р. [8, ф.2067, оп.1, спр.3811, арк.145]. У резолюції ІІІ Всеукраїнського військового з’їзду «Про українізацію армії і флоту» було зафіксовано «щоб по всіх українізованих дивізіях та при арміях було призначено Центральною Радою комісарів для того, щоб українізація могла проводитись планомірно і безупинно, щоб українці-вояки могли переводитись до своїх частин не тільки командами, а і поодинці, з’їзд домагається негайного заведення українських полків і бригад» [33, с.54].
Під час роботи ІІІ Всеукраїнського військового з’їзду більшовики зробили в Петрограді збройний переворот і взяли владу в свої руки.
Висновки та перспективи подальших досліджень
Підсумовуючи даний матеріал можна зробити висновок, що український військовий рух в період вересня – жовтня 1917 р. розвивався по висхідній лінії, а формування українізованих частин вирішальним чином спричинилося до розпаду російської армії.
Характерною особливістю українського військового руху даного періоду було те, що він у своєму розмаху досяг критичної межі, вилившись у масову українізацію армії.
Були закладені умови створення власного національного війська, але як показали подальші події, що це не в повній мірі змогла використати Центральна Рада. Однак ця тема потребує подальшого вивчення із залученням нових архівних матеріалів.
Список літератури
1. 1917 год на Киевщине. Хроника событий. –Харьков, 1928. – 583 с.
2. Яневський М. Зі споминів // За державність. –Каліш, 1932. – Зб. 2. – С. 137–147.
3. Голуб П.А. Солдатские массы Юго-Западного фронта в борьбе за власть Советов. / март 1917 –февраль 1918 г./. – К.,1958. – 256 с.
4. Iсторiя Українського вiйська. (Під ред. І. Крипякевича). – Вiннiпег, 1953. – С. 295–832.
5. Нова Рада. – 1917.
6. Дорошенко Д. Iсторiя України. 1917–1923. Доба Центральної Ради. – Ужгород, 1932. – Т. I. – 437 с.
7. В.К.Всеукраїнський Військовий Генеральний Комітет і Тимчасове правительство: Уривок зі споминів // Літературно-науковий вісник. – 1923. – Кн. 5. – С. 34–42.
8. Російський державний військово-історичний архів.
9. Робiтнича газета. – 1917.
10. Дещинський Л.Є. Революцiйнi подiї на Пiвденно-Захiдному, Румунському фронтах i Чорноморському флотi в 1917 – лютому 1918 р. – Львів, 1982. – 286 с.
11. Вiсник Українського Військового Генерального Комiтету. – 1917. – № 19–20.
12. Зінкевич Р.Д. Активізація українського військового руху напередодні більшовицького перевороту (вересень – жовтень 1917 р. / Р.Д. Зінкевич // Вісник Національного університету «Львівська політехніка». – 2008. – № 612. Держава та армія. – С. 48–54.
13. Петро Процик. Державотворча діяльність Симона Петлюри. // Народний Рух України. Державність. Демократія. Реформи! – 2006.
14. Голос окопа. – 1917.
15. Известия фронтотдела «Румчерода». – 1917.
16. Іванис В. Симон Петлюра – Президент України. – Дрогобич, 1991. – 256 с.
17. Ткачук П.П. Сухопутні війська України доби революції 1917-1921 рр. – Львів: ЛІСВ, 2009. – 311 c.
18. Голуб П.А. Большевики и армия в трех революциях. – М., 1977. – 320 с.
19. Іван Петренко. Діяльність Павла Скоропадського щодо українізації частин російської армії в 1917 році // Персонал. – 2007. – № 8.
20. Пеленський Я. Спогади Павла Скоропадського (кінець 1917 – грудень 1918). Передмова // Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. – К., Філадельфія, 1995. – 493 c.
21. Тинченко Я. Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття. 1917–1921 року / Я. Тинченко. – Київ, 1995. – 258 c.
22. Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералітет українських визвольних змагань / О. Колянчук, М. Литвин, К. Науменко. – Львів, 1995. – 233 с.
23. Дем’янюк О.Й. Військово-політичні аспекти розвитку Волинської губернії у 1914–1921 роках: монографія / О.Й. Дем’янюк. – Луцьк: ПДВ «Твердиня», 2011. – 320 c.
24. Удовиченко О.І. Україна у війні за державність: Історія організації і бойових дій Українських Збройних сил 1917–1921 рр. – К., 1995. – 179 с.
25. Ткачук А.Г. Крах спроб Центральної Ради використати українізовані військові формування в 1917 р. // Український історичний журнал. – 1967. – № 8. – С. 79–84.
26. Янчевський М. Зі споминів // За державність. – Зб. – Каліш, 1930. – № 2 – С.137–147.
27. Лозовий В. Солдати і селяни: дестабілізація суспільного життя українського села (1917 р.). / В. Лозовий // Історичний журнал. – 2005. – № 6. – С.73–82.
28. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле (1914–1918). У 2-х ч. Ч. 2. З початків відродження української державності. (Доба Центральної Ради) / Д. Дорошенко. – Львів: «Червона калина», 1923. – 98 с.
29. Українська Центральна Рада: Документи i матерiали. – K., 1996. – T. 1. – 589 c.
30. Дем’янюк О.Й. Військово-політична ситуація на Волині восени 1917 р. / О.Й. Дем’янюк // Вісник Національного університету «Львівська політехніка» – 2010. – № 670. Держава та армія. – С. 80–88.
31. Ткачук А.Г. Крах спроб Центральної Ради використати українiзованi вiйськовi формуваня в 1917 р. // УIЖ. – 1967. – № 8. – С. 79–84.
32. Резолюція Третього Всеукраїнського військового з’їзду про українізацію армії і флоту // Національні відносини в Україні у ХХ ст. Зб. док. і м-лів / Упор. М. Панчук та інші. – К.: Наукова думка, 1994. – 570 с
УДК 94(477) «1917»
Зінкевич Роман Дмитрович,
кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри історії України та етнокомунікації, Національний університет «Львівська політехніка», м. Львів.
Zinkevych R.
UKRAINIAN MILITARY MOVEMENT IN ESCALATED POLITICAL CONFRONTATION IN RUSSIA AUTUMN 1917 YEAR.
The article is devoted Ukrainian military movement in the Russian army in autumn 1917 before the arrival of the Bolsheviks to power. The article reviews the stages and forms of Ukrainianization Russian army. Particular attention is paid to the Southwest and Romanian fronts.
Keywords: army Ukrainianization, South-Western Front, the Romanian front, Central Rada, General Secretariat
Використані джерела:
Військово-науковий вісник, 2014 № 22
